Якщо мене колись запитають, чи мала я вибір або можливість виїхати з дитиною 2022 року народження за кордон, щоб захистити від шахедів і балістики, якими щедро засипає нас країна-агресор, я відповім однозначно: ні, не мала достатньо сильного бажання скласти дві валізи, взяти два паспорти та назавжди змінити вектор життя. Адже саме цього хоче ворог — Україну без українців.
А чого хочуть мами для своїх дітей і для себе в Україні?
Звісно, говорити про ідеальні умови життя у світі, де кілька країн вирішили знищити планету, дещо лицемірно. Втім, сьогодні ми поговоримо про загальний градус життя в палаті військового материнства в Україні. Я попросила кількох мам і психологів поділитися історіями, поглядами та порадами, які можуть стати в пригоді тисячам інших мам, які живуть в Україні — а можливо, і тим, хто живе в інших країнах в умовах, далеких від ідеалу.
Євгенія Яковенко, мама двох дітей. Переїхала з Мирнограда до Львова у 2016 році. Її чоловік — військовослужбовець, який захищає Україну з 2014 року:
«Я ніколи не розглядала життя за кордоном для себе та своєї родини. Була надія, що до Львова війна не дійде. В Україні зараз усюди небезпечно. Але базовий мінімум є — коридор. Під час активних обстрілів ідемо в укриття. Зі старшим сином говорю про небезпечні предмети на вулицях.
Мене тримає в тонусі відповідальність за дітей. Щоб залишатися в ресурсі, черпаю сили з любові до планування. Коли прокидаюсь зранку, чітко розумію, як діяти в цей день. Це дає наповненість. А коли планів немає, думками повертаєшся в смуток, адже в умовах війни наша родина розділена, діти не бачать батька, який воює, а я не можу обійняти чоловіка.
За час війни я вже звикла до небезпеки, тому гостроти страху нема. Я хочу і далі жити в Україні — хочу, щоб діти росли й здобували освіту тут. Це наш дім. Часом буває важко пояснити їм, чому їхній тато воює, а інші чоловіки — ні. Наш Ярема якось відверто запитав: “А тато пішов на війну, щоб з нами не жити?”. І я не знала, що відповісти.
Був період, коли я відчула, що війна розхитала мій психоемоційний стан. Певний час тривога заважала не тільки нормально харчуватися, а й повноцінно спати. Від цього погіршувався настрій, і дитина це зчитувала. Тоді я звернулася до лікарів.
Ярема тримається, але інколи я відчуваю його глибинний сум. Він дуже важко переживає кожен день від’їзду батька. Щоразу називає такі дні найсумнішими».
З 2014 року, після початку бойових дій на Донбасі та окупації Криму, українське суспільство почало серйозно замислюватися над поняттями «ментальне здоров’я» та «психологічний стан». Хтось самотужки долає кризи й емоційні складнощі навіть після 24 лютого 2022 року, а хтось уже дестигматизував тему звернення до фахівців із психічного здоров’я, щоб долати тривоги, страхи, панічні стани, ПТСР і депресії, які є наслідками не лише війни, а й попередніх травм, посилених нинішніми умовами життя.
За даними загальнонаціонального дослідження компанії Gradus Research, в Україні спостерігається значний прорив у питанні збереження ментального здоров’я. Близько 92 % громадян із розумінням ставляться до чужих психологічних проблем. Попри таке високе суспільне схвалення, результати моніторингу всеукраїнської програми «Ти як?» показують, що реальний крок назустріч терапії роблять далеко не всі. Наразі лише 1–2 людей з 10 (близько 7–17 %), які відчувають потребу в допомозі, дійсно звертаються до фахівців.
Якщо говорити про мам із дітьми, то для них уже доступно безліч тренінгів, а також порад, публікацій, наукової та художньої літератури. Всі ці матеріали допомагають віднайти в собі ресурс і краще давати раду з вихованням дітей.
Наприклад, у мережі можна стежити за дописами дитячої та сімейної психологині Світлани Ройз. Вона — одна з небагатьох фахівчинь, які щиро діляться своїми знаннями й досвідом через публічні дописи, участь у культурно-освітніх проєктах і просто людське спілкування в соцмережах. Також вона мама двох дітей і дружина військового. Нещодавно Світлана опублікувала на Google Диску повний перелік проєктів для мам і дітей, які створювала разом із друзями та партнерами під час війни.
Світлана Ройз, дитяча і сімейна психологиня:
«Бути мамою — надважлива роль і місія. Виснажлива, така, що робить наше серце розміром зі Всесвіт, і така, що так часто змушує сумніватися у власних діях і виборах.
Скільки б не читали книг, із власною дитиною ми маємо свій унікальний досвід. Скільки б у нас не було прикладів, кожна з нас проходить свою материнську ініціацію — у кожному віці та в кожній кризі дитини.
Коли ми кажемо слово “місія”, всередині часто з’являється напруження. Бо воно асоціюється з величезною відповідальністю і складністю шляху. Мені так хотілося б для всіх нас, за всієї нашої відповідальності, змоги залишати за собою роль живої людини — не супергероїні. Людини, яка щодня робить те, що можливо і неможливо, але людини неідеальної, справжньої.
Людини, яку ніхто не готував до життя у війні, яка виснажується більше, бо можливостей відновитись через воєнні дії менше, яка так часто не стає татом, а стає “за тата”. І несе на собі ще й тягар хвилювання, якщо тато у війську. Це місія живої людини, яка робить достатньо, навіть, якщо їй здається, що вона робить мало.
Ми так часто знецінюємо свою роль і внесок. Жити в умовах невизначеності надзвичайно складно. Жити в умовах, коли ідеального вибору просто не існує, — ще один тягар.
Українські мами стали для своїх дітей рамкою безпеки. Вони самі стали захищеним простором у світі, де повної безпеки не існує. Бути стінами дуже складно. Але навіть коли мама просто поруч із дитячими емоціями, страхами, сльозами, радістю та грою, це величезний внесок у стан і розвиток дитини.
Ми не можемо захистити дітей від війни, але щодня створюємо умови для життя власною вітальністю. Напевно, наша місія як мам під час війни — навчитися самим і дозволити собі та дітям не лише виживати, а жити.
Саме мами в цих жорстоких і виснажливих умовах зберігають дитинство. А в дитинстві сьогодні так багато надії для всіх нас».
Є родини, в яких четверо дітей і двоє військових батьків, і це дає змогу поїхати з України. Втім, Ольга, військова лікарка, яка працює в шпиталі, та її чоловік, військовослужбовець з 2014 року, не розглядають варіант залишити рідну країну. Їхній вибір — захищати, підтримувати й робити все можливе, щоб повернути собі та своїм дітям мирне життя вдома.
Ольга, мати 4 доньок, військова лікарка:
«Найважче залишати дітей удома, коли я на чергуванні в шпиталі. Діти самі йдуть у коридор, бо про безпеку розповідають їм у садочку та школі. Молодша якось сказала: “Ти не хвилюйся, якщо нас в укритті садочка завалить, там є другі двері, куди ми вийдемо”.
Як лікарка я бачу багато страшних травм після фронту. Але, дивлячись, як діти взявшись за ручки біжать в укриття, розумію, наскільки це ненормальна ситуація. Щоб якось перемикнутися, ходжу в театр, купаюсь зимою, бігаю, спілкуюся з дітьми. В домі завжди голосно: дивимося фільми, читаємо книги.
У перші місяці війни виїжджали в Австрію, але повернулися. Там на нас ніхто не чекає, там немає своїх. А тут будь-яку важку ситуацію можна вирішити, бо поруч купа друзів і волонтерів».
Світлана з Дніпра, мама чотирирічної Улянки, на початку вторгнення разом з дитиною поїхала за кордон, але за рік повернулася. Вони відвідують багато груп розвитку в рідному місті, ходять на гімнастику, проводять час із рідними. І навіть часті обстріли міста не стають на заваді їхньому бажанню жити й планувати майбутнє.
Світлана, мама 4-річної Уляни з Дніпра:
«Коли почалася повномасштабна війна, я була вагітна. Дуже хотіла народжувати у рідному місті. Пам’ятаю, коли їхала до пологового, лікарі попередили, що немає води, тому потрібно взяти її з собою. У машині разом зі мною їхали доула і великий бутель води. Коли виїжджала за кордон, я була впевнена, що це ненадовго. Здавалося, побудемо кілька місяців і повернемося. Я навіть жартувала, що везу бабусю вперше “вигуляти” закордонний паспорт. Ми не планували починати нове життя в іншій країні — хотіли лише перечекати небезпеку.
Але реальність виявилася іншою: кілька місяців перетворилися на два роки. За кордоном було непросто. Я сумувала за домом, за близькими. Але там зустріла чудових українок, які стали моїми справжніми подругами. Ми досі підтримуємо зв’язок. Можливо, знайти справжніх друзів у дорослому віці — одна з найважливіших речей, які подарував мені той непростий період. Утім, ми повернулися в Дніпро. Під час повітряних тривог намагаємося ховатися у безпечне місце. Коли лунають вибухи або чуємо гучні звуки, я перемикаю увагу дитини: вмикаю музику, ми співаємо пісні, граємося. Хочеться, щоб добро, турбота і відчуття безпеки хоча б трошки перекривали страх, який приносить війна.
До трьох років донька майже не прокидалася від вибухів. Зараз уже прокидається і лякається. Боляче усвідомлювати, що в лексиконі дітей з’явилися такі слова, як “шахед” і “бомбосховище”. Коли граються на майданчику чи будують замки з піску, вони часто роблять у них бомбосховища. Це вже частина звичного світу, хоча жодна дитина у світі не повинна рости з такими реаліями. Найскладніше — забрати дитину з майданчика чи з двору, коли починається повітряна тривога. Я не лякаю її страшними наслідками й не кажу, що це може коштувати життя — просто пояснюю, що зараз потрібно зайти в безпечне місце. Але донька протестує, і це буває непросто.
У нас є свої маленькі “лайфхаки”. Якщо доводиться довго сидіти в коридорі, беремо наліпки. Уляна клеїть їх на двері чи на стіну, а ми вигадуємо історії. Наприклад, якщо наліпки з овочами та фруктами, я прошу придумати рецепт або зібрати уявний сендвіч. Якщо спускаємося в укриття, часто малюємо. Беремо рекламні буклети чи аркуші паперу й домальовуємо персонажів, тварин або цілі історії.
Звичайно, іноді виручає телефон, особливо коли в мене вже немає ресурсу щось вигадувати. Мій ресурс — психотерапія та спорт. Це дає відчуття стабільності й опори. Поступово повертаюся до роботи, викладаю англійську. Найбільше надихає бачити прогрес студентів, їхню радість від успіхів. У психотерапії я вже близько десяти років. Для мене це не лише спосіб впоратися з життєвими складнощами, а й можливість краще зрозуміти себе. В Україні я хочу залишатися і надалі, бо тут поруч рідні, які підтримують і розуміють».
Деякі жінки виїжджали в невідомість іще на початку 2022 року. Інші мали фінансову подушку, їхали в уже підготовлене житло й потрапляли в комфортні умови. Хтось виїхав із новонародженою дитиною й за пів року чи рік повернувся до України. Дехто й досі живе за кордоном: пройшовши через важкі випробування, народили другу дитину й не плануютьє повертатися. А деякі мами стали мені дуже близькими й по-особливому рідними — так сформувалася наша мамська «бульбашка».
Я знаю мам, які народили і майже відразу пішли у військо. У кожної мами в Україні є вибір, який не можна оцінювати однозначно, але варто поважати й не засуджувати.
Валерія, мама двох дітей, військовослужбовиця. Народила другу дитину у 2022 році, живе у Дніпрі:
«На початку повномасштабного вторгнення я була на п’ятому місяці вагітності, моїй старшій доньці Аврорі було 4 роки. Але я пішла служити доброволицею в 3-й окремий батальйон “Волинь” Української добровольчої армії. Почала займатися забезпеченням, налагоджувати звʼязки з волонтерами, координувати доставку гуманітарної допомоги військовим. Після народження дитини декілька місяців працювала дистанційно. Потім почала їздити на фронт і долучатися до важкої роботи. Влітку 2023 року створила з нуля свій підрозділ “Служба логістики та забезпечення УДА”. Працювали по всій лінії фронту з різними підрозділами та бригадами. Моє особисте гасло: “Я не просто хочу постачати на фронт допомогу, я хочу максимально зберегти життя нашим хлопцям”. На початку 2026 року моя служба в Українській добровольчій армії закінчилась. Я співпрацювала з підрозділом Art Division у складі “Спецпідрозділу Тимура” ГУР МО. Зараз переходжу служити в інший підрозділ, де буде ще більше роботи.
На моїх дітей війна вплинула, безумовно, негативно. По-перше, вони проводять мало часу зі мною. По-друге, в нас не виходить часто їздити на відпочинок або в подорожі, адже служба забирає дуже багато часу та сил. Чотирирічний Бодя достатньо спокійно реагує на тривоги. Аврора, навпаки, дуже лякається. Їй вісім.
Поєднувати війну та материнство дуже складно. Допомагає триматися любов моїх діток і робота, яку я роблю заради військових і заради майбутнього дітей. Що більше я працюю, то більше зʼявляється сил.
Що ж до ментального здоров’я, то я вважаю, що всім, хто вже служить тривалий час, потрібна психологічна підтримка та допомога. Мені поставили діагноз “стресовий цукор” — це відбулося через постійне навантаження та важку роботу. Також була депресія, панічні атаки. Після шести місяців перебування під Запоріжжям перший час у Дніпрі мені снилося, що наді мною літають ФПВ-дрони. Це ж точно ненормально. Як кажуть наші хлопці — здорових тут уже точно немає».
Говорити про нормальність умов материнства, особливо під час війни, доволі непросто. З одного боку, постійна небезпека, з іншого — мінімальна підтримка держави. Протягом трьох років «декрету» я отримувала 860 гривень на місяць. Про цю суму вже ходять байки та купа мемів у мережі. Якщо говорити про співвідношення народжуваності та кількості полеглих на війні українців, показники лякають.
Багато жінок народжують і йдуть служити, деякі не можуть, бо дитина залишиться практично сама. Але очевидним залишається те, що для кожної матері в Україні любов до дитини — безумовна мотивація забезпечити хороші умови життя, базову безпеку, віковідповідний розвиток і виховання, попри всі несприятливі умови воєнного стану та часу.
За час широкомасштабної війни народжуваність скоротилася приблизно на 38 % порівняно з 2021 роком. У 2025 році на одного новонародженого припадало майже троє померлих.
У демографічному контексті ситуація виглядає так: окрім бойових втрат, цифри яких набагато вищі, ніж ті, що їх публікують офіційні джерела, на кризу найбільше вплинула масова еміграція. За оцінками УВКБ ООН станом на жовтень 2025 року, понад 5,8 млн українців мали статус біженців за кордоном, з них близько 5,2 млн — у Європі.
Катерина, мама чотирирічної Ані, живе в Дніпрі:
«З початку повномасштабної війни й до сьогодні ми нікуди не виїжджали. На момент початку я була на шостому місяці вагітності й просто побоялася їхати в іншу країну. Я не знала мов, не розуміла, як там працює медицина, та й до останнього ми сподівалися, що війни не буде.
Я вірила, що моя дитина народиться під мирним небом. Що ж до безпеки, я розумію, що не завжди роблю все правильно. Неподалік є укриття, але ми не спускаємося туди щоразу. Донька вночі спить, і мені не хочеться зайвий раз будити й психологічно травмувати її. До того ж тривоги часті: буває, щойно оголосять відбій, а через кілька хвилин знову сирена. Ми переходимо в коридор.
До трьох років Аня не дуже розуміла, що таке ракети чи шахеди. Ми намагалися менше говорити про війну. Після трьох років почалися питання, і ми стали пояснювати все на дитячому рівні: що існує небезпека, що є “погані літачки” й потрібно ховатися. Також Аня пішла до дитячого садочка, де їх водять в укриття й пояснюють, чому це важливо. Зараз під час тривог вона питає: “Мамо, це далеко? Нам треба йти в укриття?”. Вона вже розуміє, що відбувається.
Мій емоційний стан тримає саме дитина, її народження стало моєю точкою опори. Завдяки доньці я змогла перемикнутися з постійних думок про війну на життя. Вона допомогла вийти з панічного стану, спонукала опанувати себе й жити, радіти кожній усмішці, кожному новому слову та досягненню.
Найскладніше в материнстві під час війни — постійна напруга і стрес. Найстрашніше — розуміти, що я відповідаю не лише за своє життя, а й за маленьку людину, яка не може подбати про себе сама».
Окрім мам, чиї чоловіки воюють або які самі проходять військову службу, варто згадати й про тих, які виховують дітей без татів, зниклих безвісти через війну. Такі жінки гуртуються й створюють спільноти взаємопідтримки. Водночас благодійні фонди та громадські організації вже не перший рік проводять психосоціальні табори підтримки, де можна відпочити, перемкнути увагу й отримати кваліфіковану психологічну допомогу.
Про один із таких проєктів для мам і дітей військових, зниклих безвісти, розповідає психологиня БФ «ТАПС» Світлана Тімофєєва:
«У червні фонд провів першу зміну TAPS CAMP для родин зниклих безвісти військових, для мам та дітей. Упродовж 10 днів ми опрацьовували невизначену втрату. Робота з невизначеною втратою важлива, бо родини живуть у постійному очікуванні, що чоловік або тато повернеться, й усе стане так, як було до війни. З одного боку, жінки розуміють, що варто взяти своє життя під контроль і жити далі, з іншого ж, є відчуття безпорадності. І це про потребу не тільки фізичної (по господарству, матеріальну), а й емоційної підтримки.
У цьому таборі ми повертали жінок до самих себе, до їхньої жіночності, про яку вони забули під тягарем побутової відповідальності. Ми нагадали їм, що в першу чергу вони жінки, а потім — дружини, мами та мають багато інших соціальних ролей. Багато хто з них поставили життя на паузу, дізнавшись, що чоловік зник безвісти.
Ми плакали, сміялися, згадували, навіть злилися, щоб жінки могли трошки відновитися. Багато речей, які ми проживали через вправи, були усвідомлені під іншим кутом. Жінки побачили, як спілкуються з дітьми в стані замороженості почуттів, та побачили, що відбувається з дитиною, якщо мама не відповідає, коли та потребує уваги: дитина так само зависає у стані невизначеності. І багато хто переглянув свої стосунки з дітьми, тому що “застигла”, перевантажена, застресована мама не є помічною для дитини. Жінки побачили, як діти страждають від цього.
Цей табір об’єднав родини в розумінні того, що навіть у таких станах вони все одно разом і можуть допомагати одне одному: як дитина мамі, так і мама дитині. Але не варто плутати свої ролі й місця. Багато жінок констатували, що сини взяли на себе чоловічу роль замість зниклого безвісті тата».
Якими б не були обставини, в яких не зі своєї волі опинилися українські мами, варто розуміти, що ані почуття провини, ані самокритика, ані фанатичні спроби досягти ідеалів виховання всупереч законам фізики та хімії не йдуть на користь батькам. Адже запорука спокійного розвитку дитини, особливо в країні, де завтра часом не настає, — це рівновага у родині, якої можна досягти за умови стійкості когось із дорослих.
Добре, коли в родині є і тато, і мама, і брати з сестрами, і бабусі, Та часом мама залишається сам на сам із собою та дітьми, оточена проблемами й мультизадачністю, коли тато воює чи загинув, у полоні або безвісти зник. Що робити в такому випадку? Чи має право соціум засуджувати маму, якщо дитина бігає по супермаркету і кричить? Чи має право хтось дорікати «поганим вихованням», якщо у самої мами не вистачає сил навіть повечеряти?
Світлана Ройз, дитяча і сімейна психологиня:
«Батьківський ресурс, сили та вигорання мами — важлива тема в усі часи. Тут немає універсальної відповіді, бо у кожної з нас свої стратегії відновлення. І є свої теми, в яких ми витрачаємо найбільше сил. Мені здається, одним із найважливіших ресурсів для мам сьогодні стає дозвіл. Дозвіл бути неідеальною, не порівнювати себе й свою дитину з іншими, не виправдовуватися. Просити про допомогу. Відпочивати. Не мусити давати раду з усім самій.
Що інтенсивніший досвід стресу, то частіше ми почуваємося самотніми. Але насправді поруч часто є люди, готові підтримати. І прохання про допомогу — це іноді не тільки допомога для нас, а й можливість для інших проявитись, побути “для когось”.
Що менша дитина і що вищий рівень її безпомічності, то сильніше може відчуватись наше виснаження. І наші запитання: чого я можу сьогодні не робити? Що мені насправді потрібно зробити? — можуть фокусувати нашу увагу та наснагу. Вони допомагають зберігати сили для найважливішого.
Коли ми починаємо вигорати, нервова система намагається економити ресурси. Нам стає складніше емоційно залучатися, співпереживати, розуміти, що саме відбувається з дитиною, яка потреба стоїть за її поведінкою. Наше перша реакція, коли ми виснажені, — роздратування й бажання вимкнутись з контакту. А для дитини такий важливий наш контакт.
До того ж мами часто переживають сильне емоційне зараження станом дітей. Ми справді дуже чутливі до їхніх емоцій. Але коли виснажуємося, нам складніше відділяти свої переживання від переживань дитини, і навантаження лише зростає.
Саме тому наша турбота про себе — навіть кілька хвилин на день — є внеском і в наш стан, і в стан дітей.
Більше того: бачачи, як ми дбаємо про себе, дитина вчиться цієї турботи. І, скоріш за все, дозволить її собі, коли виросте.
Мам дітей молодшого віку часто виснажує і те, що складно завершити будь-яку справу. Постійно доводиться змінювати плани під потреби та стан дитини. Тому ми зі знайомими мамами домовляємося помічати й відзначати кожну завершену справу. І ділити великі плани на дуже маленькі частини.
Вдалося прибрати всю кімнату — чудово. Вийшло хоча б зібрати й покласти речі в пральну машину — прекрасно.
Звісно, ресурс — це не постійний стан бадьорості. Не знаю тих, у кого він був би постійним. Швидше це дозвіл собі хоча б на регулярні хвилини відновлення, бо на години можливості може й не бути».
Що робити з почуттям провини та відповідальності за майбутнє наших дітей? Дуже часто в оточенні мам з неповнолітніми дітьми ми обережно торкаємося теми почуття провини, яке народжується в серці в процесі виховання. Хтось говорить про провину, що можуть крикнути на дитину чи часто залишають її на родичів, бо треба працювати, або зарано віддали в садок або, навпаки, не хочуть віддавати… Але найболючіше — питання безпеки дитинства під час війни. Особливо воно загострюється після важких ночей з обстрілами.
Наша материнська українська спільнота чимось схожа на спортивну чи професійну, де принцип «рівна-рівній» дуже важливий. Ми живемо в умовах, не дуже придатних до життя з дітьми. Але наш вибір — залишатися в рідному домі, сподіватися на краще і робити те, що від нас залежить: берегти себе, говорити з дітьми, обіймати їх, гратися разом і співати колискові.
Якось мій син дуже злякався блискавки й грози у парку. В той день із нами був його тато, якого відпустили на вихідний зі служби. Ми разом обіймали дитину, пояснюючи, що гроза — це як сигнал тривоги, який попереджає про дощ. А потім, заспокоївшись, син сказав: «Тато не боїться грому, мама не боїться грому, і я не боюсь… бо ми — українці».
Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів. Зміст публікації не відображає офіційну позицію ІМІ та Королівства Нідерланди.
