Шановний Віталію Володимировичу!
Шановні депутати Київської міської ради!
Ініціативу щодо очищення Києва від російських топонімів та об’єктів можна лише вітати. Як і те, що було ініційоване обговорення нових назв, які невдовзі отримають столичні вулиці, площі, проспекти, шосе, станції метро. Користуючись цією нагодою, журнал “Український тиждень” висуває пропозицію: перейменувати площу Льва Толстого й відповідну станцію Київського метрополітену на честь видатного українського підприємця, мецената, видавця і громадського діяча Євгена Харламовича Чикаленка (1861–1929).
Зауважимо, що ця ініціатива геть не нова й тим більше не спонтанна. З 2016 року її обстоює група українських істориків, громадських та культурних діячів. Але багаторічні публічні й непублічні дискусії так ні до чого й не призвели. Гадаємо, настав час діяти.
Чому саме Чикаленко?
Це був успішний підприємець-меценат, який більшу частину своїх чималих прибутків жертвував на українську справу як на теренах підросійської Наддніпрянщини, так і на території підавстрійської Галичини. Це Чикаленку належить знаменитий вислів: “Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені”. І за цими словами стояли великі справи.
Чикаленко спонсорував наукові та періодичні видання, надавав фінансову допомогу українським науковцям і діячам культури, зокрема Івану Франку, Ользі Кобилянській, Володимиру Винниченку, Архипу Тесленку та багатьом іншим. Був спонсором Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Але Чикаленко був більше, ніж меценатом, — сучасні історики називають його менеджером українського національного руху. Його витрати були не сплесками спонтанної щедрості, а продуманими стратегічними інвестиціями в розвиток нашої культури та громадського життя.
1905 року Чикаленко запустив свій найбільш масштабний і найбільш витратний проєкт — видання першої української щоденної газети “Громадська думка”, котра була закрита імперською владою, а потім стала виходити під назвою “Рада”. На її шпальтах публікувалися Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський та багато інших визначних діячів того часу. Саме завдяки газеті “Рада” український національний рух у 1917 році дозрів до створення власної державності. До речі, Чикаленко також був одним з ініціаторів скликання Української Центральної Ради.
Життя Чикаленка також було міцно пов’язане з Києвом, куди він переїхав 1900 року й оселився в будинку №91, а потім — №56 на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (тепер — Саксаганського). Тут, у Києві, він брав активну участь у громадському та політичному житті. Чикаленко був учасником “Старої Громади”, ініцатором створення київської “Просвіти”, а також низки політичних партій, чиє керівництво проводило засідання прямо в його помешканні. Уся ця різноманітна активність була втіленням філософії “малих справ”, яку Чикаленко сповідував і наполегливо практикував.
Що ж, скажуть скептики, то був гарний чоловік, але чи не забагато йому честі? Усе ж таки, йдеться навіть не про вулицю, а про цілу площу, та ще й станцію столичного метро. Це питання потребує відповіді. Увічнюючи те чи те ім’я, суспільство не лише віддає борг пам’яті конкретній історичній особі, а й декларує свою відданість певним цінностям, утверджує взірець для сучасників. Що ж ми маємо тепер? Російська агресія проти України триває вже вісім років. За цей час ми навчилися цінувати й шанувати наших воїнів та волонтерів, які стоять на захисті нашої держави. Але цей ланцюжок має ще й третю ланку — тих, хто наповнює волонтерську скарбничку.
Ця невидима армія жертводавців також має своїх героїв і також допомагає тримати фронт. Лише за перші сім днів війни на спецрахунок НБУ, відкритий для потреб ЗСУ, надійшло понад 6 мільярдів гривень. І це, як ми знаємо, був лише початок: тисячі й тисячі грошових струмочків нині зливаються в потік, що живить наш національний опір. Імена більшості цих людей залишаться невідомими для широкого загалу й не будуть вписані до підручників історії. Та вони цього, здається, і не прагнуть. Проте ці люди однозначно заслуговують на визнання. Це стосується й тих, хто десятиліттями інвестує в українську культуру та суспільні справи, не отримуючи з того жодного суттєвого прибутку (а часом — нічого, крім збитків).
Гідне вшанування Євгена Чикаленка буде очевидним знаком пошани для всіх цих людей. Це буде чіткий і недвозначний сигнал суспільства: ми бачимо вашу працю і вдячні вам — усім, хто любить Україну “до глибини кишені”. Так, перейменування однієї з головних площ столиці та ще й станції метро — не дрібничка. Але давайте будемо відвертими: і кияни, і українці загалом заборгували своїм Чикаленкам набагато більше. Настав час віддавати борги.
З повагою,
Максим Віхров
головний редактор журналу “Український тиждень”