З історичного погляду дефолт не такий вже й задавнений феномен, йому не виповнилося й тисячі років. Примітивні економіки, до яких належали більшість цивілізацій стародавнього світу, просто не мали розвиненого фінансового господарства, що могло б розвалитися й поховати під своїми уламками решту сегментів економіки.
Паростки банкрутства або часткової фінансової неспроможності держави чи інших корпоративних суб’єктів з’явилися хіба що в розвиненому середньовіччі, коли у європейських країнах нарешті утвердилися більш-менш стабільні грошові системи і з розвитком транзитної торгівлі почалося формування банківської системи. Передумови дефолтів були досить різноманітними і, на відміну від нинішніх, не завжди були наслідком фінансової неспроможності позичальника повернути кредит. Несплата боргу могла бути пов’язана із суто політичними міркуваннями: сильний не бажав повертати гроші слабшому або, приміром, нова династія/уряд відмовлялися визнавати себе спадкоємцями боргів попередників. Короновані володарі середньовіччя здебільшого були не дуже чесними й надійними позичальниками і не надто переймалися своїми фінансовими проблемами. У будь-якому разі особистий борг вінценосця був аналогом державного навіть тоді, коли взяті під відсотки гроші витрачалися геть не на державні справи, а на утримання двору, влаштування весіль, улещування коханок тощо. За наявності абсолютно порожньої скарбниці помазаник Божий міг просто відмовитися визнавати борг, як вчинив 1327 року англійський король Едуард ІІ (1307 – 1327), зсукавши дулю італійським банкірам, які фінансували видатки його батька, а то й узагалі відрубати голову надокучливому кредиторові.
Інша річ — справа королівської честі…
Продовження статті читайте в наступному номері, який вийде 20 лютого.