– Якими є найбільші негаразди Іраку, що перешкоджають йому стати демократією?
– Головні проблеми, котрі стоять перед демократією в Іраку, є похідними того, яким чином там будували владу після вторгнення та окупації 2003 року і яким був її вплив на нібито демократичні інститути. Таким чином, за формальними держустановами – парламентом, судами, виборами – стоїть зовсім інший її вид – «тіньова держава», заснована на особистих зв’язках, насильстві та диктаті патріархальних родів. Це дозволяли й навіть заохочували Сполучені Штати у 2004–2011 роках, незважаючи на попередній ентузіазм американців із приводу демократії в Іраку.
Зіткнувшись із неконтрольованим заколотом і громадянською війною в цій країні, США та їхні союзники передусім надавали пріоритет гарантуванню порядку й контролю. Це те, чого вони досягли, культивуючи племінні ополчення, нарощуючи могутність держави й заохочуючи таку людину, як Нурі аль-Малікі, нинішнього прем’єр-міністра. Нині він має практично необмежену владу, взявши на себе роль міністра оборони та внутрішніх справ, створивши дві конкуруючі організації спецслужб, досягнувши того, що Іракська комісія з громадської цілісності (основна функція якої полягає в боротьбі з корупцією. – Ред.), не ставить зайвих запитань із приводу використання ним державних коштів. І США, й Іран, хоч як це парадоксально, підтримують його, бо думають, що аль-Малікі й деспотична система влади, яку він створив, є найкращими гарантіями безпеки та стабільності.
– Шиїти й суніти, всі вважають себе кращими мусульманами. Чи знайдуть вони спільну мову?
– Існує багато точок дотику між шиїтами та сунітами, і впродовж більшої частини історії Іраку вони прекрасно співпрацювали. Проблема виникла з політизацією їхніх релігійних ідентичностей, і ці безумовно відмінні риси релігійної самобутності, від 2003 року лише почали увиразнюватися.
Нині Ірак має проблеми у зв’язку з цією поляризацією релігійної самототожності: сектанти-фанатики з обох сторін вважають політично вигідним для себе підкреслювати різницю між шиїтами й сунітами, бо це служить їхнім політичним амбіціям. Елементи сектантської нетерпимості простежуються в громадянській війні й заколоті, що триває: ним керують салафіти – суніти-фундаменталісти, котрі не хочуть бачити ані шиїтів узагалі, ані їхніх партій в Іраку, вважаючи їх іранськими маріонетками.
– Коли 2010 року в Іраку було проведено останні національні вибори, з’явилася надія на формування уряду національної єдності, до якого включать сунітів. Але цього не сталося. Чи існує шанс для примирення?
– До створеного уряду входили й суніти. Звичайно ж, і віце-президент Тарік аль-Хашимі – арабський суніт. Однак для прем’єр-міністра Нурі аль-Малікі й сам аль-Хашимі, і, значною мірою, партія одновірців останнього «Аль-Іракія», яка його підтримує (вона дістала більше місць, ніж альянс «Іракський список» на виборах 2010 року), становили небезпеку. І відтоді аль-Малікі зробив усе можливе, щоб цей уряд розпався, здебільшого намагаючись убити клин між його сунітськими та шиїтськими представниками. Він також видав ордер на арешт Таріка аль-Хашимі, не тому що останній є сунітом, а, можливо, тому що він становить собою самостійну силу в іракській політиці, котра, як здавалося аль-Малікі, загрожувала йому особисто.
– Мислення більшості іракських політичних діячів глибоко вкорінене у стару змовницьку політику в країні?
– З огляду на політичну обстановку в Іраку, не є дивним, що ці люди планують і реалізовують змови проти своїх політичних суперників. Частково це відбувається через дуже персоніфіковану політику «тіньової держави», де особиста довіра та лояльність – і недопущення інших – є основоположними принципами організації. А там, де немає жодної прозорості, і дуже мало відповідальності, не дивно, що процвітають змови.
– Професоре Тріпп, для американців, які від 2003 року вклали багато крові та грошей в Ірак, сучасна ситуація стала великим розчаруванням, чи вони знали, що таке може статися?
– Якщо оцінювати події в Іраку з погляду того, що Сполучені Штати планували спочатку або принаймні що стверджували деякі їхні посадовці, декларуючи свою мету в цій країні, то це є повним провалом. У 2005–2006 роках американська початкова політика дала збій, і США зіткнулися з виснаженням своїх сил та очевидною поразкою, бо ж не в змозі були контролювати громадянську війну чи придушити заколот.
2006 року Сполучені Штати змінили стратегію. Значною мірою відкидаючи свої попередні намагання, зосередилися на створенні служб національної безпеки Іраку, які можуть приборкати інакодумців, покласти край безладові й проторувати шлях для впорядкованого виведення американських військ.
Такої мети вони досягли в період 2007–2010 років, ціною чого стало створення родового-кланового, жорстокого й репресивного режиму, котрий, як і раніше, конфронтує з повстанцями, хоча рівень цього протистояння помітно знизився.
– Ірак сьогодні в дуже складному становищі?
– Його політика є проблемною і насильницькою, але місцевий уряд має дуже сильні позиції. Більшість питань, котрі тривожать правлячий кабінет, стосуються середньострокової перспективи майбутнього й обертаються навколо чотирьох факторів.
Перший – це влада, чи, точніше, недостатність влади державних установ у країні. Другий – дедалі більша політизація збройних сил в Іраку. Цьому сприяє застосування їх як внутрішньої поліції, а також використання Нурі аль-Малікі заохочень і фаворитизму, коли він намагається забезпечити особисту відданість військових прем’єр-міністрові.
Третій чинник – проблема курдів та місця курдського регіону в майбутньому Іраку. Вона часто дається взнаки в гарячих точках, коли йдеться про такі питання, як демаркація кордонів, експорт нафти з тамтешніх родовищ і незалежність збройних сил відповідної національності.
Нарешті, існує питання щодо кількості в регіоні та поза ним держав, котрі втручаються в політику Іраку, починаючи із Саудівської Аравії та Ірану, а також включно з Туреччиною і Сполученими Штатами. Всі вони грають у проксі-ігри, і це дестабілізує Ірак.
Читайте також: Чи переживе Ірак 2012 рік?
– Чи може в цій країні перемогти тероризм?
– Насправді це залежить від того, про які групи ми говоримо. Дехто із тих, хто використовував тероризм у 2003–2008 роках, уже виграв від того, що був включений до структур влади, які формують державні закони. Інших, як і раніше, дуже багато на другому боці. Таких як угруповання джихадистів-салафітів, котрі нападають на прочан-шиїтів, закладаючи бомби в громадських будівлях.
Дуже малоймовірно, що вони переможуть, узявши під свій контроль державу, але загрозу становитимуть. Їхня сила – в здатності сіяти розбрат між різними релігійними групами в Іраку, виправдовуючи свої дії тим, що уряд застосовує проти них репресивні методи.
– Яким ви бачите майбутнє Іраку?
– Він перетвориться на авторитарну державу, де пануватимуть родові й кланові відносини, базовані на великих нафтових доходах, нею управлятиме репресивний уряд, що не бажатиме звітувати за свої дії перед народом.
На горизонті простежуються деякі небезпеки, такі як курдське питання, проксі-війни (тобто «посередницькі»; англ. proxy war – війна, в якій держави конфліктують не безпосередньо, а через треті сторони – своїх союзників, надаючи вирішальну допомогу фінансами, технікою, військовими кадрами (радниками) тощо. – Ред.) на іракській землі між регіональними суперниками. А також продовження дій повстанців, котрі навіть борючись на низькому рівні, можуть підірвати довіру до уряду й загострити протиріччя, пов’язані з релігійною ідентичністю.
Дана система управління провокує змови, і тому не можна цілком виключати, що в середній і довгостроковій перспективі до них буде втягнуто значну частину збройних сил Іраку. Це дуже сумний сценарій, бо ж такий зразок моделі уряду занадто знайомий іракцям із їхньої недавньої сучасної історії.
Довідка Тиждень.ua
Чарльз Тріпп – професор політології у Школі східних та африканських досліджень Лондонського університету, який спеціалізується на Близькому Сході. Він є членом Британської академії. Його наукові інтереси включають природу автократії, держав і опору на Близькому Сході та політику ісламської ідентичності.
Автор книжок: «Іслам і моральна економіка: виклик капіталізму» (видавництво Кембриджського університету, 2006) та «Історія Іраку» (видавництво Кембриджського університету, 2007). Співавтор праць: «Іран та Ірак у війні» (I.B. Tauris, 1988), «Відносини між Іраном і Саудівською Аравією та регіональний порядок» (IISS, 1996).
Професор Чарльз Тріпп нещодавно закінчив книжку, в якій досліджує регіональну політику непокори: «Влада і народ: шляхи опору на Близькому Сході», що вийде у видавництві Кембриджського університету в листопаді 2012 року.