“Ганьба!”,
“Ми не віримо депутатам!”, “Ви нам – корупцію, ми вам –
революцію!”, – і знову “Ганьба!”.
Як ви думаєте,
кому кричали це київські студенти, які в останній день січня вийшли на акцію
протесту проти проекту Закону про вищу освіту? Не Дмитру Табачнику і не
Володимиру Литвину, як можна було би припустити, а Володимирові Полохалу,
Андрієві Шевченку та Андрієві Павловському – чи не найбільш стійким БЮТівцям, не
поміченим особисто ані в корупції, ані в обдурюванні своїх виборців.
Ба більше:
улітку минулого року голова комітету Верховної Ради з питань освіти та науки
Полохало в ході боротьбі з “освітніми новаціями” міністра Табачника
зліг із інсультом, й оце тільки зараз більш-менш “підремонтувався” і
став до праці…
– Я думаю, що
цей закон не пройде вашими і нашими зусиллями, – ледве промовляв професор
Полохало у відповідь на “ганьбу”. – Дайте свої петиції. Ми у комітеті
зробимо все, щоб він не пройшов.
А у відповідь у
Полохала летіли паперові кульки, зроблені з пошматованих
студентських конспектів. І відбувся цікавий діалог, якщо можна вжити це
благородне слово стосовно обміну репліками у бурхливому стилі.
– Ви в Януковича кидайте, дебіли! – обурювався Андрій Павловський.
– Знайшли у кого кидати – в опозицію.
– Опозиція півроку тому хотіла прийняти той самий
законопроект, – відповідали студенти.
– Неправда, це
вам мізки Янукович промиває, а ви, на жаль, не можете розібратися, – миттєво зреагував
депутат.
Після такого
“конструктивного” обміну думками Павловський і Полохало зникли за
дверима, а студенти й далі вигукували “Революція!” та
“Ганьба!”
От така
ситуація. Що вона означає і як на неї реагувати? Констатувати, що студенти
навряд чи мають рацію у своєму революційному радикалізмі, коли вважають, що
101% істини належить їм, і саме їм? Тицяти опозицію в зайве свідчення того, що
їй сьогодні не вірять найдинамічніші та найпоступовіші суспільні групи? Скрушно
розводити руками – мовляв, “противсіхство” живе і перемагає навіть
там, де воно заздалегідь приречене на стратегічну поразку?
Видається, що
таких ламентацій та констатацій сьогодні замало, попри їхню справедливість. Бо
ж ідеться про діагноз суспільно-політичної ситуації, і від зовнішніх симптомів
її треба рухатися вглиб, до сутності явища.
У чому ж полягає
ця сутність? А в тому, що чинний сьогодні в Україні режим суто інституційними
методами змінити вже неможливо, як і білоруський, російський, казахстанський,
узбецький, азербайджанський тощо. Тобто ані загальні вибори, ані референдуми,
ані кампанії у ЗМІ самі по собі до зміни владного режиму – не окремих
персоналій, а системи – не призведуть. Лише ефективне поєднання прямих дій
широкого загалу, ненасильницького масованого наступу на владу із самочинною
ліквідацією цензури у провідних загальнонаціональних ЗМІ та із створенням
політичними і громадськими організаціями координуючих структур, які вимушено
візьмуть на себе місію нелегітимних управлінських структур, щоб не допустити
хаосу в країні, – тільки такий шлях відкриє Україні вихід із нинішнього глухого
кута.
І при цьому не
буде діятися нічого антиконституційного, навпаки: чинний Основний Закон (ясна
річ, без правок, внесених у нього за допомогою відвертих, ба, зафіксованих
численними ЗМІ фальсифікацій) стане не запилюженою брошурою з довгої шухляди, а
дороговказом діяльності влади і громадського суспільства.
А для цього повинні змінитися і радикальні молоді
революціонери, і статечні непродажні політики, і вільні від грошей на рахунках,
але не від рахунків із совістю інтелектуали. Як саме – це інша тема, тут же зазначу, що Верховна Рада сьогодні вже не є
парламентом, навіть поганеньким; максимум, що вона може дати українцям – це
таку-сяку трибуну для поширення раціональних поглядів та оцінок і для
пропаганди ефективних дій з порятунку демократії.
Хоча, звісно, у
деяких ситуаціях механізми Ради доцільно використовувати і для гальмування
ухвалення деструктивних законів (які влада все одно тим чи іншим способом
пропхне, але пізніше і без найбільш одіозних моментів). А “вулиця” має
бути органічним союзником тих політиків, котрі, як любив говорити Гегель,
“відповідають своєму поняттю”, а не представляють чиїсь кланові
інтереси, але при тому – на договірній, чи то письмовій чи то
усно-джентльменській основі.
“Ганьба!” ж, звичайно, це давня зброя радикальної
молоді, але спробували б студенти обстріляти паперовими кульками Табачника чи хоча б когось із його заступників – одразу б
відчули на собі, що зовсім не “вони всі однакові”.