Під час онлайн-брифінгу щодо дипломатичних підсумків 2020 року міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба повідомив, що його відомство уже розробило й почало реалізувати азійську стратегію, що передбачає прагматичну, стабільну, багатовимірну дипломатію нашої держави у відповідних країнах. Очевидно, що поза увагою не має залишитися також сфера культурної дипломатії, і японський напрям є одним із пріоритетних. Зокрема й тому, що Японія — єдина азійська країна, яка запровадила санкції проти РФ і має власний досвід переговорів із Москвою щодо відновлення територіальної цілісності. Однак що стосується просування української м’якої сили в цій країні, то варто констатувати, що комплексної системної роботи в цьому напрямі Україна донедавна не здійснювала.
Наслідки цього цілком передбачувані. «Велика проблема полягає в тому, що японці не знають про Україну, і її впізнаваність дуже низька. Коли говоримо про підвищення впізнаваності вашої держави в Японії, то насамперед треба думати про те, як зробити так, щоб японці помітили Україну, а не тільки про те, якими способами просувати вашу культуру. Треба думати ширше, як підвищити рівень присутності України як такої, а не лише її культури в японському інформаційному просторі», — розповів Тижню Такеші Хірано, редактор японської служби інформагентства «Укрінформ». Суголосний у своїх оцінках ситуації й Володимир Шейко, генеральний директор Українського інституту: «На жаль, про Україну в Японії знають досить мало, відтак там майже немає сталих культурних асоціацій із нею. Чітко спостерігається кореляція між обізнаністю та конкретним особистим чи професійним досвідом: більший досвід взаємодії призводить до більшої обізнаності з культурою, малий досвід взаємодії формує лише поверхове уявлення про культуру України та її місце у світі». Він додає: «Припускаємо, що загалом уявлення про Україну в населення Японії дуже мале або відсутнє. Основні асоціації про нашу державу традиційні: це Чорнобиль (особливо болюча для японців тема через ядерні бомбардування, що сталися під час Другої світової війни, та аварію на АЕС «Фукусіма-1»). Також Україну сприймають насамперед як пострадянську й нестабільну країну або взагалі як частину Росії. Інші поширені уявлення — війна з РФ та проблема Криму, а з позитивних — привітні люди, мальовнича природа, смачна їжа, музика (зокрема балет) і вишиванки».
Читайте також: Шрам на шкірі
Якщо спробувати проаналізувати, чому Україна не є достатньо помітною в Японії, то йдеться про низку факторів і причин. Зокрема, як наголошує Такеші Хірано, в інформаційному просторі Японії точиться потужна конкуренція, бо вона є великою економікою, яку хочуть схилити до себе багато різних країн світу. «Україні треба зрозуміти ситуацію потужної конкуренції та змагання в японському інформаційному просторі, і відповідно добрати підходи й концепцію, щоб зробити себе помітною для японців. До останнього часу Україна фактично не аналізувала такого стану справ, лише намагалася якнайкраще показати себе у спосіб, який видавався найбільш зручним Києву. Іміджеві повідомлення про вашу країну в японському інформаційному просторі поширювали, наприклад, тільки українською чи англійською мовами. Ці повідомлення на думку тих, хто їх поширював, були зроблені дуже красиво і привабливо, але часом у них не зважали саме на японські смаки», — зазначає Хірано. Він також звертає увагу на той факт, що надзвичайний рівень конкуренції в японському інформаційному просторі вимагає високої якості контенту. Помітний високий рівень японської мови, якою написано певне повідомлення, також є надзвичайно важливим елементом вдалої комунікації із японським суспільством. Це добре розуміють дипломатичні й культурні представництва різних країн, представлених у Японії. «Якщо певний контент поширюють іншою, а не японською мовою, то абсолютна більшість японців просто не зверне уваги на те, що Україна хоче показати», — наголошує Хірано.
Останнє в українському посольстві в Японії вже усвідомили. Як і те, що інформацію про міжнародні події японці отримують переважно з інтернету, до того ж активно послуговуються насамперед твітером, а не фейсбуком. Тому щоб хоч якось розповісти японцям про Україну, сухої мови пресрелізів недостатньо. На думку Такеші Хірано, нам іще треба подолати власну пасивність у цих питаннях. «Суттєва помилка полягає в тому, щоб бачити в культурній дипломатії та м’якій силі дії лише державної влади. Японська м’яка сила не є продуктом суто тамтешнього уряду, а всього народу країни Сонця, що сходить. Самі японці намагаються робити щось цікаве та якісне, і так з’явився національний бренд. Якщо українці віддадуть усю відповідальність за просування м’якої сили лише своїй владі, результату не буде. Ідеться про командну роботу всього народу», — констатує Хірано. І додає: «Українці дуже часто чекають, що щось саме зробиться, проте щоб вашу країну краще впізнавали в світі, треба починати працювати знизу, з нуля. Є українці, які працюють і мешкають у Японії, знають японську мову. Складається враження, що вони чекають від посольства України дій із просування своєї країни в Японії, збільшення її впізнаваності, а самі мало до цього долучені». Питання тут не лише в тому, як зацікавити японську аудиторію, а й у тому, як утримувати її увагу довгий час. Можливо, варто піти тим шляхом, який свого часу обрали самі японці, а також багато інших країн. Відносно невеликий відсоток українців відвідали Японію, але значна частка наших співгромадян упевнені, що продукт, вироблений у цій країні — від цифрових технологій до дитячих іграшок, — є якісним. Тобто йдеться про довіру до країни як певного бренду. І споживачі цього бренду неодмінно починають цікавитися країною, у якій усе це створено.
Читайте також: Хто воює проти нас на Донбасі
Як зазначає Володимир Шейко, ще однією проблемою є дуже мала кількість фахівців з українських питань у Японії, а також те, що досить часто інформація про Україну надходить до японців із російських джерел чи через російський контекст. «Важливим аспектом має бути диференціація України від Росії, і тут ідеться не тільки про наративи, а і про формування власного, українського порядку денного. Можна скільки завгодно повторювати, що «Україна — не Росія», але чи багато хто почує це й запам’ятає? На мою думку, ефективніше підтримувати або ініціювати академічні дослідження, переклади книжок, поширювати правдиву інформацію про історію й культуру України — саме завдяки цьому японські аналітики та експерти, які впливають на політичні рішення чи медійне тло, зможуть отримувати інформацію про нас із перших рук, а не через російську оптику», — наголошує Шейко.
До того ж слід узяти до уваги те, що для японців Європа — доволі далека, майже екзотична частина світу. Співрозмовники Тижня зазначають, що коли українці кажуть: «Україна — це Європа», то це лише частково позитивний меседж для японців, і він зовсім не означає, що вони розуміють, що саме ми вкладаємо у ці слова. Європейська Україна як демократична країна, відмінна від Білорусії чи Росії, — такі твердження для японської аудиторії потрібно конкретизувати. До того ж нашій державі важливо показати японцям не тільки свою європейськість, а й те, що вона має унікального. Україні важливо позиціонувати себе як державу, за плечима якої не лише 30 років історії незалежності, а й тисячолітня традиція державності та культурна тяглість, що сягає давнини. Відсутність цього становить певний бар’єр для впізнаваності України в Японії. До того ж про українську історію й повноту культури треба розповідати не лише в популярних формах, а й академічною мовою. Не менш важлива також наявність двостороннього процесу. Бо насправді й самі українці мають дещо стереотипні уявлення про культуру та щодення японців.
Читайте також: В агресивному середовищі
У стратегії Українського інституту на 2020—2024 роки Японію визначено серед пріоритетних країн. Важливо, щоб ця робота передбачала також створення довгострокового покрокового плану промоції української культури в усій її повноті для різних аудиторій японського суспільства, зважаючи на їхні особливості й високу конкуренцію в інформаційному просторі Японії. Попереду багато непростих завдань, зокрема стимулювання перекладів української літератури для дітей і дорослих японською мовою, просування української кулінарної дипломаті, ознайомлення японської аудиторії з українським малярством, архітектурою, музикою, сценічним мистецтвом. Володимир Шейко зазначає, що також варто зосередитися на новітніх формах подачі українського культурного продукту: візуальному мистецтві, віртуальній реальності й інших інноваційних формах. І представляти ті культурні здобутки України, які справді конкурентоспроможні у світі. Наприклад, документальне кіно, незалежний театр, сучасну академічну музику, сучасне переосмислення нашої літературної та кінематографічної спадщини. Лише разом усе це може зробити Україну видимою та знаною в Японії, а відтак — покращити перспективи двостороннього політичного й економічного партнерства.