Як і щоліта, ми їдемо на північ Онтаріо, щоб відновити наші біологічні акумулятори серед незайманої природи, посеред лісів, що розкинулися на пагорбах між сотень озер.
Цьогоріч Оля орендувала 120-річну ферму на 250 гектарів у долині Мадаваска. Ферма й мальовниче озеро, яке на ній знаходиться, називаються Маккормік, на честь родини першого власника, ірландського іммігранта, який на початку XX століття почав обробляти цю прекрасну, але зовсім неврожайну землю.
Кілька років тому ферму купив молодий, двадцятипарулітній чоловік, який власними силами дуже старанно відновив і осучаснив житловий будинок, а решту господарських приміщень законсервував у тому стані, в якому вони достояли до наших днів. Це напрочуд вдале поєднання історичного й дуже сучасного. До озера, повного форелі, йти 15 хвилин польовою дорогою серед лісу та лук. Коротко кажучи, ідеальні умови для відпочинку у тиші, де єдиний звук — це безперервне скрекотання цикад, спів пташок і шум дерев. Наша спрінгер-спаніелька Яра аж світиться щастям, що може без упину гасати порослими високою травою луками, а під кінець прогулянки плавати в мальовничому й незаймано чистому озері. Сьогодні о 6 ранку в саду, якому понад сто років і де доживають здичавілі крислаті яблуні, вона побачила оленя, трохи здивована помчала до нього, але звір, який, підозрюю, підкріплявся яблуками просто з дерева, кількома довгими стрибками пірнув у розлогий ліс.
Оля щодня кілька годин уранці працює над своєю книжкою, а я займаюся псом, готую їжу, читаю книжки чи просто споглядаю природу. Погода нам винятково сприяє, на вулиці сонячно, лише часом ненадовго стає хмарно, а температура не перевищує 25-27 градусів, хоча вечори й ранки досить прохолодні, а вночі температура спадає до близько 11 градусів. Ми одностайні в тому, що вибір місця для нашої цьогорічної ескапади був ідеальним, точно найкращим за останні кілька сезонів, ми навіть роздумуємо, чи не забронювати вже зараз цю ферму на наступний рік.
Я згадав, що одним із небагатьох інтелектуальних моїх занять тут є читання книжки, яку я взяв із собою. Перед дорогою я вибрав із полиці фоліант, подарований мені кілька років тому під час поїздки до Варшави, але я так ніколи й не знайшов часу, щоб його прочитати. Цього разу я вирішив, що це буде чудове чтиво для відпочинку. Книжка має — здавалось би — досить прозаїчну назву: «Книжка моїх спогадів», а її автор — Ярослав Івашкевич, непересічна постать. Прозаїк, поет, есеїст, перекладач і лібретист, до Другої світової війни — дипломат, після війни — депутат польського Сейму, багаторічний Голова Союзу польських письменників. За даними «Вікіпедії», він чотири рази був номінований на Нобелівську премію. За його романами й оповіданнями було знято кілька видатних польських фільмів. Анджей Вайда зняв «Березняк», «Панни з вілька» й «Татарське зілля», а «Мати Іоанна від ангелів» режисера Єжи Кавалеровича здобула величезний успіх. На Каннському кінофестивалі (1961) вона отримала «Срібну пальмову гілку», програвши тільки «Вірідіані» Луїса Бунюеля. Про Івашкевича можна писати довго, з нашої ж перспективи варто нагадати, що він народився в Кальнику на Поділлі наприкінці XIXстоліття, а його дитинство і рання юність минули між Кальником, Дашевом, Єлисаветградом (Кропивницьким), Тимошівкою і зрештою Києвом, де він продовжував навчання в гімназії і вступив на юридичний факультет Університету. Тимошівка відіграла в житті Івашкевича винятково важливу роль, адже це було родинне гніздо Шимановських, некровних родичів з боку матері Івашкевича. У своїй книжці він присвятив їм окремий розділ, названий «Шимановські», який починається так: «Період мого підпарубоцтва від 8 до 15 років пройшов ніби під знаком родини Шимановських. Це не значить, що раніше на моєму дитячому горизонті не з’являлося це бентежне й особливе явище, що має спільну назву “Шиманіади”. Моя мати, з дому Пйонтковських, з раннього дитинства виховувалась у своєї тітки, Карлової Таубе, доньки варшавського лікаря Чекерського, того самого, який був свідком на весіллі великого князя Костянтина з Йоанною Ґрудзінською. Мати моя росла в домі тітки разом із двома найстаршими доньками Таубе, Анною та Юзефою, як ровесниця й майже сестра молодих панночок. Коли мати вийшла заміж за домашнього вчителя Таубе, ровесниці уже були в шлюбі з двома братами Шимановськими, Станіславом і Марціном. Станіслав Шимановський був власником села Орлівка, що біля станції Знам’янка на київсько-єкатеринославській залізниці. Недалеко звідти знаходилося містечко Єлисаветград, уже в Херсонській губернії. Батьки братів Шимановських жили в успадкованому селі Тимошівка, де народився їхній внук Кароль».
У такому щедрому на найдрібніші деталі стилі Івашкевич продовжує свою оповідь на майже чотирьохстах сторінках, але повертаючись до історії: Кароль Шимановський був улюбленим кузеном Ярослава, а їхня зустріч мала величезний вплив на обох цих напрочуд талановитих людей. Кароль Шимановський став композитором і вважається найвидатнішим представником польського модернізму і при цьому найбільш визнаним на світі польським композитором першої половини XX століття. Нині в Томашівці є музей, присвячений життю і творчості Шимановського.
Свої спогади Івашкевич почав записувати в 1941 році, під час Другої світової війти, коли Польща була в німецькій окупації. У вступі він пише так: «Нинішній момент, як внутрішньо, так і зовнішньо, підхожий, щоб почати писати спогади. Зовнішньо ми здаємося відокремленими від минулих літ катастрофами, які недавні часи перетворюють на далеку історію, водночас якщо зосередитись і повернутися вглиб, це дозволить в плинному життєвому матеріалі розрізнити певні завершені епохи, придатні до формування в художньої цілості».
Отак собі на колишній фермі ірландського іммігранта Маккорміка я занурююсь у легку, кумедну, часом зворушливу оповідь про часи, які безповоротно минули, написану в трагічні часи війни, коли майбутнє було під великим знаком запитання.