Цьогорічні парламентські перегони засвідчили перемогу української більшості й подальшу втрату підтримки серед населення режиму Януковича. Це змушує антиукраїнські сили як усередині, так і за межами країни розробляти сценарії, покликані унеможливити вихід України з орбіти впливу Кремля й подолання постколоніальної совкової інерції. Не виключено, що ставку робитимуть на дестабілізацію, в масштабах коли й не держави, то принаймні її південно-східної частини, щоб порушити територіальну цілісність за сценарієм, апробованим свого часу в Молдові чи Грузії. Прихильники різних сепаратистських проектів на Південному Сході традиційно апелюють до того, що ці землі насправді не є українськими, а були «подаровані» Україні російсько-радянською імперією тощо.
Хоча насправді й історичне минуле, й сучасні суспільно-політичні тенденції на Півдні свідчать: ці регіони є українською національною територією, мешканці якої за відсутності штучного русифікаційного фактора тяжіють до української ідентичності і європейського цивілізаційного вибору. Значну частину місцевих українців було скалічено русифікацією та радянізацією, що тривали тут понад 200 й 70 років відповідно. Південь чи не найбільше постраждав від геноциду 1932–1933 років, люмпенізації у сталінський індустріалізаційно-колективізаційний період. Цей край зазнав наймасштабніших в Україні штучних міграцій населення із інших регіонів імперії. Наразі тут найвищою в країні є концентрація економічних активів у руках великих власників, часто олігархів, зорієнтованих на російсько-радянську модель і, які мають цілковито монопольний контроль над фінансово залежним населенням. Однак українська більшість на Південному Сході (за винятком Донбасу й Криму) переважно залишилася фактом (поки що значною мірою прихованим), який поволі виявляє себе, навіть попри відсутність цілеспрямованої державної політики в останні два десятиліття.
В українських постколоніальних реаліях результати кожних наступних виборів – це важливий політично-ідеологічний перепис населення, який дає уявлення про його самоідентифікацію та цивілізаційні пріоритети. Висновок із результатів голосування 28 жовтня: дальше вичерпування електорального потенціалу совкових, проросійських партій і просування на їхню традиційну територію політичних сил, що займають українську та проєвропейську нішу. Наприклад, якщо у вересні 2007 року БЮТ, НУ–НС та «Свобода» дістали 45,6%, то 2012-го «Батьківщина», УДАР, «Свобода» — більше 50%. Якщо раніше зростання цього табору відбувалося завдяки меншим демографічним утратам населення (а отже, і зростання частки виборців) базових для нього центральних і західних регіонів, то в період між 2007 та 2012 роками означений приріст відбувся майже виключно за рахунок південно-східних земель.
Вибір на користь України та Європи
Лідерами процесу оновлення політичних симпатій на Півдні та Сході країни стали Дніпропетровщина й Херсонщина, де 2012-го сукупні активи опозиційних сил зросли на 8–11% і сягнули відповідно 38–40%. Друга група областей — Одеська, Миколаївська, Запорізька та Харківська області. Тут рівень їх підтримки зріс на 12–13%, до 31–34%. Врешті, навіть на Донбасі і в Криму відповідний приріст за цей час становив 5–6%.
Порівняння результатів виборів 2007-го та 2012-го показове саме тому, що як тоді, так і нині біля керма тримаються совкові ПР і КПУ, а проукраїнські політичні сили перебували в опозиції. Тож не можна списувати зростання рейтингу останніх на чинник підтримки опозиції та голосування проти влади у 2012 році. Принаймні це було так само актуально і 2007-го, коли уряд очолював Янукович. Крім того, хоч як дивно (з огляду на підтримку Компартією політики Януковича як тоді, так і нині), протестний електорат, який не сприймав проєвропейських політичних сил, голосував цього разу дуже активно за комуністів, чим і забезпечив їм збільшення результату майже у 2,5 раза.
Нарешті, 2007 року ПР мала таки менше можливостей для спотворення волевиявлення навіть на Півдні й Сході, де воно завжди було масштабним. Наскільки масштабним воно було там цього разу (як, власне, й у Центрі) засвідчив електоральний парадокс: у сільських районах, де в більшості випадків проукраїнські сили раніше діставали значно вищі показники, аніж у великих містах, нині, навпаки, вищий рівень підтримки порівняно з обласними центрами «заробили» ПР і КПУ. Це свідчить про єдине: в сільській місцевості на виборців було значно легше вплинути за рахунок адміністративного ресурсу, тоді як опозиційні сили не спромоглися налагодити там належної роботи з мобілізації свого потенційного електорату, а також захисту відданих за них голосів.
Сумнівною видається і обґрунтовувана декотрими експертами теза, ніби значна частина виборців опозиційних партій у 2012 році нерозбірливо ставилися до їхнього ідеологічного позиціонування. Найчастіше цей аргумент наводять щодо партії «УДАР Віталія Кличка», котру, мовляв, сприймали як третю силу. Проте насправді боксер-чемпіон чітко заявив свою позицію щодо статусу української мови як єдиної державної та «питання ідентичності», а тема євроінтеграції була для нього однією із ключових у виборчій кампанії поряд із антикорупційною. Якщо він і уникав однозначних відповідей щодо перспектив входження до НАТО, то на підтримку ідеї визнання вояків УПА воюючою стороною виступив у кількох ефірах досить однозначно.
Причому в південно-східних регіонах стали масовими факти спекуляції на цій темі: коли розміщували плакати із Кличком і Тягнибоком одночасно та їх звинуваченнями в нацизмі. На цьому тлі аргументи, ніби виборці УДАРу на Півдні й Сході не знали про його проукраїнське та проєвропейське позиціонування, не витримують критики. Тобто зростання симпатій до опозиційних партій, які, на відміну від ПР, чітко артикулюють проукраїнські державницькі позиції, – результат усвідомленого вибору громадян.
«Кріпаки» відходять
Насправді порівняльний аналіз результатів парламентських виборів 2007 і 2012 років переконливо свідчить: за п’ять років відбулася часткова зміна поколінь, і це основна причина змін на політичній карті України. Замістьстарого совкового покоління, яке у своїй більшості є носієм «кріпацьких» меншовартісних комплексів, приходить нове – генерація «народжених в Україні». Це підтверджують і результати аналізу екзит-полів. Згідно з ними, 40,1% виборців, які голосували за Компартію, – ті, кому за 60. Ще одна політична сила, яка артикулює російські національні цінності, – Партія регіонів – має в тій самій віковій категорії майже 30% виборців. Водночас в електоральних активах опозиції людей такого віку значно менше: від 24,7–27,2% у «Свободи» та «Батьківщини» до 12,7% в «УДАРу Віталія Кличка».
Зміна поколінь супроводжується значним інтелектуальним зростанням виборця. Так серед прихильників совкових проросійських КПУ та ПР – із незакінченою та закінченою вищою освітою 30,9–33,6% відповідно, тоді як серед електорату «Батьківщини», УДАРу й «Свободи» ці категорії становили 39,6%, 46,9% та 54,2%. Таким чином, у 2012 році ми побачили важливі структурні зміни в українському суспільстві. Вакханалія табачників, азарових, колесніченків та інших російських націоналістів у владі виявилась безсилою проти природної зміни поколінь.
Час працює на Україну. І з кожною каденцію парламенту й президента виборець стає більш патріотичним, відповідальним та інтелектуальним. Покоління, яке є носієм російсько-совкових цінностей, природно відходить, а йому на зміну приходить нова генерація української більшості. Відтак прокремлівська політика втрачає перспективу, а її адепти як усередині країни, так і в зарубіжжі змушені поспішати.