Чайки на… Балтиці

Перша третина XVII сторіччя позначилася для Речі Посполитої, однієї з найбільших держав тогочасної Європи, цілою низкою війн зі Швецією за володіння південно-східним узбережжям Балтійського моря. Ця боротьба була наповнена перемогами тієї чи іншої сторони, проте абсолютної переваги ані Варшава, ані Стокгольм здобути не могли. В той час, як польська кіннота панувала на суходолі, шведський флот був королем на морі. Новий польський король Володислав IV, амбітний і здібний полководець, вирішив нарешті розрубати гордіїв вузол «шведської проблеми». На Півночі було зосереджено доволі значні сили. І, що головне, розпочалося створення регулярного польського флоту. Ціною надзвичайних зусиль (а точніше, жорсткого стягування податків) було зібрано кошти, на які збудували дванадцять кораблів: десять фрегатів і дві галери. Проте на тлі шведських морських сил, що обраховувалися сотнями бойових і допоміжних кораблів, це була краплина в тому ж таки морі. У цій непростій ситуації король і його урядовці «згадали», що Річ Посполита має могутній флот, проти існування якого вона весь час бореться – а саме, козацький.

 

 

Ідея використати чайки в балтійських водах існувала давно. Тим більше, що українське козацтво вже брало участь у сухопутних виправах польського війська до цього ще в 1526 році старшина запорожців пропонувала створити на Балтиці козацьку ескадру. Але більшість польських урядовців скептично ставилися до ефективності чайок у чужих водах. На початку 1635 року Володиславу IV вдалося таки переконати своє оточення в корисності козацького флоту.

 

Звісно, ніхто не збирався йти у тривалий морський похід навколо всієї Європи та ще й через контрольований турками Босфор: чайки вирішили будувати на місці. Тож навесні того ж року з України до Литви прибув козак-суднобудівник. Під його команду виділили місцевих майстрів. За кілька місяців вони збудували п’ятнадцять чайок з тридцяти замовлених. Ескадра була споруджена не повністю внаслідок неналежного надання урядом будівельних матеріалів. Аби виправити проблему, український корабел запропонував перебудувати під чайки п’ятнадцять місцевих рибальських ботів. Ці судна, як і чайки, мали неглибоку осадку й за обрисами корпусу та оснащенням нагадували драккари – кораблі вікінгів. Єдине, що уряд зробив як належить, це забезпечив чайки необхідним обладнанням (компасами, секстантами, ліхтарями, котлами) і зброєю (гарматами, гаківницями, списами і баграми).

 

 

Що ж до команд новозбудованих суден, то полковнику Костянтинові Вовку в травні 1635 року було наказано набрати дві тисячі вояків, п’ятсот чоловік кінноти й півтори тисячі – для морської служби. Але козацтво не дуже вірило урядовим обіцянкам щодо належної оплати служби й не було впевнене, що здобич, взята на шведських кораблях, буде такою ж багатою, яка зазвичай траплялася на турецьких галерах. Тож Вовк зміг завербувати для походу лише тисячу реєстровців, які мали досвід морської війни. Цей загін кількома групами в першій декаді липня прибув до Ковна (нині Каунас).

 

Сучасників вразило, що на противагу іншим військовим, українські козаки на марші не відзначилися грабунками й мародерством. Для тих часів і військових звичок річ нечувана, адже пересування навіть невеликої армії певною територією (байдуже, своєю чи ворожою), за нанесеними збитками зазвичай дорівню­­­вало стихійному лиху. Отже, 19 липня в Ковні козацтву було влаштовано почесну зустріч, місцеве населення на їхню честь влаштувало бучне свято. А вже наступного дня українці нарешті дісталися чайок. Отаман Вовк хотів одразу вийти в море. Але польське керівництво затримало похід на 14 днів. Річ у тім, що планована від зими війна на Балтиці так і не почалася. Шляхта не хотіла воювати і змусила короля піти на переговори зі шведами. Дипломатичні заходи не тільки не дали позитивного результату, але й погіршили ситуацію: під час переговорів шведи захопили польський флагман і відвели його до скандинавських берегів. Тож Володислав IV наказав Вовку йти у Вісленську затоку і виступити проти шведської ескадри.

 

 

У перших числах вересня чайки нарешті вийшли в море. Осіння Балтика була неспокійною, сильний вітер і високі хвилі ускладнювали плавання. До того ж, аби шведи не дізналися про загрозу й не встигли заблокувати гирло Німану, з якого вирушила ескадра, козаки йшли вночі. Вдосвіта, коли темінь відступила, шведи побачили перед собою козацький флот. Шведські фрегати відкрили вогонь, але ядра не влучали. Козацька тактика, зумовлена особливостями конструкції та морехідних якостей чайок, що безвідмовно спрацьовувала у сутичках з турецькими галерами, виявилася цілком придатною й у бою з одним із найкращих флотів Європи. Річ у тім, що легкість, неглибока осадка та невисокі борти чайок давали можливість не тільки швидко маневрувати, ухиляючись від залпів. Невеликі, порівняно з європейськими військовими суднами, човни могли «підкрастися» до своєї жертви майже впритул, залишаючись непоміченими між хвилями. У цій ситуації бортова артилерія вже нічим не могла зарадити – ядра, які давно розтрощили б щогли та борти західноєвропейського корабля, далеко перелітали через низенькі козацькі човни.

 

 

Спроба шведів, трохи стурбованих появою незвичного супротивника, домовитися з отаманом Вовком не розпочинати військових дій закінчилася фіаско. Після деякого маневрування по морю, аби вибрати зручний вітер, козаки атакували шведські судна. Останні почали відступати у відкрите море, намагаючись триматися на дистанції гарматного пострілу. Але українцям таки вдалося не тільки ухилятися від обстрілу, але й відрізати один із фрегатів та, попри високі хвилі, підійти до нього впритул. Щоправда, ситуація ускладнювалася ще й тим, що борти шведських кораблів (як і всіх на Балтиці) були вищі за ті, що використовувалися на Чорному морі. Проте відчайдушною атакою козаки вдерлися на палубу і після абордажного бою захопили корабель. Коли переможці оглянули трюми, виявилося, що їм добряче поталанило: судно було завантажене військовою амуніцією та їжею для війська. За якусь годину шведський фрегат нагадував обгризену кістку: все, що було на ньому цінного, козаки перевантажили у чайки і, подарувавши життя переможеним (а могли й стрельнути з гармати нижче ватерлінії!), попливли до берега.

 

Після цієї перемоги український флот ще два тижні патрулював узбережжя від гирла Німану до Пілави, змушуючи шведів триматися на відстані. Місцевий люд із подивом дивився, як день у день козаки на своїх маленьких кораблях боролися з хвилями і вітрами. Українські капітани, використовуючи вітрила і весла, маневрували між хвилями. Якщо ж раптом хвиля і накривала човен, то він все одно не перекидався – рятував прив’язаний до бортів захисний пас із хмизу, що фактично використовувався як поплавець. Кілька разів шторм розкидав чайки в різні боки, але їх капітани знову збиралися докупи без утрат. Нарешті, в останній декаді вересня король наказав Вовку повертатися до України. Вояки отримали 15 тисяч золотих за службу й залишили за собою всі трофеї. Що ж до чайок, то вони були передані на зберігання до гостинного Ковна.

 

Балтійські пригоди козацтва продемонстрували його високі бойові якості. Крім того, українці вчергове підтвердили славу вправних мореплавців.