Вибори в російську Думу — радше формальність, символічне утвердження путінського режиму. Натомість вибори в Бундестаг ФРН заповідають істотний зсув на політичному ландшафті Берліна, який може потягнути за собою потенційно серйозні зміни й у німецько-українських відносинах. На чолі з Меркель Німеччина утвердилась як провідний (а може, й найголовніший) гравець європейської політики. Однак щодо України Берлін переважно не виправдовував її амбіцій.
Німецько-українські відносини століттями були вельми нестабільними: від мирного й взаємовигідного існування до жорстоких катаклізмів і масових переміщень населення. Саме Україна колись стала новою домівкою для німецьких поселенців наприкінці XVIII століття. А також одним з основних фронтів Першої і Другої світових воєн. Такі українські топоніми, як Бабин Яр, нерозривно пов’язані з пам’яттю про нацистські злочини й історичну відповідальність сучасної Німеччини. Не забуваймо, що сучасні німецька й українська держави, по суті, були засновані завдяки одній історичній події: падінню «залізної завіси».
Упродовж останніх 30 років Німеччина підтримувала особливо тісні відносини зі своїм європейським партнером — Україною. Було започатковано численні ініціативи для зміцнення зв’язків у сферах економіки й управління, а також у науці й культурі. Берлін одразу визнав значущу боротьбу України за право стати народною демократією після подій на Майдані й спроби трансформуватись у вільне суспільство.
Читайте також: Анка Фельдгузен: «З моменту відновлення незалежності України ми намагалися підтримувати її там, де вона цього потребувала»
Після ратифікації Угоди про асоціацію між ЄС і Україною у 2014 році взаємодія Берліна й Києва набула нових вимірів. ФРН долучилася до зусиль громадянського суспільства України з просування верховенства права й належного державного управління в країні. Це був безпрецедентний і складний альянс, однак він довів свою ефективність у боротьбі з періодичним небажанням українських політиків і бюрократів здійснювати важливі реформи. Співробітництво у сфері розвитку й економіки ще більше активізувались у 2015 році, після прийняття німецьким урядом Плану дій для України. Загалом останніми роками питання України вважалися пріоритетними в зовнішньополітичній програмі Берліна. Однак що ближчими ставали відносини, то більше засвідчували неоднозначність німецької зовнішньої політики. Традиційно Берлін вважається представником Заходу у відносинах з Москвою: з огляду на географічну близькість та історичні зв’язки. Німецькі політики часто заявляють, що ця позиція — унікальний актив, що дає їм змогу примирювати завжди суперечливі політичні траєкторії західних і кремлівських лідерів. Саме це переконання підштовхнуло Німеччину до спільного з Францією лідерства в реагуванні ЄС на анексію Криму й очолювану Кремлем опосередковану агресію на Донбасі. Одначе результати такого лідерства далеко не задовільні. Внесок Німеччини в підтримку санкцій ЄС проти Москви був і залишається вагомим. Лідерство Анґели Меркель стало доволі успішним у «нормандському форматі» переговорів про припинення вогню й створенні умов для гуманітарних заходів. Однак цей формат не зміг забезпечити відчутних політичних результатів за столом переговорів.
Коріння проблеми тягнеться з підходу Німеччини до конфлікту: від початку Берлін ставився до Москви як до сторони переговорів у мирному процесі замість дивитися правді у вічі й розуміти, що йдеться про сторону конфлікту. Ситуація бентежить Київ і зрештою майже завела в глухий кут мінський і «нормандський» мирні процеси.
Ще один великий провал адміністрації Меркель: відмова вийти з проєкту «Північний потік-2». Так реалізується одна з геостратегічних цілей Кремля, зокрема укріпиться його позиція в «нормандському» процесі, а отже, по суті, нівелюються більшість зусиль, вкладених Німеччиною в Україну впродовж останніх кількох років. Прагнення ФРН підтримувати теплі відносини з Росією всупереч здоровому глузду дедалі більше суперечить її націленості на формування стійких демократій по сусідству і швидкий перехід на вуглецеву нейтральність. Якщо наступний уряд Німеччини триматиметься за «особливі відносини» з Москвою за будь-яку ціну, то зрештою поставить під сумнів ціннісну орієнтацію європейської зовнішньої та безпекової політики в довгочасній перспективі.
Очевидно, що путінська система, по суті, базується на надмірній експлуатації природних ресурсів для вигоди нечисленної меншості й на будівництві автократичних структур. Якщо й далі забезпечувати Кремль безпідставними заохоченнями (економічними та політичними), це лише підтримуватиме ревізіоністські претензії росіян на привілейовану сферу інтересів у своєму сусідстві у Східній Європі. Це не лише послаблює надії на політичне рішення у війні в Україні, а й позбавляє майбутнього російську демократичну опозицію.
Читайте також: Наша історія успіху
Новий уряд Німеччини повинен діяти рішуче й дати Україні чітко визначену дорожню мапу, що триматиме відкритим шлях до майбутнього вступу в ЄС. Євроатлантичні прагнення Києва беззаперечно відповідають інтересам ФРН. Якщо Україна досягне стабільного верховенства права та процвітання в ЄС, це стане позитивним заохоченням демократизації східноєвропейського сусідства і зрештою зможе відчинити двері до заснованого на цінностях діалогу з Росією. Отже, лише відмовившись від суперечливої політики в Східній Європі (ціною якої може виявитися демократія в Україні), Німеччина зможе реалізувати своє прагнення інтегрувати Москву в європейський порядок безпеки. Настав час зробити вибір.