Системні та незворотні перетворення в будь-якій країні й у будь-який час були неможливими без соціальної бази та економічних передумов для їх утвердження. Там, де вони об’єктивно визрівали, зміни відбувалися в результаті закономірного еволюційного процесу, а в разі силового опору старої системи і революційного. Там, де їх не було, вони активно й цілеспрямовано насаджувалися згори, як-от під час радянізації в захоплених силою зброї більшовиками, а потім і СРСР країнах. Адже без необхідних соціально-економічних умов будь-які перетворення приречені бути поверховими, тимчасовими й існує загроза, що їх швидко відіграють назад.
Не можна змусити проводити реформи тих, хто їх не хоче. А надто тих, хто відчуває загрозу для себе. Під більшим чи меншим тиском стара система завжди демонструватиме лише імітацію. Належним чином не запроваджені перетворення ніколи не дадуть очікуваного, а тим більше позитивного ефекту. Тим часом тягар від їх проведення завжди непропорційно розподілятиметься між тими, хто контролює, і тими, хто не контролює владу. Природно, не на користь останніх.
Саме тому через чверть століття після формального проголошення незалежності Україна так і не подолала постколоніальної інерції, не стала повноцінною українською, ринковою, демократичною державою, залишаючись уламком колишньої імперії в більшості царин. Соціально-економічна модель увесь цей час лишалася в межах пострадянської матриці. Доступ до економічних ресурсів і можливість успішно вести бізнес були лише в тих підприємців, які приймали нав’язані їм корупційно-олігархічною системою правила. Успіх економічної діяльності залежав і залежить не так від її ефективності, як від наближеності до загальнодержавних або місцевих еліт.
А останні майже три роки необхідних, але однобоких перетворень, що здійснювалися лише за рахунок добробуту більшості населення, але так і не зачепили інтересів та схем «господарів життя», викликали в суспільстві потужне цілком закономірне невдоволення. Проте через відсутність організованої альтернативної сили, здатної взяти на себе відповідальність за розвиток країни й проведення кардинальних перетворень, а не імітувати їх, схильність більшості населення до популізму й надалі використовують авантюристи.
Неспроможність великого й олігархічного капіталу
Свого часу президент Кучма публічно задекларував і фактично зробив ставку на «великий національний капітал» як рушій розвитку країни. Однак той виявився далеким від розуміння, яке вкладалося в цей термін у більшості зараз провідних держав світу півстоліття — століття тому. Відтак закономірно продемонстрував цілковиту нездатність і навіть небажання виконувати функції із захисту, розвитку та зміцнення країни в складних геополітичних і геоекономічних умовах.
Читайте також: Чим небезпечні субсидії
Український великий капітал паразитарний за своєю природою, зорієнтований на отримання преференцій від держави, привласнення її активів, але неефективний в умовах, коли потрібно активно виборювати собі та їй місце під сонцем у жорстко конкурентному світі, протидіяти узурпації влади чи засиллю корупції всередині країни.
За даними Антимонопольного комітету, у самій Україні 2015 року на ринках із ознаками домінування олігополій чи монополій реалізовувалося 57,3% товарів та послуг. Тоді як обсяг ринку з конкурентною структурою був майже в півтора раза меншим. При цьому українські олігархічні монополії та найбільші компанії так і не стали приватними в західному європейсько-американському сенсі, а лишалися володінням тих, хто отримував (або купував) на це згоду тієї чи іншої влади.
Ціна, яку платить за це суспільство, — не лише економічне відставання, спричинене об’єктивним небажанням монополістів підвищувати ефективність своїх підприємств, а й неспроможність суспільства реально впливати на владу, оскільки для змагальної демократії немає соціально-економічних передумов, як-от конкурентне бізнес-середовище.
Крім того, великий бізнес в Україні позбавлений української ідентичності, адже постав і зараз існує у вигляді складової пострадянського, за своєю суттю російсько-євразійського бізнесу. Максимум, що він може, то це через силу підлаштовуватися під політичні реалії, як-от нинішня війна за незалежність від імперії. Однак ніколи не був здатен виступати ініціатором і навіть надійною опорою утвердження державності. Замість того щоб сприяти створенню в Україні альтернативних політсил, потрапляючи до парламенту, його представники щоразу переходили на службу до тієї чи іншої партії влади, дістаючи право на участь у дерибані країни або принаймні гарантію розвитку власного бізнесу в умовах безправ’я для решти.
Умови появи й тривала селекція українського бізнесу за останню чверть століття призвели до того, що великим ставав той, який не був українським (у сенсі не так етнічної належності, а передусім світогляду). Більшість його представників (поодинокі випадки, як відомо, лише підтверджують правило) тяжіють до проживання за межами країни, орієнтують на це своїх дітей та розглядають Україну лише як територію для отримання вищої норми прибутку порівняно з економічно розвиненішими державами, не надто дбаючи про її долю чи розвиток.
Читайте також: Стриманий оптимізм. Які перспективи відновлення економіки України у 2017 році
Економічна емансипація, особливо в царині великого бізнесу, також майже не відбулася. Підвалина впливу Кремля в Україні — засилля потворного «спрута» з російського державно-олігархічного капіталу й тісно пов’язаних із ним формально українського компрадорського бізнесу та корумпованого чиновництва — лишається майже недоторканною (див. «Малопомітний спрут», № 23/2016). Цей «спрут» і зараз є основним якорем, який консервує в Україні російську корупційно-олігархічну модель, блокує розвиток нормальної внутрішньої конкуренції та імпорт цивілізованої бізнес-культури із Заходу і врешті гальмує її перетворення на справді незалежну національну державу Європи.
Останнім часом ця метальна залежність проявилася в потужній хвилі агітації за «відновлення економічних зв’язків із РФ» як нібито панацею для України в нинішніх складних соціально-економічних умовах (див. «Економічний контрудар», № 40/2016). Причому якщо кілька років тому домінування російського бізнесу та зв’язки з ним місцевого компрадорського могли пояснюватися великою залежністю нашої держави від російського ринку збуту чи поставок звідти стратегічної сировини, то останнім часом цей чинник втратив актуальність. Однак світогляд українського уламка пострадянського великого бізнесу нараз не зміниш.
Тому цивілізаційний прорив України з транзитного пострадянського терену, подолання інерційного тяжіння до відсталої євразійської корупційно-олігархічної моделі, що концентрується навколо путінської Росії, можуть відбутися лише за умови ліквідації олігархії як явища, подолання невиправдано високого рівня монополізації української економіки, трансформації великого бізнесу та різкого зменшення ваги, принаймні його старої пострадянської частини, у суспільно-політичних та соціально-економічних процесах у новій Україні.
Звісно, боротьба зі старим пострадянським великим бізнесом в Україні, який навіть вважати українським є помилкою, не повинна перетворюватися на боротьбу з великим бізнесом як явищем. Мова має йти про те, щоб поставити розвиток останнього в чіткі рамки, які забезпечили б використання його переваг у загальнонаціональних інтересах. Адже великий бізнес просто необхідний у низці галузей для економічного розвитку.
Успішніша частина наявного українського середнього та малого бізнесу в конкурентних умовах має виступити джерелом появи нового великого, уже справді українського бізнесу, що разом із західним капіталом має забезпечити імпорт західної бізнес-культури, інтеграцію України у світовий ринок та прислужитися в процесі витіснення з України ворожого російського капіталу та пов’язаного з ним місцевого компрадорського.
Від захисту до наступу
Добра новина полягає в тому, що насправді великий та олігархічний бізнес в Україні не такий потужний, як здається. За даними Держстату, в усіх 432 суб’єктах великого бізнесу (понад 250 зайнятих та понад €50 млн, або приблизно 1,5 млрд грн, річної виручки) 2015 року працювало лише 1,7 млн осіб (20,9% усіх офіційно зайнятих та 26,5% найманих працівників комерційного сектору). І йдеться не лише про приватні, а й про державні компанії. При цьому великий бізнес справді займав преміальні та найбільш монополізовані ніші, контролював 37% валової виручки від продажу товарів та послуг комерційного сектору.
Однак ключова роль олігархії та великого бізнесу в українській політиці й економіці все ж таки досі була зумовлена насамперед пасивністю решти суспільства, насамперед середньої буржуазії та середнього класу (як «старого» — дрібних підприємців, так і «нового» — людей середнього доходу). Саме ця нова українська буржуазія має стати соціально-економічним фундаментом трансформації України в сучасну, конкуренту та демократичну державу із ефективною ринковою економікою. І на перший погляд їх прототип за низкою ознак уже присутній в Україні.
Читайте також: Бюджетні викриття
Як середню буржуазію в Україні можна розглядати власників підприємств із чисельністю зайнятих від 10 до 250 та річним обсягом реалізації товарів та послуг від 60 млн грн до 1,5 млрд грн (€2–50 млн). Середня кількість працівників на 63,1 тис. таких суб’єктів господарювання (включно з державними та комунальними) у 2015-му становила 57 осіб. Вони відіграють ключові позиції в комерційному секторі економіки: у 2015-му (останній рік, за який наразі є повна звітність) підприємства із 10–250 зайнятими давали роботу 55,7% усіх офіційно найманих працівників позабюджетної сфери й отримали 51,1% усієї виручки від реалізації товарів та послуг.
Своєю чергою, господарів мікропідприємств та фізичних осіб-підприємців із чисельністю зайнятих до 10 осіб та обсягом реалізації товарів і послуг до 60 млн грн на рік (€2 млн) можна розглядати як дрібну буржуазію. 2015 року їх налічувалося понад 1,9 млн. Після хвилі масового закриття паперових ФОП, відколи власників зобов’язали сплачувати внески до пенсійного фонду, їхня чисельність зменшилася вже до 1,8 млн. Однак навіть після цього (і коли взяти до уваги, що на членів багатьох родин водночас зареєстровано по кілька ФОП чи мікрофірм) усе одно йдеться про приблизно кожне десяте домогосподарство в Україні. Забезпечуючи роботою себе, вони водночас давали лише офіційно роботу 1,15 млн найманих працівників.
Ця нова українська середня та дрібна буржуазія є тим суспільним прошарком, який об’єктивно найбільше зацікавлений у європейській трансформації України, утвердженні в ній справді ринкової економіки, прав людини, захищеного права власності, рівності всіх перед законом, незалежної судової системи, реальної представницької демократії. Однак він усе ще належним чином не оформлений, не організований і, що, мабуть, головне, не об’єднаний конструктивною метою зміни малорезультативного захисту від атак правлячої корумпованої бюрократії та панівного великого й олігархічного бізнесу на наступ задля підпорядкування державного механізму та завершення необхідних країні перетворень.
Щоб виступити рушійною силою необхідних змін, середня буржуазія та середній клас мають взяти на себе відповідальність за країну загалом, висунувши або принаймні підтримавши відповідну програму змін. Адже досі середня буржуазія переважно втягувалася в підтримку мало пов’язаних із її справжніми інтересами політичних проектів, які залежать від фінансування окремих олігархів чи великого бізнесу і в яких вона приречена на другорядні ролі. Натомість вкладатися в самостійну гру та зміну її правил, а не ротацію тих, хто їх встановлює за старими принципами, особливого бажання не виявляє.
А всі попередні спроби самостійної організації та навіть формулювання позиції середнього класу чи окремих його складових в нашій країні сповнені інфантилізму. Зазвичай вони обмежувалися протестом проти тих чи інших дій чужої йому політичної еліти або вимогами надання або збереження преференцій для нього. Припинити найодіозніші прояви державного свавілля, платити менше податків чи не платити зовсім, отримувати більше переваг чи навіть підтримки від держави — ось що найбільше цікавило його в останні десятиліття.
Читайте також: Євроінтеграція зарплати
При цьому ані середня буржуазія, ані тим більше середній клас не те що не висували претензій на владу й самостійне визначення чи проведення державної політики, а, схоже, навіть боялися цієї відповідальності та пов’язаної з нею необхідності розглядати свої інтереси крізь призму загальнонаціональних, а відтак у комплексі з відповідальністю за інших. Українська буржуазія сформувалася в конфронтації до чужої їй олігархічно-чиновницької держави як механізму влади, прагнучи мінімізувати свою взаємодію з нею.
Однак її подальша перспектива і необхідні зміни в країні безпосередньо залежать від здатності нарешті подорослішати та перейти від інфантильного заперечення держави, спорадичних протестів проти найбільш неприйнятних для неї дій чужої влади та пов’язаного з нею олігархату до більш зрілого та відповідального її підкорення собі й перетворення на інструмент реалізації власної політики. Принцип «будь-що уникати сплати податків, бо вони невідомо як витрачаються чужими людьми», «уникати участі в політиці, бо це брудна справа», «сприймати як ворожий корумпований чиновницький апарат і мінімізувати витрати на нього бюджетних коштів» тощо є безперспективним.
Втеча від відповідальності та ініціативи закінчиться лише тим, що спроби «жити дистанційовано від держави» будуть однаково припинені від її імені, але вже чужими інтересам середнього класу силами. Чи то нинішнім олігархічно-корупційним конгломератом, що контролює і змушує працювати на себе систему влади незалежно від того, хто формально обіймає ту чи іншу високу державну посаду. Чи то новими популістськими силами, які в разі подальшої деградації нинішньої системи можуть встановити диктатуру «сильної руки».
Читайте також: Царі гори та їхні будні
Якщо нова українське буржуазія не займеться політикою, то політики займуться нею. І податки змусять платити повною мірою без можливості впливати на їх подальше витрачання, і високі стандарти доходів чиновницько-репресивного апарату навіть за збереження його нинішньої корупційності забезпечуватимуть за рахунок середнього класу. І жодні стихійні виступи чи чергові майдани не стануть на заваді цьому магістральному шляху розвитку країни.
Єдиний вихід для середнього класу — перебрати на себе ініціативу та відповідальність. Виявити готовність чесно сплачувати й суворо карати за неповну сплату податків, але при цьому визначати пріоритети їх витрати виходячи з власних та державних інтересів. Забезпечити достойно високий рівень оплати праці чиновників, працівників правоохоронної та судової системи, належне фінансування освіти та медицини, соціального захисту, не кажучи вже про національну оборону. Однак при цьому зробити ці сектори на порядок ефективнішими та вільними від корупції, такими, що забезпечуватимуть не корупційний ланцюжок, а якісне обслуговування потреб суспільства й насамперед середнього класу.
Лише активні дії, а не безперспективні спроби сховатися чи вбудуватися в гру за чужими правилами здатні забезпечити позитивні зміни. При цьому такі альтернативні сили не повинні намагатися сподобатися всім, однак мають бути послідовними у своєму баченні змін в інтересах більшості суспільства. І водночас реалістичними. Сформовані на основі людей, що позбулися зайвих ілюзій та завищених очікувань, ці сили будуть достатньо стійкими для того, щоб створити необхідний запас міцності, коли розпочнеться реалізація потрібних для країни перетворень. А управлінські кадри, підготовлені поступово, у процсі кар’єрного зростання, стануть необхідним потенціалом для зміни нинішньої бюрократичної системи на таку, за допомогою якої можна буде здійснити цивілізаційний прорив.