Навіть попри те що ціни, за якими компанія продає газ для потреб населення та ТКЕ, усе ще залишаються значно нижчими від ринкових, зменшення розриву між ними все одно забезпечило високу прибутковість монополіста. Уже торік був отриманий чистий прибуток у розмірі 26,5 млрд грн замість збитків у 27,7 млрд грн у 2015-му.
Нині Нафтогаз — найбільша компанія країни, посідає перше місце за чистим прибутком і сумою сплачених до державного бюджету податків. Так, із першої сімки компаній — платників податків четверо входять до Нафтогазу (власне Нафтогаз, Укргазвидобування, Укрнафта, Укртрансгаз). Сукупно вони забезпечили в першому півріччі 2017-го майже кожну шосту гривню податкових надходжень до зведеного бюджету України — 47,8 млрд грн. За цими показниками, а також за чисельністю зайнятих працівників Нафтогаз значно перевищує приватні імперії будь-кого з олігархів України.
Але водночас успіхи Нафтогазу, перспектива розпоряджатися багатомільярдними потоками та визначати архітектуру майбутнього високоприбуткового нафтогазового ринку країни закономірно стали однією з ключових ліній протистояння у владному конгломераті.
Хто в домі господар
Нині очевидно, що поліпшення фінансового становища Нафтогазу та підпорядкованих йому компаній стало наслідком реформ в енергетичному секторі після Революції гідності. Наближення цін на газ до ринкового рівня, а також реформування корпоративного управління компанії, яке обмежило можливості уряду в ручному режимі керувати нафтогазовими державними активами, природно привели до більшої комерційної успішності Нафтогазу та підпорядкованих йому компаній. Нагадаємо, що для цього навесні 2016 року було сформовано наглядову раду з п’яти членів: по одному від КМУ (тоді перший заступник голови Мінекономрозвитку Юлія Ковалів) та АП (екс-голова Міненерговугілля Володимир Демчишин) і трьох «незалежних» — британців Маркуса Річардса, Чарльза Проктора та Пола Ворвіка.
Однак формування наглядової ради, завершення першого етапу реформування системи управління компанією та підвищення цін на газ до ринкового рівня збіглися зі зміною керівництва уряду з представника «Народного фронту» Арсенія Яценюка на Володимира Гройсмана. Нафтогазом і далі керував призначений за квотою «Народного фронту» Андрій Коболєв. Відтоді конфлікт між урядом і цією компанією лише наростав.
Зараз Нафтогаз є вертикально інтегрованою компанією, яка виконує повний цикл операцій із розвідки й розробки родовищ, експлуатаційного та розвідувального буріння, транспортування та зберігання нафти й газу, постачання природного та скрапленого газу споживачам. Керівництво Нафтогазу наполягає на його подальшому існуванні як вертикально-інтегрованої компанії на кшталт польської PGNiG чи норвезької Statoil. Вона мала б поєднувати принаймні видобуток газу, зберігання та продаж палива його кінцевим споживачам. Чинний голова компанії Андрій Коболєв аргументує це тим, що великій компанії легше буде залучати дешеві кредитні ресурси за кордоном, а отже, реалізовувати заплановані проекти щодо нарощування видобутку блакитного палива. Також керівництво компанії бачить її передусім як великого комерційного гравця з державною формою власності, а не інструмент вирішення соціально-політичних завдань уряду.
Чиатйте також: Кабмін затвердив нову наглядову раду "Нафтогазу"
Однак автономна вертикально інтегрована компанія, якою її прагне бачити нинішнє керівництво від НФ, перешкоджає уряду Гройсмана управляти сектором у ручному режимі й обмежує свободу дій у використанні компанії для досягнення власних політичних цілей. Наприклад, це стосується цін на газ для населення та ТКЕ. У Нафтогазі наполягають на повній лібералізації газового ринку та продажу палива за ринковими цінами, а будь-яке субсидування слушно вважають справою уряду й державного бюджету (до якого сплачують найбільші в країні податки). Там свідомі, що відокремлення газотранспортного оператора від групи зменшить EBITDA компанії більш як удвічі, та сподіваються компенсувати це через лібералізацію ринку газу за збереження в складі компанії видобутку.
Але уряд, спостерігаючи за зростанням прибутків Нафтогазу, прагне знову нав’язати компанії практику перехресного субсидування цін для побутових споживачів. Тобто коли ціна на газ для певних категорій споживачів занижується за рахунок ресурсів монополіста, які той отримує від інших видів діяльності та які після сплати податків мали б за нормального управління спрямовуватися на інвестиції чи перераховуватися акціонерам як дивіденди (а в разі з Нафтогазом такий акціонер один — держава). Нагадаємо, що саме політика перехресного субсидування привела і Нафтогаз, і газовий сектор країни загалом у той катастрофічний стан, у якому вони опинилися напередодні Революції гідності.
Після даної Гройсманом одразу після призначення обіцянки, що тодішнє підвищення тарифів для населення буде «останнім», в уряді вже другий рік блокують їх індексацію відповідно до цін на європейському ринку. Унаслідок цього з кожним роком через девальвацію гривні та подорожчання газу в Європі адміністративні ціни на газ для побутових споживачів в Україні знову дедалі більше відстають від ринкових. Як наслідок — замість щорічної індексації на рівні інфляції в перспективі кількох років продовження штучного стримування цін невідворотно спровокує їх чергове стрибкоподібне збільшення. Так само як це вже сталося у 2014‑му — 2016-му, коли їх довелося підвищувати в 6–10 разів.
Довгий час у Нафтогазі опиралися й необхідності відокремлення транспортування газу. Хоча урядом було ухвалене рішення про створення нового підприємства — «Магістральні газопроводи України». Формальним аргументом для блокування розподілу Нафтогазу та виведення з його підпорядкування Укртрансгазу, що забезпечує транзит палива українською територією, останні роки називали проблеми, які у зв’язку з цим можуть виникнути в української сторони в Стокгольмському арбітражі. Там триває розгляд справ за позовами Газпрому та Нафтогазу один до одного щодо умов постачання й транзиту газу. Згідно з постановою КМУ № 496 від 1 липня 2016 року відокремлення оператора ГТС мало відбутися впродовж 30 днів із дати набрання чинності остаточними рішеннями арбітражу в справах між Нафтогазом і Газпромом у Стокгольмі. Однак у середині листопада стало відомо, що тамтешній арбітраж знову переніс граничний термін у справах на поставку й транзит газу відповідно до 30 грудня 2017 року та 28 лютого 2018-го.
Читайте також: Коболєв заявив, що Україна може стати експортером газу
Попри позірні розбіжності щодо підходів до подальшого реформування компанії в конфлікті довкола Нафтогазу насамперед проявився лише один із «фронтів» війни за ключові активи та важелі впливу в країні, яка триває між представниками різних груп впливу у владі. Адже йдеться про питання впливу на найбільший і останнім часом дедалі прибутковіший державний актив різних груп впливу у владі. А залежно від того, який буде обрано сценарій розподілу Нафтогазу в процесі його реформування, для конкурентів НФ різними можуть виявитися шанси здобути контроль над його частинами та відповідними фінансовими потоками.
У липні віце-прем’єр-міністр Володимир Кістіон, який є близьким соратником Гройсмана з часів роботи у Вінниці та курирує в уряді енергетичний сектор, повідомив про підготовку постанови уряду «Про затвердження очікуваних показників роботи наглядової ради Нафтогазу». Однак у відповідь уряд дістав демарш — скандальні звільнення всіх трьох незалежних членів наглядової ради. Майже відразу про свою відставку заявив Чарльз Проктор (повноваження припинені у вересні), наступного місяця його приклад наслідували Пол Ворвік і Маркус Річардс (їх повноваження припинені на початку жовтня). Серед причин, які вплинули на його рішення, Ворвік безпосередньо вказав на втручання уряду в діяльність дочірніх компаній Нафтогазу.
Після того як у такий спосіб наглядова рада виявилася недієздатною, її функції став виконувати уряд, здавалося б, досягнувши бажаної мети. Однак поглибилася напруженість із західними партнерами України, які висловили стурбованість ситуацією як такою, що може загальмувати реформу енергетичного сектору та створює ризики для подальшого отримання дешевого кредитного ресурсу від міжнародних банків. У вересні 2017-го Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) закликав подолати відставання в реформуванні Нафтогазу й «із жалем» зазначив, що склалася така ситуація, за якої в незалежних членів спостережної ради НАК не залишилося іншого вибору, крім як піти у відставку.
Тим часом Гройсман пішов далі. І рішенням від 10 листопада 2017 року уряд скасував проведення конкурсного відбору кандидатів на позицію незалежного члена наглядової ради НАК. А також зобов’язав Мінекономрозвитку, у підпорядкуванні якого перебуває Нафтогаз, вносити на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо кандидатів на позиції як незалежних членів, так і представників держави. До «війни», вочевидь, на боці уряду включився й Антимонопольний комітет, із допомогою якого в уряді, ймовірно, розраховують посилити тиск на Нафтогаз на підставі того, що він є монополістом. На початку листопада в Нафтогазі заявили, що результати аналізу, проведеного компанією з використанням стандартних європейських методик (SSNIP-тест), свідчать про те, що після інтеграції українського ринку газу в європейський Нафтогаз уже не є монополістом. Однак АМКУ звернувся з проханням надати матеріали, що свідчать про це, і повідомив, що почав власне дослідження ринків природного газу з метою визначення конкурентного середовища. «За результатами проведеного дослідження комітетом будуть вжиті заходи, передбачені законодавством», — заявили там.
У боротьбі за кінцевого споживача
Представники західних структур дедалі голосніше нарікають, що реформи в українському енергосекторі хоч і були розпочаті, але досі не привели до необхідної лібералізації ринку, створення умов для конкуренції в оптовій і роздрібній торгівлі газом із виходом на кінцевого як комерційного, так і побутового споживача. Окрім іншого, це стримує західних трейдерів від повномасштабного входження на український ринок і ймовірного здобуття на ньому домінуючих позицій. 
Адже наразі їм доводиться продавати паливо переважно за посередництва Нафтогазу або компаній місцевих олігархічних груп.
Тоді як потужна експансія приватних трейдерів у сегменті постачання газу для промислових споживачів, яка триває останніми роками, показує масштаб інтересу приватних компаній до українського ринку за умови його повної лібералізації. Так, у III кварталі 2017-го чисельність приватних компаній, які імпортували блакитне паливо до України, сягнула 40. А їх частка в імпорті газу до країни наблизилася до третини загального обсягу. Крім того, закордонні компанії, такі як ENGIE, SOCAR, Trafigura, Vitol, стали зберігати газ в українських сховищах. Інтерес до аналогічної співпраці виявила й польська PGNiG.
Найбільшими недержавними імпортерами газу залишаються компанії, які у відкритих джерелах пов’язують з основними олігархічними групами України. Наприклад, першість і далі утримують структури, близькі до Ріната Ахметова: «ЕРУ Трейдінг» і «ДТЕК Трейдинг». За три квартали 2017-го «ЕРУ Трейдінг» імпортувала понад 0,53 млрд м3 блакитного палива. Ще 20 млн м3 газу – «ДТЕК Трейдинг». Не надто поступалися структурам Ахметова й компанії, пов’язані з групою Фірташа — Льовочкіна (Променергоресурс, «Метіда», «РГК Трейдінг» і, ймовірно, «ВТП Енерджі»). Усі вони купували паливо в зареєстрованій у Швейцарії компанії Nafta-Gaz Trading. Майже чверть мільярда кубометрів блакитного палива імпортували за цей час також компанії, які пов’язують із Миколою Мартиненком, а ще понад 100 млн м3 пов’язані з екс-міністром екології та природних ресурсів часів Януковича Миколою Злочевським.
Читайте також: Маленькі кроки. Енергетична співпраця України з ЄС
Але поряд із компаніями основних олігархічних груп лідерами за обсягами імпорту газу до України є також дочки відомих закордонних компаній — транснаціональні Trafigura і ArcelorMittal, азербайджанська SOCAR, французька ENGIE. Хоча більшість із них і почали імпортувати газ в Україну тільки в 2017 році, але вже ввійшли до числа найбільших гравців ринку. Так «Трафігура Юкрейн» імпортувала за три квартали 2017-го майже чверть мільярда кубометрів, «Сокар Україна» — понад 200 млн м3, «Енджі енерджі менеджмент Юкрейн» та «АрселорМіттал Кривий Ріг» приблизно 100 млн м3 кожна. Очевидно, що інтерес європейських і транснаціональних трейдерів до повної лібералізації українського ринку газу, завершення реформи Нафтогазу та припинення державного регулювання цін значно більший, ніж місцевих олігархічних груп, які мають можливості й зараз продавати паливо пов’язаним чи залежним споживачам в Україні.
Однак ці обсяги в рази менші, ніж обсяг ринку з регульованим тарифом, який і далі контролює Нафтогаз. Останній із початку року для потреб споживачів на ньому купував газ у кільканадцяти європейських постачальників, які, природно, воліли б прямого виходу на той ринок. Однак цьому заважають адміністративне встановлення цін на паливо для комунальних потреб і монопольні позиції газозбутових та розподільчих компаній, більшість із яких пов’язують із групою Фірташа — Льовочкіна.
Водночас і шанс на друге дихання Нафтогазу за умови виокремлення Укртрансгазу й особливо Укргазвидобування здатне забезпечити лише перетворення компанії на повноцінну газопостачальну структуру з можливістю виходу на кінцевих споживачів. Ними є населення та дрібні й середні комерційні структури, які зараз купують його в газзбутів. Останні, хоча формально й відокремлені від газорозподільчих компаній, але фактично підконтрольні тим самим давнім монополістам на роздрібному ринку газу переважно з групи Фірташа — Льовочкіна.
У Нафтогазі вказують, що збереження регульованих (фактично нижчих від ринкових) цін на газ для населення та комунальних споживачів використовується наявними газзбутами, аби не допустити конкурентів на цей наразі найбільший сегмент українського газового ринку. Тому ключовою вимогою його нинішнього менеджменту в реформуванні ринку газу залишається реальна демонополізація роздрібної торгівлі паливом та отримання доступу до кінцевих споживачів як самої НАК, так і альтернативних трейдерів. Адже якщо не прибрати штучну монополію компаній Фірташа, то простір для діяльності Нафтогазу (як, до речі, і будь-яких закордонних приватних газотрейдерів) зведеться до ролі «посередника між посередниками». А його позиції після реформування стрімко слабшатимуть.
Попри всю багатогранність мотивів боротьби за долю і, ймовірно, спадщину Нафтогазу, важливо, щоб у результаті змагання різних внутрішніх груп впливу та зовнішніх лобістів лібералізації українського ринку газу виграла, а не програла Україна. Національний інтерес полягає у створенні висококонкурентного ринку, на якому не залишалося б місця для штучного монополізму, а різні постачальники змагалися за право саме їм продавати паливо чи надавати послуги з його транспортування або розподілу як населенню, так і комерційним споживачам. Водночас не можна проігнорувати питання національної безпеки. Газпром давно прагнув виходу й підпорядкування ринку роздрібної торгівлі газом в Україні. Зменшення ролі Нафтогазу в процесі лібералізації торгівлі газом здатне збільшити частку приватних компаній, пов’язаних із проросійськими олігархічними групами в Україні. Крім того, і європейські компанії за певних умов можуть вирішити (чи будуть змушені) продати свої українські збутові дочки пов’язаним із Газпромом структурам. Тому в процесі подальшого реформування сектору важливо передбачити запобіжники встановленню контролю над українським ринком російського монополіста чи пов’язаних із ним місцевих олігархічних груп.