Він розповів про своє бачення розвитку церкви про її нову стратегію, а також відповів на численні запитання журналістів. Зокрема 41-річний Патріарх УГКЦ говорив:
Про спадкоємність
Я вважаю себе духовним сином і послідовником Блаженнішого Любомира. В неділю у своєму слові на закінчення Літургії, я сказав, що він, як добрий батько вміло мене виховував. З одного боку пригортав до свого серця, втаємничував у всі свої плани і мрії, бо я свого часу був його секретарем, а відтак будував патріаршу курію, а потім мене відіслав на другий кінець світу, аж до Аргентини, для того, щоб, як він тоді казав, навчився давати собі раду. І тому з одного боку я був залучений до тих всіх процесів будівництва структур, які ми сьогодні маємо, а з іншого, мав нагоду, як той художник, відійти на відстань, щоб побачити цілісність того, що намалював. І сьогодні, мушу сказати, що вважаю своєю честю, продовжувати все те, що Блаженніший Любомир започаткував, почав будувати, або поклав в фундаменти. Наприклад, іконою всього цього може бути навіть наш патріарший собор у Києві, який вже майже збудований, але ще потребує свого завершення.
Про те, куди церква буде рухатись і як розвиватись
Ще у 2006 році наш синод прийняв певну стратегію розвитку нашої церкви. Вона сформульована в дуже лаконічній, але дуже глибокій фразі: святість об’єднаного Божого люду.
Про святість
Святість – це є найперше завдання церкви. Церква – це духовна інституція, яка покликана вести людей до Божої святості. Вести людей до Бога.
Про об’єднання Божого люду
Сьогодні наша церква є поширена по цілому світі. Ми сьогодні не тільки в тій чи іншій мірі присутні у всіх регіонах України, але також маємо митрополію в США, митрополію в Канаді, трьох єпископів в Бразилії, трьох в Аргентині, в західній Європі, Австралії тощо. Отож, є дуже важливим, щоб ця внутрішня єдність нашої церкви розбудовувалась. Бо цим, ми також, можемо збагатити і нашу Україну.
З іншого боку, ця єдність є теж відкрита до інших церков київської традиції. Для мене особисто і для всіх нас, був великим подарунком, великим знаком Божим, той факт, що в неділю, на нашу літургію, прийшли представники усіх християнських церков київської традиції: УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ. І то представництво було на рівні єпископів. Коли підчас співання Символу віри я підійшов владик і сказав «Христос посеред нас!», кожен з них відповів мені – «Є і буде!». Тож для мене таке привітання було великим знаком, що наша відкритість, дуже гарно сприймається в серцях наших братів.
Також у привітаннях, які я отримав від кожного з єпископів після Літургії був заклик і сподівання, що ми разом в Україні будемо будувати нашу державу, будемо промовляти до нашого народу, ґрунтуючись на твердому фундаменті християнської віри. Для того, щоб традиційні християнські цінності були присутні в сучасній культурі. Отож, мова йде не лише про внутрішню єдність нашої церкви, а й про єдність яку ми хочемо випромінювати стосовно інших.
Про Божий люд.
Є дуже важливо, щоб наш народ, народ України, відчув себе християнським народом. Бо Божий люд, це є один із синонімів церкви. Церква – це Божий люд, який разом, під проводом Духа Святого і своїх душпастирів, прямує до одної мети – Небесної батьківщини. Це дуже глибоке гасло є сконкретизоване у дуже чітких позиціях.
Про стратегію церкви
На минулорічному синоді наші владики сформували команду з кількох єпископів для того, щоб ми могли чітко визначити, якою хочемо бачити нашу церкву за десять років. Сконкретизувати десятирічний план розвитку і діяльності нашої церкви. Ми це зробили. А пізніше, буквально на передодні цього синоду, утворили іншу групу, яка мала б напрацювати конкретні механізми як це можна оте наше побожне бажання і прагнення конкретно втілити в життя.
Яка є ця наша стратегія? Якою ми хочемо бачити церкву за десять років? Ці наші прагнення ми згрупували в трьох пунктах. Перший – наша душпастирська чи євангелізаційна діяльність. Основні акценти – це питання проповіді Божого слова. На церковній мові це називається «євангелізація». Тобто, ми хочемо бути собою. Такою живою Христовою церквою, яка має на меті донести добру новину, євангельську благовість до кожної людини до якої нас посилає Господь Бог.
Про молодь
Дуже важлива складова нашої стратегії – це питання молодіжної політики, або опіка нашої молоді. Це є наше майбутнє. Зі свого досвіду з праці в Аргентині хочу сказати, що наша діаспора сьогодні турбується майбутнім своєї молоді, яка є під впливом дуже різних асиміляційних процесів. Але якраз молодь, чекає від церкви відповіді на ті конкретні питання, які їх турбують. Вони хочуть щоб ми дали їм певні орієнтири і фундаменти для їхнього життя. Тому очевидно, що оскільки церква має нині молодого главу, цілком природно, що він найперше кого буде шукати, до кого промовлятиме і до кого буде звертатися, це до молоді, до своїх однолітків. Для того щоби я міг поділитись тим всім чим сам живу.
Про освіту
Питання освіти і виховання майбутнього духовенства – це є щось надзвичайно важливе. Розвиток богословської науки, і певний спосіб, як нам виховувати молодих священнослужителів для того, щоб вони були ефективними душпастирями, не тільки для сьогоднішнього дня, а й для майбутнього.
Про інкультурацію
Я потрапив свого часу в латиноамериканську культуру і запитував себе: що означає бути східним християнином у Південній Америці? Те, що ми тут вважаємо, сходом для того боку світу є північчю, тому географічні орієнтири цілком переоцінюються. Я побачив надзвичайну цікавість до нашої церкви. Я проповідував, перекладаючи на іспанську мову такі традиційні грецькі і старослов’янські духовні поняття, вислови або фрази. Та культура дуже потребувала того скарбу віри і традицій, які ми маємо у нашій візантійській традиції духовності.
Ми, як та церква, яка є спадкоємницею місії апостолів слов’ян Кирила і Методія, які були великими перекладачами і Святого Письма і літургії, маємо сьогодні надзвичайну місію, далі продовжувати цей переклад. Щоб ми могли правильно і глибоко молитися в англійській, іспанській, португальській та українській мові. Питання інкультурації є дуже важливим. І особливо в Україні. Бо я думаю, що сучасна українська людина, дуже часто не розуміє багато старих слів, які треба по новому для неї представляти. Один хлопчина з провінції Місіонес мені сказав так. «Знаєте владико, якщо церква є музей, який дуже гарно зберігає певні культурні експонати минулого, то туди можна прийти один раз в рік як у кожен музей. Але жити в музеї? Ну це вже вибачте.» Тож ми хочемо, щоб наша церква була живою, яка може це передати.
Про питання церковної адміністрації.
Церква, яка є розкидана по цілому світу, потребує єдиного центру. На час моєї співпраці з Блаженнішим, я отримав від нього завдання вибудовувати виконавчу вертикаль церковної структури. Це називається Курія. Бо коли ми владики на синоді будемо приймати чудові рішення, а в нас не буде ефективної виконавчої вертикалі, яка допоможе їх втілити в життя, то це все лишиться на рівні декларації побожних добрих намірів, але буде далекою від реального життя наших вірних, наших парохій і громад у цілому світі.
Отож, ця курія вже є у Києві. Вона розбудовується і має бути дуже ефективною. Тому ми активно переймаємо досвід сучасного менеджменту, в який спосіб бути найефективнішими, але водночас найдешевшими. Щоб можна було зробити більше праці найменшим коштом. Адміністрація має послужити нашій душпастирській місії.
Про церковну географію.
Так сталося, що наша церква в силу різних еміграційних і депортацій них процесів, була рознесена нашими вірними по цілому світі, а не лише про регіонах України. Отже сьогодні, ми нічого іншого не робимо, як намагаємось йти за нашими вірними, бо намагаємось дати їм належну душпастирську опіку. В певних регіонах світу, ми вже маємо свої структури де вже можемо опікувати вірних.
Сьогодні знаємо, що наші вірні є навіть в Південній Африці. А де вони будуть ще за 10 років? Куди нам доведеться іти і куди скеровувати свої людські, інтелектуальні, фінансові ресурси? Як готуватися до тих процесів, які ми часто називаємо словом глобалізація? Тому в доброму сенсі потрібно на ці всі процеси вміти належним чином відповідати.
Ця коротко окреслена стратегія церкви і є те, що я, як її новий глава, буду намагатися втілити.
Про страх
Мене питалися «владико, вам не страшно?». З одного боку, по-людськи скажу: так, страхаюся, як мурашка перед великою горою. Але з іншого боку, я маю велику певність. Тому, що Блаженніший Любомир є зі мною.
Кажуть, що кожний з нас народжується людиною, але потім все життя мусить ще ставати людиною. Я, в тих днях, народився, як новий батько, Патріарх УГКЦ, але мабуть все своє життя, я тепер мушу ставати ним. І це є дуже приємним подарунком від Бога, що це ставання батьком для всіх, буде під такою лагідною увагою і супроводом мого батька і вчителя, мого старця Блаженнішого Любомира.
Про молодість, підпілля і вплив на духовний розвиток
Для нікого не є секрет, що будь-яка диктатура є системою, що нищить людську гідність.
Я дійсно половину свого життя, до 20-ти років прожив в Радянському Союзі. І навіть відслужив в радянській армії. І досвід, який для мене особисто церковна спільнота була таким оазисом, де ми могли віднайти захист своїй гідності, або цю гідність відбудувати. І, можливо, завдяки вірі, яку передали мені мої батьки, моя родина я зміг залишитись собою, не деперсоніфікуватись ні в радянській армії, ні в інших структурах. Ось тому якраз завдяки Христовій вірі вдалося витримати дуже непрості моменти життя. Своїй вірі я завдячую певним особам. Бо віра це не є доктрина чи абстрактні поняття. Віра – це життя. Вперше я почув ім’я Ісус від своєї бабусі, яка тихенько, щоб ніхто не чув, повторюючи: «Тільки нікому не кажи!» – на вулиці мені про це розповідала. Наша родина завжди особливо переживала свята Пасхи Різдва. Це були якісь такі особливі моменти, коли всі ці правди віри які ми ділили між собою. Але була одна особа, яка мене потягнула на шлях саме церковнослужіння. В 80-их роках це покоління священиків, вихованих ще до Другої світової війни почали відходити, ті, що перетерпіли переслідування і тюрми, почали вмирати і громада почала тривожитись а що буде далі з нами. І ось у 1987 році ми вперше побачили молодого священика. Для нас, дітлахів, це була сенсація. Раніше ми бачили тільки стареньких, яким треба було допомагати одягатись, допомагати служити. І тоді наші люди сказали: «Ми маємо майбутнє, бо ми маємо молодого священика». І тоді я штурхнув в плече свого товариша і кажу: « Ми теж будемо священиками!»
Той священик, який мене надихнув і згодом виховував, був Михайло Косило, нині вже покійний. Його дуже добре знають в Яремчі і на всій Гуцульщині. Він був ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині.
Про перший візит до Папи і Патріархат.
Якраз сьогодні я відбуваю разом з моїми владиками, усіма митрополитами нашої церкви і нашим постійним синодом до Риму. Аби скласти візит ввічливості до Святішого Отця і підтвердити своє сопричастя, тобто єдність, з ним.
Очевидно, що ми на синоді підготували дуже багато пунктів, які треба представити Святішому отцеві. Ми дійсно будемо говорити, що ми є та церква, яка розвивається. А кожна східна церква, яка розвивається, прямує до Патріархату. Бо Патріархат – це пряме завершення розвитку церкви. З одного боку, панує думка, що Патріархат треба комусь дати, але насправді, це не так. До патріаршої гідності треба дозріти. Тому весь цей час, 20 років після визволення нашої церкви, був періодом дозрівання. І очевидно, що я представлю Святішому отцеві певні елементи зрілості нашої церкви.
Про те, що таке бути Патріархом
Для мене особисто, бути патріархом, означає бути батьком для всіх. Якщо, наприклад, мої вірні в Аргентині, які є сьогодні трохи розгублені, і в різних регіонах Бразилії, Австралії відчують, що я, будучи в Україні реально їм щось можу дати, щось донести, надати певну опіку, чи послугу, тоді ми будемо мати патріархат. А різні титули, механізми, політичні кон’юнктури, все це другорядне. Насправді, всі процеси мусять бути підчинені одній єдиній меті – діти мають право мати батька.
Про політику УГКЦ стосовно інших українських церков.
Наш спосіб спілкування з ними буде рухатись в напрямку до конструктивного діалогу і співпраці. Перед синодом я був запрошений урочисто відслужити літургію в нашому обряді на міжнародному конгресі благодійної організації «Церква в потребі» в німецькому Вюрзбургу. Там були присутні кардинал Кох, префект папської ради у справах єдності між християнами і митрополит Ілларіон Алфєєв, голова відділу зовнішніх стосунків Московського патріархату. Там було проголошено про необхідність стратегічного альянсу між Російською православною і католицькою церквами.
Очевидно, що ми почуваємо себе частиною такого стратегічного альянсу. Але в якому сенсі? Владика Ілларіон пояснив, що тут не йде мова про якесь злиття церков, чи підпорядкування комусь. Це є радше така військова термінологія. Ми сьогодні, разом повинні відстоювати великі християнські вартості. Владика Алфєєв каже, ми не мусимо боротися з ісламом в Європі, але мусимо боротися за сильне християнство, ми не так хочемо виступати проти абортів, як хочемо боротись за людське життя, ми не так хочемо воювати проти викривленого представлення християнства, як хочемо боротись за традиційні християнські, євангельські вартості, які Христова церква з апостольських часів несе сучасній людині.
Ви знаєте, я особисто і вся наша церква, дуже комфортно відчуваємо себе в такому стратегічному альянсі. Більше того, у своєму листі привітанні блаженніший Володимир(голова УПЦ МП – прим. Ред.) якраз мене до цього і закликав. Він написав, що ми разом мусимо будувати українське суспільство на цих християнських цінностях, які наші церкви у своїй традиції свято зберігають.
Про специфіку розповсюдження УГКЦ на схід і можливий спротив з боку опонентів.
Блаженніший Любомир з нагоди переїзду його осідку до Києва, казав: «Ми є тут не для того щоб бути проти когось, а щоб бути разом з кимось». Так само і наша присутність в будь-якому регіоні України не є проти когось, але разом з кимось. Найперше разом з нашими вірними, які в силу факту, там опинились. Ні для кого не секрет, що багато з наших людей, які були виселені чи депортовані, ніколи більше не змогли повернутись до дому. Бо їм це забороняли. Тому багато хто, змушений був оселитися в східних регіонах. І коли там стихійно почали творитись парохії, люди просили нас прийти до них, бо шукали духовної опіки.
Отож, перше наше завдання – це бути разом з ними. А будучи разом з ними, бути також разом з нашими братами православними. Не проти них, а разом. Це є велика нагода їх пізнати. Зрозуміти в чому полягає трудність нас сприйняти, в чому є той острах перед нами. І можливо, наша присутність допоможе той острах спільно заспокоїти.
З іншого боку, роки моєї служби в Луганську мені показали, що є дуже багато людей цілі покоління які виросли без будь якої присутності церкви. Тому, це є нагода дати їм можливість це зробити.
Дам вам приклад. Я служив у військовій авіації в Луганську. Там тоді було «висшеє воєнноє учіліщє імені пролєтаріата Донбаса» і стояв полк транспортної авіації, а я служив в ОБАТО (отдєльний батальйон аеродромно-тєхнічєского обєспічєнія). На другий рік служби я повернувся з відпустки до війська і привіз з собою «Катехизм», видрукуваний українською мовою в Литві. Я служив в медслужбі і зі мною працювали прості люди. Якось, одна медсестра попросила в мене оту книжечку, побачила її в мене на столі. Цей «Катехизм» вернувся до мене за 8 місяців в твердій обкладинці. Мені сказали, що він обійшов всю медслужбу і всі родини працівників, які там працювали. Люди його читали з такою повагою, що повернули мені вже в твердій обкладинці.
Більше того. Наш начмед, підполковник медичної служби за національністю єврей, коли звільняв мене в запас, подарував мені Євангеліє і книжку Ренана «Життя Ісуса Христа». Закликав в свій кабінет і сказав «Славічєк, я думаю, што нєльзя пісать на святих кнігах, но ето наша пам'ять о тєбє».
Це є приклад того, що таке живе спілкування в цих регіонах теж є потрібне. Наша присутність має бути разом з ними, і в жодному випадку не проти них. Тоді дуже багато речей зможуть зникнути.
Про реакцію на закиди з боку опонентів.
Я маю за взірець спілкування з опонентами спосіб, який, свого часу, запропонував Папа Іван Павло ІІ. Він почав ламати різні стереотипи, схеми, а відтак, різні мури, які розділяли Європу і Світ через особисте спілкування. Як ми разом буде спілкуватись, я прийду в гості до когось, когось запрошу до себе, тоді ті всі мури впадуть. Коли я дякував владикам, що прийшли на свято, відразу просив «я хочу вас відвідати, хочу до вас постукати». Ви знаєте, всі мене чекають. Я буду йти.
Буду відвідувати всіх. Всі наші парафії, всі екзархати. Постукаю до всіх хто схоче мене прийняти. Нікому не буду нав’язуватись, але до всіх буду простягати руки. Думаю, що таке спілкування забере багато часу, але я сподіваюсь що до смерті ще маю його досить. Таке спілкування поможе зруйнувати і взаємні упередження, і загоїти різні рани, і перепроситися за різні образи, й таким чином, зможемо силою Святого Духа, все це потрошки подолати.
Про взаємини з владою
Хтось напередодні запитав мене, як ви Блаженніший ставитись до президента. Я відповів в такий спосіб. Я є громадянин України і я маю обов’язок поважати свого президента, але з іншого боку, сподіваюсь, надіюсь і хочу бути переконаний, що президент буде поважати також і мене.
Про робочий графік
Останнім часом, я не паную над своїм життям. Особливо в останні дні. Думаю, що мені забере трохи часу, аби впорядкувати ті всі речі.
Найбільш впорядкованим мій робочий день був тоді, коли я був ректором семінарії. Завжди вставав на годину швидше від всіх семінаристів щоб пробігтися. І в Аргентині теж, як єпископ, щодня намагався зранку бігати. Потім, був устав молитви, це фундамент життя будь якої духовної людини. Потім період для активної праці, чи то викладацької діяльності, чи іншої. Побачу, як воно в мене зараз буде складатись. Далі читання. Часами, мені бракувало часу щоб можна було читати так багато, як хотілося. Десять років я працював як науковець, а науковець мусить сидіти за джерелами, і от коли я став єпископом, мені цього стало дуже бракувати. Я сподіваюся, що знайду собі хоч трошки часу, хоч день в тиждень, коли буду закриватись і читати джерела нашої спадщини, твори святих отців.
Про хобі
Ви знаєте, я граю на скрипці. Моя мама вже 30 років є вчителем музики. Вона вчить дітей грати на фортепіано. В нас в хаті стоїть таке старе, ще австрійське фортепіано з клавішами зі слонової кості. І скільки я себе пам’ятаю, до нас завжди приходили діти, яких мама вчила грати. Я ж, грав на скрипці.
І вже навіть тепер, будучи в Аргентині, коли було сумно чи проймала ностальгія за Україною я витягав скрипку. Мені подарували ноти «Елегії» славного нашого композитора Скорика, і я її потрошки грав. Уявіть собі, на другому кінці світу, в Аргентині лунала «Елегія» Скорика в моєму скромному виконанні.
Про власний престижний автомобіль і плани на будівництво нової резиденції
Останнім часом мене наш один пан доктор Василик в Аргентині називав блукаючим єпископом. Я весь час мусів їздити і моїм завданням було вмістити всі речі в маленьку валізку. Тому я навіть купив собі маленький лептоп, щоб можна було з собою возити. Я завжди намагався вмістити все у найменше. Тому будувати щось велике для себе не маю жодного наміру чи плану. А на зустріч з вами я приїхав на авто нашого Блаженнішого Любомира і з його особистим шофером. І мешкаю, знову ж таки в його гостинній кімнаті у його резиденції. Для себе особисто я нічого не потребую.