Можливо, знавці всіх нюансів європейської історії впродовж останнього століття зможуть пригадати, коли саме прем’єр Великої Британії погрожував мерам Ліверпуля й Манчестера повідривати їм ноги, якщо вони недостатньо ревно виконуватимуть урядову програму.
Чи коли королева Нідерландів на всі заставки розносила опозиціонерів у представницьких структурах місцевого самоврядування. Чи, зрештою, коли президент Франції своїм декретом позбавляв парижан права обирати собі муніципальні органи влади. Я ж особисто таких ситуацій не те що пригадати – навіть уявити не можу. Адже місцеве самоврядування, надто міські муніципалітети – це для Європи серйозна, повноважна, впливова й відносно самостійна влада, яка мусить підкорятися законам і виборцям, а не прем’єрам чи президентам.
Таке розуміння справи склалося у Європі давно – ще в XI-XIII століттях, під час так званих “комунальних революцій”, внаслідок яких міста добилися незалежності від сваволі феодалів та самоврядування.Результатом цих революцій стало утворення міст-комун або навіть міст-держав, які мали власні органи правління (виборні муніципалітети на чолі з мерами), суди, фінанси, військове ополчення. У той час виникли міське і ринкове право. Всі городяни були вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності, встановлювалися ярмаркові правила. Відтак тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за мурами міст надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними жителями (“повітря міста робить вільним”). Герцоги, ба, навіть королі часто робили спроби повернути своїх підданих з допомогою війська чи підпорядкувати собі міста, але на загал безрезультатно. Міста успішно протистояли феодалам – а ті, зрештою, дійшли висновку, що краще домовитися з ними про права та вольності (а заодно – і про податки), ніж мати постійні джерела конфліктів.
Були, звичайно, у Європі правителі, які не терпіли інакодумства опозиції та міських вольностей, але на них сьогодні дивляться як на якихось виродків.
Та хіба тільки сьогодні? Британцям довелося розпрощатися з династією Стюартів (причому одному з них відрубали голову у центрі Лондона), щоби ствердилося поняття “опозиція його (її) величності”.
Історія України начебто засвідчує її європейський характер; знову ж, міські віча, Магдебурзьке право, міські та сільські голови… “Всякому городу нрав і права,” – писав Григорій Сковорода не про Галичину, а про Слобожанщину, між іншим, про найбільш східний український регіон, добра половина якого нині перебуває у складі Російської Федерації. Та й опозиція… Скільки там полків 1654 року відмовилося присягати московському цареві? А скільки міст вигнало царських посланців батогами? І що, Богдан Хмельницький кинув за ґрати одного із головних опозиціонерів Івана Богуна? Ні, він його через два роки послав в похід на Варшаву разом з Антоном Ждановичем. І норовливий опозиційний Чорнобиль, який відмовився присягати Москві, Хмельницький не сплюндрував…
Проте сьогодні в Україні при владі вочевидь не Богдан Хмельницький.
І хоча опозиціонерів поки що за ґрати в масовому порядку не кидають (лише поодинці, інкримінуючи то непослух міліції, то нецільову витрату коштів), але руки-ноги відірвати погрожують. І не просто опозиціонерам з вулиці, а тим, яким виборці висловили довіру, делегувавши у представницьку владу.
Перед тут веде, схоже, голова Житомирської облдержадміністрації Сергій Рижук. Цей титан політичної думки рішуче заявив: “Якщо районна рада збирається тільки для того, щоб помітингувати або щось там формально прийняти – звіт або програму без жодного виступу, а я сам це бачив і брав участь у таких горе-сесіях, то нам не потрібно такого… І якщо хтось там говорить про якусь опозиції, то повідриваємо голови, точно кажу”. А 3 грудня на урочистостях з нагоди запуску телевізійного передавача у місті Баранівка він детально розшифрував тезу про “відривання голів”.
За його словами, “опозиція має визначитись, яке місце вона займає наразі в українському суспільстві. Якщо ми зараз новий ретранслятор побудували, то яке тут місце опозиції? Якщо ми газифікуємо села, то яке тут місце займає опозиція? Якщо ми зараз в області допомагаємо інвалідам бути повноцінними людьми, то яке, знову ж таки тут місце опозиції?”
Ну, а далі Рижук наголосив, що “той, хто сьогодні в певній політичній силі, яка опозиційна, але він виявив бажання бути при владі, і він прийшов у владу – його чи призначили, чи обрали, то він вже, фактично, не в опозиції, і він прийняв ту програму, яку декларував президент Віктор Янукович і уряд”. І якщо така людина не виконуватиме цю програму, то “хочеться відкрутити якщо не голову, хай буде у нього голова, може ноги йому заважають, може, танцює неправильно. Тобто, це такий грубуватий жарт, але мається на увазі елементарна дисципліна, порядок, зрозуміла позиція кожного з нас… А так я кажу своїм кадрам – якщо вам не подобається, щоб відривали голови, то будемо висмикувати ноги”, – підсумував Сергій Рижук.
Геніально, чи не так? Просто й дохідливо. Жодного уявлення про те, що місцеве самоврядування не підпорядковане ані виконавчій вертикалі, ані главі держави, що це зафіксоване у відповідних статтях Конституції України (стаття 140: “Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України… Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи”), що існує ратифікована Україною Європейська Хартія місцевого самоврядування (стаття 4: “Повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Вони не можуть скасовуватися чи обмежуватися іншим, центральним або регіональним органом, якщо це не передбачене законом”), що, зрештою, обраний територіальною громадою її представник підзвітний цій громаді, а не пану Рижуку і навіть не президенту.
У тому-то і суть справи (варто повторити це ще раз, аби, можливо, хоч до когось із державних чиновників дійшли абеткові істини), що місцеве самоврядування, представниками якого є муніципалітети (ради) та мери (міські голови), – це зовсім не виконавча державна влада, не складова тієї самої сакраментальної “виконавчої вертикалі”. Ані в англосаксонській (“острівній”), ані у французькій (“континентальній”) моделі центральні органи виконавчої влади не можуть керувати структурами місцевого самоврядування. Відмінність у тому, що в англосаксонській моделі взагалі відсутні уповноважені центрального уряду на місцях, які б “опікали” представницькі органи та посадовців, що їх обрали члени територіальної громади (контроль за місцевим самоврядуванням під оглядом відповідності його діяльності загальнонаціональним інтересам здійснюється через цілісну систему законодавства та судову владу); а от у французькій моделі (найгірші риси якої запозичила Україна) на місцях діють виборні органи територіальної громади та органи, що представляють на відповідних рівнях державну владу і здійснюють контрольну функцію (умовно кажучи, префектури). Іншими словами, це не справа пана Рижука вирішувати, хто працює правильно, а хто ні, – і в результаті щось там їм “відривати”…
Але що там якийсь Рижук – він тільки повторює і розвиває (треба сказати, досить творчо) накреслене Віктором Януковичем.11 листопада той заявив на нараді з адміністративно-господарським активом Івано-Франківської області:
“Демократія – це не знущання над самими собою. Це такий конструктивний підхід до життя. Маєш конкурентноздатну програму – будь ласка, реалізуй її, ми можемо створити умови… Але коли вважають, що, наприклад, в одному регіоні обрали від однієї партії п’ять глав міст, а партія в опозиції – що, це п’ять глав будуть в опозиції? Я собі цього не уявляю… Я йому голову відкручу, якщо він не буде займати каналізацією, не буде займатися водою, газом”. І додав про безперспективність тих політиків, які “каламутять воду”.
Ось так. Персонаж, який вважає себе главою держави, збирається скрутити (особисто!) голови тим мерам, котрі не займаються каналізацією…
Хоча насправді голови цим міським головам повинні відкручувати виборці, а глава держави, як гарант Конституції, повинен тільки створити всі умови для народного волевиявлення. Якщо, звісно, ситуація не перезріла настільки, що треба негайно вводити у населеному пункті надзвичайний стан.
Проте деякі новообрані мери вже побігли притьмом за “гарантом”. Он, скажімо, мер Кременчука Бабаєв заявив: “Я виходжу з партії “Батьківщина”… Мер потрібен не тільки тим, хто симпатизує тій чи іншій партії, і навіть не тільки тим, хто за нього проголосував, мер несе відповідальність за всіх кременчужан і перед усіма кременчужанами”. Чи можна уявити, що мер Лондона Борис Джонсон, обраний на посаду, до речі, ще за лейбористського уряду, з аналогічною мотивацією заявив про вихід з Консервативної партії?
Ні, мабуть, таки недосконала британська демократія у порівнянні з нашою…
Утім, у нинішніх можновладців України були гідні попередники.
Ставши 30 січня 1933 року рейхсканцлером, Адольф Гітлер негайно розпочав процедуру “уніфікації земель Райху”.Замість самоврядних одиниць утворювалися нові адміністративні округи – ґау – на чолі з ґауляйтерами, які були водночас і партійними, і державними функціонерами (штатгальтерами). Впродовж року цей процес в основному завершився, і 30 січня 1934 року Гітлер заявив, що місцеві ландтаги скасовуються, а всі їхні функції передаються “виконавчій вертикалі”. Посади бургомістрів також посіли партійні функціонери: у більших містах – крайсляйтери, у менших – ортсгруппенляйтери. Ну, а щодо решток опозиції, то прикметним тут є висловлювання Мура, ґауляйтера Вюртемберга: “Новий уряд буде жорстко придушувати всілякі спроби протидії… Хто, хто нам виб’є око, ми відірвемо голову, а тому, хто виб’є зуба – звернемо щелепу”. Впізнаєте стилістику?
Власне, а чим призначення “нового мера” Києва посутньо відрізняється від призначень ґауляйтерів та крайсляйтерів?
Отож у Європі, ніде правду діти, існують й інші, очевидно, більш прийнятні для персонажів з Банкової та Грушевського моделі врядування на місцях. От тільки тим, хто вже творчо освоїв ґауляйтерську лексику, не варто забувати, чим врешті-решт закінчилася для Німеччини (і для партфункціонерів передусім) доба “відривання голів”.