Тиждень поспілкувався із Сергієм Жеребилом, який до великої війни очолював Інгулецький район Кривого Рогу, а нині став заступником командира 7-го Окремого батальйону «Арей» Української добровольчої армії
— Як почалася ваша війна?
— 24 лютого. Тоді я був головою Інгулецького району Кривого Рогу. Це південна точка міста. Район відірваний від основної частини Кривого Рогу кілометрів на 30 та межує з північними населеними пунктами Херсонщини. Коли окупанти наступали, вони були досить близько до моєї домівки, усього за 3–5 кілометрів. Інгулець — це 40 тисяч населення, багатоповерхові будівлі та, найголовніше, проммайданчик Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату. Велика територія великого промислового підприємства. Якби їм удалося тоді зайти на житловий масив, то я впевнений, що зараз би й Інгульця не було. Вони б використали його, щоб зносити Кривий Ріг. До центра міста ствольною артою вони б точно дотягували. І чи змогли б їх вибити звідти — ще питання. Це було б як «Азовсталь», тільки навпаки, з проммайданчиком ІГЗК. Й Інгулець міг би стати першою Бучею або Ірпенем, щось на кшталт того.
— Як удалося зупинити просування ворога?
— Було декілька колон. Одна з Баштанки, інша — зі сторони Нової Каховки. І допомогли три чинники. Перший — вони не очікували, що їх тут зустрічатимуть із таким опором. Другий — погода: затяжна мокра весна, болото, проїзними були тільки дороги. І третій — трофейний БМ-21 «Град», який узяли на Баштанці. Тут же знайшовся військком у центральному міському районі, який служив на цьому БМ. Вони перли колонами, в тупу неслися по 20–30 одиниць техніки, а погода не давала змоги робити маневри, і десь встигли замінувати, мости підірвати, переправи. Там ця БМ-21 навалювала по них же. Так було відбито два штурми на Інгулець.
Читайте також: «Списи Арея». Як бійці Української добровольчої армії воюють на саморобних РСЗВ
А потім вони розтягнулися, закріпилися на півночі Херсонщини, у них почала буксувати логістика, погана погода… А ми давили.
— Як ви потрапили до батальйону «Арей»?
— Це доля. Я записався в батальйон ТрО, за мною пішли люди. Тоді в мене було три відділення. Одні хлопці евакуювали мирне населення з Херсонщини, інші евакуювали людей через річку Інгулець. Ми тоді більш як півтори тисячі осіб вивезли на тракторному причепі та змогли перемістити їх до Кривого Рогу. І була ще група, яка виконувала завдання щодо фортифікацій лінії оборони. Нам тоді підприємства Кривого Рогу дуже допомагали. Був момент, коли одночасно 24 одиниці техніки працювали цілодобово. Ми з підрозділами 17-ї танкової та 60-ї механізованої бригад рили окопи, будували бліндажі. А потім, коли звільнили перші населені пункти Херсонщини — Краснівку, Кочубеївку, Орлове, Пригілля, — познайомилися з Македонцем (нині командир 7-го Окремого батальйону «Арей» УДА Олександр Грищук). Тоді діяла тактична група «Арей», яка потім переросла в роту. Хлопці також вступили в територіальну оборону. Саме з допомогою командувача УДА Дмитра Яроша створили батальйон «Арей». Постало питання про створення сьомого за рахунком батальйону в складі 129-ї бригади ТрО Кривого Рогу, і ми об’єднали наших людей докупи. У нас було близько 40 % особового складу, а решту добирали.
— Тобто десь половина бійців «Арея» — мешканці Кривого Рогу?
— Нещодавно стройова служба робила вибірку. Нас 71 %. Наша база в Кривому Розі. На момент формування нам сильно допомагала Криворізька рада оборони.
Сергій Жеребило ліворуч. Фото: Роман Малко
— Зі своєї попередньої роботи очільника Інгулецького району ви звільнилися?
— У військкоматі відмовився від броні. Тимчасово звільнений. Керівництво району залишив на свого заступника. У мене виборна посада, вона залишається до наступних виборів. Війна закінчиться, будуть нові вибори, тому я, можливо, стану безробітним. Але про це я щось геть не думаю.
— Контролюєте, що роблять ваші підлеглі?
— Щоранку й щовечора я на зв’язку зі своїми заступниками. Вони великі молодці, тримають руку на пульсі. Зараз у Кривому Розі є проблеми з водопостачанням, й особливо в моєму рідному мікрорайоні Інгулець. Але гуртом упораємося.
— Де ви вже встигли попрацювати?
— Виконували завдання на херсонському напрямку. Потім були операції зі звільнення Великої Олександрівки, населених пунктів Іщенка, Максима Горького й далі туди до Берислава, коли був контрнаступ і звільнення Херсонщини. У грудні 2022 року, коли «орків» вигнали з Херсону, нас перемістили до нашої 129-ї бригади, яка тоді виконувала завдання щодо оборони на лінії від Марганця до Нікополя. Ми мали собі такий умовний місяць «відпочинку на Дніпрі» — злагодження, змогу зализати рани.
Читайте також: «Ми рахували по головах. Скільки голів, стільки й людей». Спогади водія «медеваку» про пошук тіл під Іловайськом
А потім 31 грудня, у новорічну ніч, отримали бойове завдання висунутися в район Гуляйполя. Там мали успіх, відновили втрачені нашими побратимами (іншими підрозділами ЗСУ) позиції. Через три тижні відпрацювали також на запорізькому напрямку, ближче до Оріхова, а вже із 7 на 8 березня (у нас так якось на свята виходить) отримали бойове завдання й перемістилися в Донецьку область. Тут ми ротували наших побратимів з «Азову» та вели позиційну оборону.
Окупанти близько року тому дійшли тут до сіл Нескучне й Благодатне, а далі не змогли просунутися. До нас було декілька намагань штурмувати їхні позиції, але вони виявилися невдалими. 7 червня зранку ми з іншими підрозділами ЗСУ звільнили село Нескучне. Штурмували його, хоча ми легка піхота, у нас немає бронетехніки, але нам вдалося це зробити. Ціною, на жаль, втрат. Шість побратимів навіки в строю. Але завдання виконали. Хлопці проявили стійкість та мужність. Дві з половиною доби в Нескучному був майже безперервний бій.
Заради правди треба сказати, що в нас і умови були трохи іншими. Як з лівого, так і з правого флангу інші підрозділи ЗСУ мали успіх, була підтримка артилерії, усю операцію досить грамотно спланували. Ми мали час підготуватися, і був ефект несподіванки для противника. Вони очікували великого броньованого наступу. Це такий для них форпост був.
— Наскільки сильно вони тут закріпилися?
— Збудували дуже міцний укріпрайон. У них для цього був майже рік. Коли ми заходили туди після бою, коли зачищали, то бачили, як вони там багато накопали. Географія самого Нескучного дуже складна. З правого боку висота, з лівого — річка Мокрі Яли. На вході до села, за 400 метрів, стоїть багатоповерхова будівля школи, з якої проглядається майже все. Вони дуже сильно були укріплені. Для нас це теж виявилося несподіванкою, їх було більше, ніж ми очікували, — понад 200 осіб.
Вхід в це село з Времівки досить вузький, одна дорога. Тому, як і планували, наші хлопці малими штурмовими групами зайшли вночі тишком-нишком, і почався бій. Їх не відразу помітили вороги, і це також допомогло. А потім відбувся такий переломний момент, коли було досить важко й стрьомно, але ніхто з наших не відійшов. Утрималися, перегрупувалися, перепланувалися. За підтримки артилерії ми змогли це зробити.
Вони очікували, що там буде великий танковий чи бронетанковий прорив. Коли наші штурмові групи зайшли, ми це відразу зрозуміли. До речі, тут треба дуже подякувати за підтримку генерал-майору Сергію Літвінову, командувачу Оперативного угруповання військ «Запоріжжя», який особисто стежив за операцією.
— Кажуть, що «орки» потужно замінували всю лінію оборони. Як вам удалося її пройти?
— Не розказуватиму всіх хитрощів, як ми це робимо, але це дійсно так. На цій єдиній дорозі вони заклали величезний фугас на дистанційному управлінні, проте наші хлопці пішли та зняли його. Вони очікували, що техніка зайде, вони підірвуть фугас, закриють проїзд і там усіх покладуть. Але вийшло трохи не так.
«Нескучка» була дуже важливою їм. Я ж кажу, це такий форпост, це клин, який був неприступним протягом року. І перші півтори доби вони навіть резерви свої мали змогу сюди підтягувати, але не втрималися.
— Якщо вірити розвідці, то перша лінія оборони ворога далеко не найміцніша. Ви вже розумієте, із чим доведеться мати справу далі?
— Так, розуміємо, ми готуємося до цього. Але це буде потім, коли будуть наступні кроки. Ми вже маємо успіх і за Нескучним.
Фото: Роман Малко
— З вибухом війни ви кардинально змінили своє життя, хоча могли цього не робити. Чому так?
— Я про це не раз замислювався. Це, мабуть, на генетичному рівні. Прізвище в мене Жеребило — старе козацьке. Мої пращури козаки. Ми розуміли, що коли прийде велика війна й буде загроза існуванню нашої держави, то всі плуги полишимо, візьмемо зброю та підемо визволяти свою землю.
Це визвольна війна. Війна за наше майбутнє. Навіть не за нас, а за наших дітей, онуків, за існування самої нації та держави України. Багато поколінь до цього йшло. Мабуть, 1991 року нам досить легко ця незалежність дісталася й ми не сприймали її так, як мали сприймати. А нині, у моєму розумінні, нація повинна бути єдиною, консолідованою. Усі повинні гуртуватися навколо головної цілі, бо ми повинні відстояти нашу державу.
— Що треба змінити в державі та житті українців, щоб усі ці жертви не були марними?
— Особисте має відійти на другий план, а пріоритети варто розставити довкола загального, національного. Треба перестати шукати те, що роз’єднує в історії, політиці, суспільстві, і єднатися навколо того, що об’єднує всіх нас. Саме зараз формується нація, сьогодні формується нова Україна. Найкращі її сини перебувають на передовій. І ці люди повернуться додому з дуже загостреним почуттям справедливості, бо знають ціну свободи. Сьогодні нас уже ніхто не ототожнює з Радянським Союзом чи з Росією. Весь світ знає, що таке Україна. Ми платимо за це велику ціну. Дуже хотів би, щоб це було не марно.
Читайте також: Будні бійця на фронті. Чому мова має значення
Багато повинно змінитися в цій країні. Ми повинні бути сучасними. Наприклад, як наш батальйон «Арей», який формувався на принципах УДА. Ми досить нетипові хлопці, не маємо тих радянських атавізмів. Так і в державі. Маємо йти вперед, навчитися поважати одні одних, обирати таку владу, якій будуть довіряти й вірити, дореформувати суди та правоохоронні органи, щоб вони працювали за європейськими принципами й стандартами. Далі спрощувати бюрократію — кожному громадянину послуги повинні бути рівнодоступними. Багато вже робиться в цьому напрямку переведенням на електронні платформи. А найголовніше — подолати корупцію.
Політики, партії змінюються, а курс країни повинен залишатися. Національні інтереси повинні бути понад усе інше! У нас є все: люди працьовиті, надра, земля. Ми повинні розвиватися, як весь сучасний світ. Дякуємо західним партнерам за допомогу, але маємо навчитися працювати самостійно.
— Якою має бути роль ветеранів у цьому перевтіленні держави?
— Я вважаю, що ключовою. Це люди, які бачили війну, ризикували своїм здоров’ям і життям заради майбутнього. І я вважаю, що вони повинні мати найбільший вплив на формування порядку денного країни в майбутньому. Звичайно, тут багато різних людей, але всі ми єдині. У нашому батальйоні взагалі таке братерство, де немає солдата, комбата, а всі рідні. Я не мав військового досвіду й навіть десь комплексував, коли хлопці хотіли, щоб я був заступником комбата. Але спрацювала така чисто козацька тема. Приїхав комбат, привіз усіх хлопців, вони сіли за стіл і кажуть: «Слухай, — у нас тоді два офіцери було — я і комбат, решта не мала офіцерських звань, — ми іншого не сприймемо, ти нам потрібен». Кажу: «Та в мене немає досвіду». А вони: «У нас є досвід, ми навчимося, ми всі разом». Отак і проголосували. У цьому й суть добровольчого руху.
— За вашими спостереженнями, ця війна змінила українців, особливо тих, хто в тилу?
— Я дуже на це сподіваюся. На початку війни українці проявили єдність, якої я ще не бачив, навіть закляті вороги подали один одному руку. Я дуже хочу, щоб ми не втратили цієї консолідації.
В історії України таких випадків було досить багато. Коли ми мали змогу, коли ми були об’єднаними, а потім щось ішло не так, починалися внутрішні чвари, і супротивники нас на цьому роз’єднували та перемагали. Тільки об’єднавши військо й суспільство, зможемо подолати ворога, а його не можна недооцінювати. Це війна майбутнього з минулим. Це міцний ворог. Споконвічний наш ворог. У нього є сили й ресурси. Він не рахується з людським життям — для нього це просто ресурс, гарматне м’ясо. У нього багато техніки та БК. Його суспільство залякане, задурене пропагандою та шовінізмом. Чи зможемо ми подолати такого ворога, якщо будемо між собою чубитися? Ні. Тому маємо бути єдиними.
— Не можу не запитати про вашого земляка — керівника військової адміністрації Кривого Рогу Олександра Вілкула. Багатьох здивувала його різка зміна з проросійського політика в затятого українського патріота. Як ви це сприйняли?
— Я його знаю досить давно. Він завжди був ефективним менеджером та ефективним адміністратором. І тоді, коли була велика загроза Кривому Рогу, він проявив свої найкращі якості. До війни як було?
Завжди ділили: правильні українці, неправильні українці. Немає правильних чи неправильних. Є українці. От і все. От ця війна багато показала, хто чого вартий, особливо на її початку. Тому якось так логічно це все склалося. Коли була найбільша загроза Кривому Рогу, мабуть, і не було кому це все зробити та взяти на себе всю відповідальність. Що там буде далі — життя покаже. Сьогодні все і всі повинні працювати на об’єднання навколо національних інтересів.
— Ви вірите, що війна швидко закінчиться?
— Я хочу, щоб вона закінчилася завтра. Як каже Македонець, ми повинні воювати, як божевільні, щоб швидше повернутися додому.
Фото: Роман Малко
— Що б ви сказали українцям, які все ще не дуже розуміють, що в країні йде війна, у кого «хата скраю», які ходять на дискотеки, тоді як хтось гине на передовій?
— Я б усіх попросив і надалі бути єдиними й допомагати Збройним силам України. Розуміти, що це стосується кожного: нашого майбутнього та наступних поколінь. Я б хотів, щоб ці люди ставилися з розумінням. І якщо немає сміливості взяти в руки зброю та захищати свою державу, то підтримуй, як можеш. Не час зараз для розваг, не час для якогось відпочинку й тим паче — збагачення. Бо на кону стоїть саме наше існування, майбутнє наших поколінь. Нині переломний історичний момент.
Читайте також: В Україні повністю зруйновано майже 200 лікарень. Головний санлікар пояснює, що це означає для медсистеми
Мені б дуже хотілося, щоб ці люди розуміли, за що йде війна. На нашу долю випала велика честь, яка випадає не кожному поколінню чоловіків, — захищати та боронити свою державу. І війна не закінчилась, і супротивник непростий. І тому тепер, як ніколи, не треба ловити цей «розслабон», бо це на користь ворогу, який живе за іншими принципами.
Ще все попереду. Кожен метр, кілометр нашої звільненої землі дається дуже-дуже важко. Тому я просив би націю бути єдиною. Просто бути єдиною.