Самопроголошеній еліті в Україні, котра відкинула як мотлох національні, так і загальнолюдські цінності, чужі ідеали Руденка та його соратників. Тож цілком зрозуміло, що авторитарна олігархічна влада «забула» згадати про датовану 9 листопада одну з найяскравіших сторінок в сучасній історії України – ювілей УГГ, віддати шану справжнім героям України – мертвим і живим.
Засновниками першої у підрадянській Україні правозахисної організації, окрім Руденка, були генерал Петро Григоренко, громадська діячка Оксана Мешко, письменник-фантаст Олесь Бердник, юрист Левко Лук’яненко, біолог Ніна Строката, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба.
Загалом, разом з останнім добровільним призовом доби горбачовської перебудови, їх було 49. Більшість із них – етнічні українці. Українцем вважав себе й Василь Барладяну, хоч мав молдавське прізвище. Та серед них було двоє прибалтів – естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткусом, єврей Йосиф Зісельс.
До цього бунтівного кола належали й ті, хто формально не входив до складу УГГ, однак брав активну участь у її діяльності. Михайло Горинь писав програмні статті, що поширювалися в Україні та за кордоном, а дружина Миколи Руденка була незмінним секретарем спілки й не уникла радянської катівні.
Вступити до УГГ означало приректи себе на переслідування, провокації, психушки, буцегарні, концтабори. Їх судили за сфабрикованими КДБ звинуваченнями у «дармоїдстві», «спротиву міліції», «хуліганстві», «спробах зґвалтування», «порушеннях пашпортного режиму», «незаконному зберігання зброї».
На кожному з них було тавро «особливо небезпечний рецидивіст». І кожному – прямий шлях за колючий дріт.
Відомий в’язень сумління, член УГГ Василь Овсієнко, який сам відсидів у радянських тюрмах більш як чортову дюжину років, визначив: на рахунку Української Гельсінської групи понад півтисячоліття неволі і п'ять смертей.
Унинішньому прагматичному й морально здичавілому суспільстві викликає подив жертовність сміливців, які кидали виклик потужній репресивній системі.
То був переломний час. Рух шістдесятників був остаточно розгромлено, їхня підпільна дяльність з ротопринтним самвидавом цілком вичерпала себе. Поштовхом до відродження дисидентського руху в Україні стало підписання влітку 1975 року гельсінкського Заключного акта.
Заслуга учасників УГГ – у переосмисленні реальностей, усвідомленні того, що на новому витку протистояння між тоталітарною комуністичною системою і демократичним світом підґрунтям для правозахисної діяльності має стати міжнародний документ, який необачно скріпив підписом від імені СРСР Лєонід Брєжнєв. Козирем у їхніх руках була одна з ключових статей Заключного акта, в якій проголошувалося, що «держави-учасниці поважатимуть права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії».
Водночас члени УГГ виявилися першими прискіпливими читачами «найдемократичнішої» у світі радянської Конституції, в якій прагнення виходу з СРСР республік, що входять до його складу, формально не тлумачилося як злочин. Тож, як можна було цим не скористатися?
У першому програмному документі – Декларації УГГ проголошувалося головною метою сприяти виконанню в Україні ухвал Заключного акта: збір доказів їхнього порушення, скарг постраждалих; доведення порушень прав людини в Україні до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали гельсінській документ.
Як на мене, учасники УГГ усвідомили, що не може бути вільної, демократичної держави, в якій живуть невільники. Вперше в історії українського національно-визвольного руху вони концептуально поєднали в одне нерозривне ціле права нації та права людини.
У добу краху світової колоніальної системи УГГ нагадала світові про те, що є поневолена Україна й порушила питання про її визнання міжнародною спільнотою.
Відбувався процес деідеологізації національно-визвольного руху. Член УГГ Данило Шумук, котрий близько 40 років провів у польських, нацистських і радянських тюрмах пише у спогадах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого ґатунку… Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу». Це аж ніяк не означало зречення патріотизму.
Прикметно, що Українська Гельсінська група сформувалася в колишньому СРСР другою після московської й активно співпрацювала з нею. Та вона створювалася не як її філія, а як самостійна правозахисна асоціація. Приклад українських дисидентів наслідували їхні однодумці в Литві, Грузії та Вірменії.
Чи була УГГ політичною опозицією? Мабуть, відповідь на це запитання декого здивує. Та самі автори Декларації наголошували, що головний мотив їхньої діяльності не політичний, а гуманітарно-правовий.
1979 року політв’язні створили групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі в мордовських таборах. У концтаборі до спілки приєднався Василь Стус, до УГГ вступив засланий після ув’язнення в Якутію В'ячеслав Чорновіл. Левка Лук’яненка обирали останнім очільником Української Гельсінської групи у той час, коли він перебував в ув’язненні.
То була трифронтова боротьба: у «малій зоні», у «великій зоні», що охоплювала УРСР та СРСР і на світовій арені.
Від 1978 року у США діяло Закордонне представництво УГГ, яке видавало українською та англійською мовами щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні». Він став одним із провісників її незалежності, яка не виправдала сподівань борців за волю.
Нині, як і тоді, бути Людиною важко. Усі не можуть перетворитися на жорстоких двоногих хижаків. У сучасній Україні, як і в радянські часи, протистояння між людяністю й антигуманізмом неминучі. «Бути людиною…», готовою до внутрішнього та публічного спротиву, знову стало актуальним гаслом. Без знаку оклику. З почуттям внутрішніх переконань.
P.S.Деякі аналогії брєжнєвської та сучасної епох в Україні вражають. Наведу одне… «Ми певні, що радянська судова процедура є пустою формальністю, де такою самою пустою формальністю є адвокатський захист…» Це вислів зі Звернення УГГ до Комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, до урядів і парламентів держав, які підписали Гельсінські угоди, всіх демократів і демократок світу, до громадськості всіх країн. Документ датований 7 листопада – 15 грудня 1978 року. А враження таке, ніби написаний учора.