«Війна?! В Україні? Справжня, реальна, просто тепер?! Уперше чую!» — реагує француженка, соціальна працівниця.
«А що, Україна та Росія — не те саме?!» — футбольна фанатка й мандрівниця з Марокко.
Вони всі не маргінес. Це активні, успішні люди з вищою освітою, які подорожують і цікавляться навколишнім світом. Вони, можна сказати, пасіонарна меншість. Якщо регулярно слухати українські новини, то може скластися хибна ілюзія, нібито світ тільки й робить, що так чи інакше підтримує Україну. «Нові санкції…», «надіслані вимоги звільнити Сенцова…», політичні візити, суцільні співчуття та занепокоєність тощо. Проте правда полягає в тому, що більшість навколишнього світу не просто не в курсі про конфлікт на Сході України, а й взагалі слабко уявляє, чим є ця точка на мапі.
Читайте також: Право на компенсацію
Можна закластися, що, не знаючи про Україну та війну в ній, цим людям добре відомо, скажімо, про Brexit, хоча то не питання життя та смерті, на відміну від нашої історії.
І це не проблема світу. А суто наш програш в інформаційній війні. Як багато українських ЗМІ дублюються англійською мовою? Особливо порівняно з виданнями, що дублюються російською. Як багато українських журналістів здатні писати до міжнародних видань і транслювати на весь світ те, що в нас відбувається? Такі медіа й такі фахівці, звісно, є, але вони — крапля в морі порівняно з реальними потребами. Саме на таку роботу, на прищеплення таких навичок мали би бути заточені виші, де навчають журналістиці; медіа-школи, форуми міжнародного рівня тощо. Але за п’ять років цієї «заточеності» не виникло.
Трохи допомагають режисери — як документального, так і ігрового кіно. Стрічки «Кіборги», «Невидимий батальйон», «Міф» та інші перекладені англійською, успішно «гастролюють» світом і також виконують інформаційну місію. Але, як доводить практика, цього поки що критично мало. Ми німі на міжнародному інформаційному фронті.
Читайте також: Хто воює проти нас на Донбасі
Наші медіа, на жаль, досі не вповні вичавили із себе російськоорієнтованість. Чимало медійників нині все ще дивляться в бік «Медузи», «Натоящего времени», «Дождя» тощо. Мовляв, там потужна журналістська школа, якої нам бракує. Мало хто завдає собі клопоту стежити за, скажімо, The Guardian, The Independent, The Times тощо. Відповідно й ситуація з поінформованістю світової спільноти щодо України є прямо пропорційною нашій готовності докладати зусиль, аби наш голос почули.
Окрім того, ми не завжди готові слухати та знати, що відбувається у світі. А чути інших важливо, якщо ми чекаємо на увагу й розуміння з боку зовнішнього світу. У Гренландії відколовся шматок айсберга, спричинивши стихійне лихо з людськими жертвами, мешканців сусіднього селища евакуювали, була небезпека повторного відколу; в Індонезії діти масово труяться, працюючи на тютюнових плантаціях; на Філіппінах тривають нарковійни, у яких люди гинуть десятками мало не щодня — цей список можна продовжувати до нескінченності. «Кожна хата своїм горем багата», у кожній країні не бракує власних трагедій, неймовірних історій та історичних образ. Прагнути розуміти ці явища — це не лише ознака елементарної етики, а й новий рівень відповідальності та діалогу, апелювання аргументами, розуміння власного місця на політичній мапі й того, від кого та на що можна сподіватися.
Но фронті після чергового «хлібного перемир’я» почалося чергове «шкільне», і, здається, на часі випускати новий формат календарів, міряти рік не сезонами та місяцями, а «перемир’ями»: спочатку «різдвяне», потім «хлібне-1» (щоб посадити врожай), далі «великоднє», за ним «хлібне-2» (щоб зібрати врожай), і, нарешті, «шкільне». Війна нібито стала на рейки та рухається второваною стежкою, за чітко визначеним, не дуже приємним, але вже прийнятим усіма сторонами алгоритмом. У світі ж про це знає переважно кілька десятків політиків і чиновників, які змушені з нами співпрацювати.
Читайте також: ОРДіЛО. Законсервований стан
Змінити сприйняття цієї усталеної картинки може або чергова ескалація, або ж великі зусилля з нашого боку. Хочеться вірити, що це буде другий варіант, що ми навчимося говорити про себе на світовому рівні гучно й чітко, без драматичних інформаційних приводів. Адже, щоби вижити й «стати на ноги», маємо мінятися — і мова не лише про зміцнення армії та розвиток громадських ініціатив. А також про вихід із власної інформаційної бульбашки. Про те, щоб перестати відчувати себе центром Всесвіту й навчитися сприймати себе в контексті світової спільноти як активного гравця на міжнародній інформаційній арені. Тоді й у світі до нас почнуть ставитися по-іншому.