Загострення на лінії фронту неодмінно посилює напруження в прилеглих містах. Як розряди блискавки під час грози, сигнали про небезпеку розлітаються, руйнуючи звичний уклад у всіх царинах життя тих, хто мешкає поруч із війною. Хтось починає щомиті до нестями перевіряти новини, хтось вслухається в гуркіт артилерії неподалік, у когось настає ступор, а деякі кидаються на допомогу іншим.
Цей лютий, на жаль, не став винятком. Як рік і два тому, разом із морозами почалась активна фаза протистояння. Якщо раніше це було Дебальцеве, 2016-го — селища під Горлівкою та Світлодарська дуга, то нині в усіх на вустах Авдіївка. «Чи дістане до нас?» — перше, що тут хвилює кожного. За роки протистояння майже всі не тільки навчилися визначати «плюс» чи «мінус», калібр і тип зброї, а й установили для себе крайній рубіж, після якого щоденне занепокоєння переростає в збирання тривожної валізи.
Інстинкт самозбереження спрацьовує перший, і річ тут не в браку патріотизму чи малодушності. Коли ти довго на війні, коли не воюєш, а живеш без зброї та бронежилета, вразливий та обплутаний зв’язками, разом із роботою, дітьми та людьми похилого віку, друзями, домашніми улюбленцями, цей інстинкт загострюється. Ні, тепер уже ніхто не зривається з нажитих місць, вирахувавши приблизний діапазон польоту снарядів, але внутрішнє відчуття «бойової готовності № 1» тримається стійко.
Читайте також: Комісія Україна-НАТО провела позачергове засідання через загострення ситуації в Авдіївці
«Ви теж це чуєте? Захотілося знову, як узимку 2015 року, спакувати тривожну сумку. Просто зараз. Точніше, не захотілось, а здалося, що треба», — приблизно так, як мама дворічного Тимофія, народженого в день обстрілу «Градами» Бахмута, почуваються тисячі жителів міст біля лінії фронту. Вони все це проходили, тому постійний страх за своїх дітей уже не скидається на паніку. Швидше на втому, яку щосили заганяють усередину. На жаль, ця постійна невротизація дається взнаки: у зоні АТО стрімко лізуть догори показники захворювань, особливо онкологічних. Дедалі частіше з’являється інформація про збір коштів на лікування тих, хто сам нещодавно активно займався волонтерством. І річ навіть не в поганій діагностиці чи недоступності лікування, радше у внутрішньому зламі та стресі, що його змушений відчувати тут кожен. Пролонговані наслідки очікуються в дітей — на сполох б’ють лікарі: ендокринологи, психіатри, гематологи. Атмосферу, яка виникає на піку загострення в тих, хто живе поруч із фронтом, точно визначила Оксана Забужко: «…Це маленька перемога ворога, чия мета — залякати, знекровити, вибити місто або регіон з власного життя, щоб він у тому числі руйнував себе сам, зсередини, так би мовити, своїми руками».
Руйнування нормального життя навіть без обстрілів відбувається майже в кожному населеному пункті Донбасу. Боротись із цим люди намагаються різними способами, зокрема й асоціальними: підвищується рівень насильства, злочинності, вживання різних стимуляторів. Добре, що з’явилися приклади позитивного досвіду: концерти, тренінги, креативні простори, культурна й суспільна діяльність — навіть на тлі можливої ескалації. І це не «танці на кістках», як намагається довести дехто з поборників воєнного стану. Це якраз із серії боротьби з панікою, корисною для ворога. Як і відкриття школи наступного дня після обстрілу Авдіївки. І щотижневі майстер-класи для дітей із сіл «червоної зони», багато з яких не пам’ятають мирного життя. Але, як і мусить бути на лінії фронту, боротьба перебуває на межі фолу.
Читайте також: У Bellingcat опублікували докази, що сепаратисти обстрілювали Авдіївку з житлових кварталів
Жителям прифронтових територій постійно закидають, що навіть загострення бойових дій не змушує їх виїхати із власних домівок. Це інша крайність життя на піку війни, коли через стрес повністю атрофується відчуття небезпеки. Фахівці кажуть, що це цілком закономірно, так реагує людська психіка. Та й багато хто вже скуштував хліб переселенця, тому не поспішає їхати кудись, тільки-но зайде мова про загострення. Включається інший механізм адаптації. Допомагає, наприклад, шанс відчути себе потрібним, корисним. На піку загострень, на відміну від повільної фази, це робить активнішим свідоме населення. Якщо відкинути всіх, хто використовував, наприклад, трагедію в Авдіївці виключно для «дозволеного волонтерства», а точніше для піару перед ЗМІ або керівництвом, то прагнення допомогти жителям, які залишилися без тепла, води і світла під обстрілами, було щирим.
«Навіть якщо старі светри, котрі приносили люди, насправді не виявилися такими вже потрібними, факт причетності до допомоги іншим усе одно рятує багатьох від відчаю, який настає, коли від тебе нічого не залежить. Жителі досі передають бійцям мариновані помідори чи олів’є, хоча голодних в армії вже немає. Але ця турбота насправді потрібна обом сторонам», — вважає волонтерка Тетяна зі Слов’янська.
Загострення в цій гібридній війні відчуваються не лише на полях битв: виразнішими стають суперечності, якими намагаються маніпулювати якраз у пікові моменти. На ринках сваряться між собою продавці й покупці, в автобусах іноді доходить до бійки, бо «нерви здають»: хто стріляє, звідки приліт, кому вигідно… Не втрачають можливості зіграти на цьому тлі в черговий тайм народної забави: «Проти України воюють донбасяни» — чи то не дуже далекоглядні патріоти, чи то явні провокатори Кремля. «Кому ви це везете? Ви фотки бачили, хто прийшов по кашу? Це ж тітушки звичайні, покидьки суспільства!» — майже миттєво наростає агресія. Обурюються не тільки жителі мирної частини держави, а й деякі представники звільнених міст Донбасу, ніби якісний склад населення кардинально змінюється виключно по лінії фронту. А що коли подумати: хто першим прибіг би по безплатну їжу та гуманітарку в Одесі, Харкові, Києві, Краматорську? Певно, не професори й учителі, а маргінали й алкоголіки. І якби причина війни крилася саме в них, а не в агресії країни-сусідки, то така гуманітарна катастрофа була б уже в кожному місті України.
Читайте також: Авдіївку повертають до життя після обстрілів. Усе про ситуацію в місті
«Тож слід відмовляти в елементарній допомозі всім, хто живе на лінії фронту, бо серед них є п’яниці, дармоїди та зрадники? Їх більше ніде немає? Або встановити дрес-код на підході до солдатської кухні, змушувати кожного співати гімн або рити окопи, як пропонують ура-патріоти, котрі воюють в інтернеті? Навряд чи це допоможе нам пережити війну, а людям — ось просто так полюбити Україну. А допомога тим, хто виявився заручником війни в кризові моменти, повинна бути саме допомогою, а не подачкою чи ультиматумом. Навіть під час бойових дій. Годі й казати вже про те, що окопи всюди давно вириті. І багато місцевих жителів навіть без гречаної каші брали в їх ритті участь. До того ж я передаю допомогу й військовим», — каже Олена Грищенко, що принесла в Бахмутський територіальний центр дитячий одяг для постраждалих.
Є і ті, хто в будь-якому русі на фронті вбачає хоч якусь надію на вирішення конфлікту: життя в постійному напруженні не легше, ніж під обстрілами. Хтось чекає звільнення свого міста від одних, хтось — від інших: конфлікти, створені, зокрема, й «елітою Донбасу», з війною не зникли. На жаль, вони тільки поглиблюються. Майже всі завмирають в очікуванні збільшення кількості жертв серед цивільних і військових, як Валентина Степанівна, котра мешкає біля армійського шпиталю: «Що роблю? Дивлюся на небо. Коли санітарних вертольотів стає більше, ніж зазвичай, іду допомагати. А що ще робити у війну?».