На материку сучасної світової літератури відбувається не так багато яскравих тектонічних процесів, щоб можна було їх ігнорувати. А робити відкриття завжди цікаво й корисно. Перекроювання мапи Європи наприкінці минулого століття явило світові нові держави та змінену культурну матрицю. А конкретно в цей історичний момент посеред Європи прорізується нова вершина, постає яскрава, нова і невідома українцям література, якій лише мовний бар’єр заважає спричинити вибух. Якби йшлося про англомовну колишню колонію якоїсь потужної метрополії, розмова давно точилася б масштабно й серйозно. Та мова про Боснію і Герцеговину, БіГ, колишню югославську республіку, маленьку країну з малою мовою. Небагато в кого назва «Сараєво» викликає інші асоціації, крім війни й центральноєвропейської глушини. Проте тамтешня література сьогодні постає з не меншою потужністю, ніж класичне вже «втрачене покоління» ХХ століття, і, ризикну припустити, з часом матиме в історії літератури неабияку вагу.
Югославських письменників та поетів, знаних і шанованих у світі, ніколи не бракувало, але ключове тут означення «югославський». Для маленької Боснії і Герцеговини зараз принципово важливо те, що вона реалізується в літературі сама, виборюючи право на власну мову і водночас прагнучи звільнитися від кордонів, позначених нею, пропонуючи світові цілком окрему тематику та естетику. Поступово приходять переклади, розголос, відзнаки. Чому ж це цікаво світові?
Поза сумнівом, ключовими стали війна і травма. У сараєвської поетки Адіси Башич є пронизливий вірш «Травмомаркет», ліричну героїню якого іноземці запитують: чи не здається їй, що вона торгує своєю травмою? І та чесно відповідає: авжеж, але, боюся, це єдине, що я маю. Конфлікт 1990-х не міг не позначитися на літературі: то був не просто різкий хронологічний розрив, розлучення з модерною традицією, з «великим романом», скроєним за масштабними лекалами Іво Андрича. То було буквальне перебивання хребта, після якого довелося заново вчитися ходити. Логічно, що всі найяскравіші дебюти 1990-х відбувалися в малій прозі, сформувалася ціла «література новелістів». Але й час збирання себе по клаптях Боснія потроху переростає, з року в рік продукуючи дедалі більше вартих уваги повнокровних романів. Які, втім, і далі тематизують війну. Хорватському критикові Браніміру Донату належить уже класичний опис подій на балканській літературній сцені: «У хорватських письменників війна висвітлена маргінально й бідно, без вагомих здобутків. Натомість боснійські автори показали, що вона може породити велику літературу, що найкраще писалося там, де вмиралося». Війна – колосальний художній виклик і вічна тема, завжди цікава зовнішньому спостерігачеві. За свій новий голос боснійська література заплатила високу ціну. І втратила багато індивідуальних голосів, які формують спільний. Скажімо, Карім Заїмович, прозаїк і автор коміксів, якому не було й тридцяти, загинув буквально перед визволенням Сараєва, і ця втрата болить досі.
Найпотужніший боснійський бренд Александар Гемон якось зауважив, що тутешня література – феномен, бо немає видавців, немає критиків, немає читачів, немає й книжок, а вона існує. Виносячи за дужки художню гіперболізацію, слід визнати, що це значною мірою правда. Незалежні впливові гравці, такі як сараєвський видавничий дім Buybook, поодинокі. А резонансні автори намагаються видаватися за кордоном, навіть якщо це близьке зарубіжжя. Хоч як дивно, існуванню та розвитку боснійської літератури також прислужилася війна, точніше її безпосередній наслідок – еміграція. Розкидані світом боснійці все ще поєднані з утраченою домівкою мовно і тематично, проте аудиторію зі старту мають ширшу. Той самий Гемон (до речі, боснієць з українським корінням, прадід якого приїхав на Балкани з Галичини) давно вже англомовний прозаїк із пропискою в Чикаго й світовим ім’ям, до того ж взірець блискучого володіння англійською мовою на рівні Конрада чи Набокова. Екс-сараєвець Семездин Мехмедінович теж доводить, що простіше заговорити мовою світу, ніж дочекатися перекладача з малої мови. Перебравшись до США, він оприлюднив англійською збірку «Сараєвський блюз», свій літературний щоденник війни, і здобув славу всесвітню. Трагедія малої нації проявилася у світовому контексті та в масовій свідомості – оригінали поклав на музику каліфорнійський гурт Charming Hostess, продемонструвавши, як текст з однієї культури вкупі з музикою перетворюється на мантру в іншій. Знаменитий сараєвець Міленко Єрґович нині живе в Загребі, рік за роком публікуючи незмінно сильні й затребувані на іноземних ринках романи. Кількість перекладів постійно зростає, а письменника називають майбутнім балканським претендентом на Нобеля, і для цього є всі підстави.
Сучасна література БіГ багата і на сильні жіночі голоси. У добре відомій українцям книжці Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» авторка-медіатор збирає воєдино сповіді й спогади інших жінок. Боснійські ж письменниці свідчать самі, й живий голос свідка додає темі іншої глибини. Літературна зрілість умовно старшої генерації, неможливої без Нури Баздуль-Губіяр чи Алми Лазаревської, припала якраз на війну. Середнє покоління тоді накопичувало досвід. Приміром, письменниця й драматург Меліна Камерич була асистентом хірурга у військовому шпиталі, майбутній прозаїк Сніжана Мулич передавала на Захід репортажі з міста під облогою. У наймолодшого покоління, яке представляє Ламія Беґаґич, війна банально забрала дитинство. Кожна з цих жінок у свій час та спосіб повернулася до пережитої травми. Травми, згаданої на початку, що залишається єдиним справжнім багажем, колективною пам’яттю, яку втілюють та осмислюють ці жінки.
І, звісно, багатьох літературних явищ не було, якби не особливий дух Сараєва. За Дейтонськими угодами маленька країна розділена на ентитети, які балансують у вельми химерній політичній системі, і Сараєво, місто й кантон, залишається точкою опори. Колись богемна столиця Югославії, середовище культурного, етнічного та релігійного порозуміння, переживши урбаноцид, 1395 днів облоги, місто вистояло. І зараз лишається місцем сили та обов’язковим пунктом на шляху боснійського письменника, хоч би звідки він походив і куди прямував. Специфічний тутешній гумор та вимогливе середовище є, безумовно, формотворчими чинниками, які не дають спочивати на лаврах і переживати стагнацію, спускаючи на землю навіть із потужними здобутками. Популярний сюжет сараєвських анекдотів – вуличні халамидники-яліяші дражнять нобеліанта Іво Андрича, зустрівши його в кав’ярні: «Агов, письменнику! Як пишеться? А як п’ється?». Тільки в Сараєві міг сформуватися такий блискучий іронік, як Ненад Величкович (фото 3). Під час війни захисник міста, нині керівник літературної майстерні «Омнібус», дослідник націоналістичних маніпуляцій у літературі, письменник, який з однаковою іронічною мужністю говорить про моторошні меню мешканців обложеного міста в «Сараєвських гастронавтах», про себе в «Батькові моєї доньки», про цілу країну та навіть регіон у романі «Сагіб». Останній – це просто-таки чарівна пігулка, що придалася би кожній країні. Це гумор хірурга чи то патологоанатома, що препарує стереотипи, комплекси та сором. І страх, безумовно. У Сараєві кажуть, що ніколи так добре не жартували, як під час війни. На іншій шальці терезів – трагічні «Зморшки довкола очей» Саудіна Бечиревича, щоденник солдата, чия старість приходить з війною, «Книга про Уну» Фарука Шехича – меланхолійне сортування воєнних спогадів та розмова з рікою (у 2013 році цей роман було відзначено літературною нагородою ЄС). Неповторні голоси міських інтелектуалів Джевада Карахасана, Озрена Кебо та покійного вже Даріо Джамонії. Усе це Сараєво.
Звісно, боснійська література може запропонувати сторонньому читачеві не тільки травматологію. Цей «темний вілаєт» сполучає орієнтальний містицизм, меланхолійний фаталізм і питомо слов’янський надрив, тут живе м’який боснійський іслам, що стає подразником і тестом на відкритість для чужинця, проте й кейсом із порозуміння для європейця. Але роман як рана, література як національна терапія, травма як рух і поступ і справді захоплюють. Це варте поваги, знання й розуміння.