Літературний фестиваль “Острів Європа”, що пройшов цього червня у Вінниці, ризикнув привезти до України авторів, чиї тексти ще не були перекладені українською. Окрім можливості дізнатися про абсолютно нові імена, цей свідомий крок дав відвідувачам фестивалю досвід певної горизонтальної комунікації з творчими людьми – комунікації, яка позбавлена рамок статусності та рейтингів. На “Острові Європа” “Тиждень” поговорив із трьома письменницями — європейками із дуже різним культурним бекграундом, яких об'єднує ключова характеристика: всі троє мають досвід переходу з одних культурних кодів до інших, всі троє так чи інак працюють на перетині двох культур, рідної та набутої (Белла Шаєр — Чернівці/Тель-Авів; Дана Ґріґорчеа – Бухарест/Цюрих; Дора Капралова – Брно/Берлін).
Читайте також: Пацієнт радше мертвий
Тиждень звернулися до трьох авторок зі схожими питаннями: яким був момент їхнього “переходу” до іншого середовища, чи збагачує їх досвід перебування “на межі”, яким чином вони працюють з мовами і ким саме відчувають себе. Розмови — що логічно — вийшли дуже різними, залежно від індивідуальності кожної з авторок. Втім, з усіма вдалося дійти одного й того ж простого, але надважливого висновку: культура не знає кордонів. Наші вінницькі діалоги, схожі на міжгалактичні знайомства, зайвий раз підтвердили: коли ти звертаєшся до Іншого із щирим запитанням “хто ти є?”, можеш отримати відповідь, яка тебе збагатить.
Белла Шаєр
Хто: письменниця
Звідки/де мешкає зараз: народилася 1957 року в Чернівцях, разом з родиною емігрувала до Ізраїлю у віці 12 років
Якою мовою пише: на івриті
Книжки: “Дитячий мат” (2012), дебютна книжка, отримала літературну Ramat Gan Prize та потрапила до шортлісту Sapir Prize.
Пані Белло, розкажіть, будь ласка, про те, яким чином відбувся ваш переїзд до Ізраілю і, відповідно, ваш «перехід» з однієї культурної площини в іншу?
– Я народилася в Чернівцях і жила там до 12 років. У 1969 році мої батьки, разом зі мною та моєю сестрою, емігрували з Радянського союзу, – власне, ми були першими краплями хвилі репатриації 1970-х років. Починаючи з 12 і до 18 років я вчилася в місцевій школі. Тоді традиційним було відправляти дітей, що іммігрували до Ізраїлю (із Союзу, Марокко, Польщі, не важливо, звідки саме) до спеціальних шкіл – тож перші шість років я практично прожила серед дітей-репатріантів з різних країн. Після школи мене призвали в армію – як відомо, призов в Ізраїлі діє для всіх, хлопці служать по три роки, дівчата – по два. Коли мене призвали, я працювала секретаркою в головному штабі. Особливого воєнного досвіду в мене нема. Але цікаво, що саме в армії я вперше познайомилася з корінними мешканями країни, тобто, зіткнулася з ними близько вперше. І це був надважливий досвід. Ну а одразу після служби я почала працювати програмісткою, системним аналітиком, – і це стало моїм основним заняттям майже на 25 років.
Що підштовхнуло вас до писання вже у зрілому віці, і якою ви є в цьому писанні – дитиною родом з Чернівців, чи людиною, яка зростала в Ізраїлі?
– І те, й друге. У книзі, яка лежить перед нами – «Дитячий мат» – є дві повісті і маленьке оповідання. Дія першої відбувається в Чернівцях, у чотирьохповерховому будинку та дворі поряд. Усі герої – це діти 6 років. Ця повість не для дітей, але вона про дітей. Вже існує, до слова, повний переклад книжки англійською, втім, ми ще шукаємо видавця. Я розкажу детальніше про це: в Ізраїлі є фонд, який щороку обирає кілька книг, які вважає гідними перекладу. Зазвичай, вони фінансують половину перекладу. Мені ж пощастило – перекладач, який працював над цим текстом, отримав 18 тисяч шекелів (за половину тексту), але захопився книжкою настільки, що доробив її до кінця. Коли я відкрила готовий файл і читала його, очікуючи, де ж буде середина, тобто, коли саме в перекладача “закінчилися” ці 18 тисяч, то з подивом усвідомила, що маю перед собою повний, завершений переклад. Наприкінці минулого року одне з оповідань збірки «За двох» було опубліковане англійською у Нью-Йорку в журналі Paper Brigade («За двох» також перекладене українською перекладачкою Анною Хромовою, уривки з оповідання читалися в рамках фестивалю «Острів Європа» у Вінниці – прим. ред.).
Чернівці, про які ви пишете, – це Чернівці радянські? Ви поїхали у віці 12 років, але писали про рідне місто по пам’яті після стількох десятиліть?
– Так, Чернівці суто радянські, йдеться про ранні 1960-ті роки. Все, про що я пишу, воно є дуже локальним, але й універсальним також. У тексті є назви вулиць, інші ознаки, які показують, про які часи йдеться. Над текстильною фабрикою навпроти двору, де відбувається дія, наприклад, горять три голови – Маркс, Енгельс і Ленін. Писала я по пам’яті. З того часу я ніколи не була в Чернівцях, але пам’ятаю все прекрасно. Але вже наступного місяця я планую вперше з часів еміграції поїхати до міста, де народилася. Ми поїдемо разом з сестрою.
Ви відчуваєте драму відірваності від свого минулого?
– Я не знала свої бабусь і дідусів, і через це незнання дуже сумую за ними. Ось це стало для мене драмою. Мій дід з боку мами помер, ще коли моя мама була маленькою (їй було 11 років). Під час Другої світової мама з бабусею евакуювалися – спочатку в Казахстан, потім до Сибіру. Там, в евакуації, померла від нещасного випадку бабуся, мама лишилася сиротою. А батько мій народився в Румунії – у місті Ватра-Дорней, в Карпатах. Румуни, як відомо, активно співпрацювали з німцями, у місті були сильно антисемітські настрої. Коли почалася війна, батькові був 21 рік, і він, разом з іншими хлопцями, спробував перейти кордон до СРСР, потрапити до Чернівців, щоб врятуватися. Батько з братом були членами сіоністської соціалістичної організації, і через цю соціалістичну складову думали, що їх в СРСР зустрінуть з відкритими обіймами, але то були обійми Сталіна – батька разом з іншими біженцями судили за нелегальний перетин кордону і направили до ГУЛАГу. Мій батько провів в ГУЛАЗі 6 років, а його рідний брат там помер. Батьків мого тата було в цей час відправлено до Трансністрії в ешелоні для худоби…
Читайте також: Літакцент року: без поезії, але з Жаданом і Чехом
Дід помер, а бабуся з донькою після війни повернулися до Ватра-Дорней. Після звільнення тато також задекларував бажання повернутися до рідного міста, але йому цього не дозволили, приписавши до Чернівців. Через це мені не судилося побачити свою бабусю, єдину, що була жива на момент мого народження. В листопаді минулого року я сама поїхала до Ватра-Дорней, пішла до міської ради, де мені допомогли знайти метрику мого батька. Я ходила містом з архівними фотографіями в руках і порівнювала, відшукувала якісь місця… Батько вчився ранці в румунській школі, а після обіду – в єврейській. Цю єврейську школу я знайша по фотографії. А в румунській школі я навіть поспілкувалася із вчителями, і вони — разом із секретаркою школи – мені допомогли знайти батькові табелі. Уявіть собі, якими були шанси знайти табелі учня, котрий вчився тут в 30-х. Але мені допомогли… Це все відчувається мною, як певне «повернення».
Як сприйняли ваш текст, дія якого відбувається в Чернівцях, в Ізраїлі? Як ви інтегрувалися в літературно-критичне середовище?
– Мені дуже пощастило з цією книгою. Коли вона вийшла, позитивні відгуки були у всіх центральних ізраїльських медіа, тих, які мають літературну сторінку. Але я маю пояснити, що для мене значить слово «позитивні». Позитивні вони не абстрактно, а саме тому, що свідчать про правильне прочитання закладених мною сенсів. Я писала не про радянські Чернівці — а про порозуміння, інакшість, прийняття, про те, якими жорстокими – і, навпаки, вразливими, можуть бути діти. Це речі, актуальні для будь-якої культури і будь-якого соціуму. І ці універсальні цінності були прочитані.
Ким ви зараз відчуваєте себе? Звідки корінням походить письменниця Белла Шаєр?
– Почну з того, що рідне, “своє” тут в Україні я відчуваю в першу чергу дивлячись на природу. Вся ця зелень, якої набагато менше в Ізраїлі, і до того ж вона не виглядає такою свіжою, промитою дощем – це щось дуже рідне, близьке. Я розумію мову… Але все ж більшу частину свого життя я живу не тут. Думаю, що я відчуваю себе ізраїльтянкою – але родом з СРСР. Воно якось живе в мені, поєднується в мені і зливається в одну суміш.
Є автори, для яких відірваність/від’їзд став травмуючим досвідом, із різних причин. Дивлячись на вас, складається враження, що суміш двох культурних кодів вас збагачує, не травмуючи, – незважаючи на родинні історії, якими ви поділилися щойно.
– Саме так я це і сприймаю. Це ж багатство, це величезний ресурс, який я використовую для письма. Важливо ще й те, що я виросла в багатомовному середовищі, – ще в дитинстві, виходячи надвір, я чула українську, російську, деколи румунську. Вдома батьки говорили зі мною та сестрою російською, між собою — на ідиш, а коли не хотіли, щоб ми щось розуміли, переходили на румунську. Так що суміш мов є для мене чимось дуже природним. Як ви розумієте, Ізраїль також є багатомовною країною. Я відчуваю, наскільки мені це цікаво, наскільки це енергетивно живить. Хоча, на жаль, я іноді – хоч і зрідка – стикаюся в Тель-Авіві із прикладами такого собі побутового расизму. Втім, це дійсно буває рідко. Я відчуваю, що саме Ізраїль – моя країна. Бути іншим тут — це нормально, а якщо для когось це не є нормальним, що ж… Для мене ніколи не стане проблемою нагадати такій людині, що кожен і кожна з нас в Ізраїлі — це мігранти, або діти чи онуки мігрантів. Саме зсередини такої дійсності і народився текст “За двох”, і саме тому його так глибоко сприймають у моїй країні.
Дана Ґріґорчеа
Хто: письменниця, співзасновниця літературного салону в Цюриху
Звідки/де мешкає зараз: народилася 1979 року в Бухаресті, багато подорожувала в шкільні та студентські роки, потім жила в Німеччині та Австрії, останні роки проживає з родиною в Цюриху
Якою мовою пише: німецькою
Книжки: авторка трьох романів; дебютний роман – “Баба Рада. Життя зникоме, як волосся на голові” (“Швейцарська літературна перлина 2011 р.), 2015 року посіла 3 місце на конкурсі Інґеборґ Бахман з романом “Інстинктивне відчуття невинності”.
Дано, розкажіть, як ви переїхали до Швейцарії, яким був ваш шлях?
– Мені дуже пощастило, тому що я — не мігрантка в класичному сенсі. У мене щаслива біографія, я ніколи не хотіла поїхати з Румунії, не мала такої мети чи вимушеної потреби, хоча варто зазначити, що у мене було дуже сильне бажання побачити світ. У Бухаресті я вивчала іноземні мови та літератури, в Брюсселі — театральну та кіно-справу, я була відкритою і хотіла вхопити все-все, не пропустити нічого. Ця потреба була аж такою гострою ще й тому, що я виросла в середовищі, повному обмежень. Іноді мені здається, що я подорожувала заради тих, хто був такої можливості позбавлений; подорожувала і потім розказувала історії про те, що побачила. Перше моє надруковане оповідання було оповіданням про подорож до Єрусалиму. Написане воно було румунською.
Мені складно зафіксувати той момент, коли я “переїхала”, – можливо, саме тому, що я багато подорожувала весь час, починаючи з підліткового віку. Я вчилася в німецькій школі — бо мої батьки не хотіли, щоб я вчила російською. Вони були антикомуністами і не хотіли, щоб я зіткнулася з російською/радянською культурою в дитячому віці. Отже, ще у школі я рік провела в Німеччині, де вчилася за обміном. Потім, в університеті, як я вже казала, рік провела в Брюсселі. Після випуску я якось легко погоджувалася на можливості, які пропонувало життя — скажімо, рік пропрацювала журналісткою у Стразбурзі, три роки в Бонні, а потім ще у Відні, – виключно з певної життєвої цікавості, а не для того, щоб побудувати кар'єру. У Берліні я зустріла свого майбутнього чоловіка. Це цікаво — мій чоловік (він також письменник) походить з грецької родини, яка проживала в Єгипті.
Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент
Після приходу Насера до влади (Ґамаль Насер, президент Єгипту в 1954-1970 рр. – прим. ред.) родина емігрувала до Швейцарії, тож мій чоловік народився та виріс в Цюриху. У певний момент, коли ми вже зустрічалися, він отримав швейцарську літературну премію, і, фактично, ми разом з ним поїхали до Цюриху, щоб отримати грошову винагороду. Уявіть собі — Цюрих, літо, у вас є гроші, ви закохані і оточені митцями. Ми плавали на човні, пили шампанське, читали один одному вірші, і раптом мій чоловік сказав: бачиш, це і є Цюрих. І тоді я сказала: то давай залишимся. Так ми переїхали в Швейцарію.
Якщо сьогодні вас запитати, “звідки ви”, що ви відповісте?
– Ми з чоловіком відчули, що вкорінюємося в іншій країні, лише тоді, коли народилася наша перша дитина, – в той момент центром світу для мене став Цюрих, місто, де буде виховуватися й рости моє дитя. Раніше я могла сказати, що належу світові, що я з Румунії, що я з Німеччини, що я з Австрії, з усіх країн і міст, де побувала. Але зараз я — з Цюриха, тепер там мій дім.
А якщо говорити про професійні наліпки? “Румунська письменниця, що живе у Швейцарії” чи “швейцарська письменниця родом з Румунії”?
– Це дуже важливе запитання, але чомусь його ніколи не ставлять журналісти. Тому що, де б я не була, в людей вже є готова наліпка для мене. Коли німецькою вийшов мій перший роман, у Швейцарії мене охрестили швейцарською письменницею. А в Румунії мене назвали румунською письменницею, яка живе в Швейцарії. Насправді мені пощастило, це велика честь, бути названою румунським автором — румунськими критиками! Я вдячна. І ці процеси перш за все свідчать про те, що культура інтегрує тебе. Культура не знає кордонів. Взагалі, бути в культурі — значить, долати кордони. От у Цюриху, в оперному театрі співає зараз українська співачка Ольга Кульчинська — ми з нею подруги – ніхто не сприймає її як іноземку. Власне, в Європі ніхто не хоче бачити серед представників культури іноземців. Бути інакшим, іншим чи “екзотичним” у проявах мистецтва — це не проблема. Ти просто митець, і мистецтво працює як найкраща віза.
Чи правильно я розумію, що у вас не було проблем із інтеграцією в літературну спільноту? Ви інтегровані як авторка?
– Так, абсолютно. Дія мого третього роману розвивається в Цюриху. До певного моменту я не була впевнена, з якої саме причини моя попередня книга (де дія відбувається в Бухаресті) зазнала успіху у Швейцарії, Німеччині та Австрії: тому, що мені вдалося сказати щось важливе, чи тому, що текст був для німецькомовного читача “екзотичним”? Я питала себе: чи можу я взагалі досягти сердець людей, розказуючи історію про місця, які вони й так знають? Я взагалі-то можу писати, можу розказувати історію?.. Сьогодні мені дуже приємно знати, що мій третій роман — серед бестселерів у німецькомовних країнах, і що в Цюриху книжка продається із наліпкою “дія відбувається в цьому місті”. Книжку прийняли. Приємно усвідомлювати, що люди, яких цікавить культура, не відчувають кордонів — не хочуть їх відчувати. Книготорговці, моє видавництво, агенти, які займаються продажем міжнаодних прав на мої книжки, ніколи не наголошували на тому, щоб я якимось чином обмежувала себе, писала, наприклад, лише про Румунію. Сучасний постмодерний світ виступає за варіативність та відкритість, і це не прості гучні слова — цю варіативність та відкритість я відчуваю на собі.
Що дає вам знання німецької мови та здатність писати німецькою мовою?
– Мова — це засіб, і не більше. Я не є адепткою теорії, згідно з якою мова знає щось більше, ніж знаєш ти. Мова настільки хороша, наскільки добре ти її знаєш і використовуєш. Коли я пишу, я намагаюся спіймати ідею або образ, – це схоже на те, як ми вранці намагаємося затримати сон, який щойно побачили. Не так вже й важливо, за допомогою якої мови ти це зробиш, важливим є саме зусилля і те, що ти насправді хочеш сказати.
Але, безумовно, знання мов збагачує вас. Мови роблять тебе більшим за себе, дозволяють тобі розвиватися. Із дітьми я говорю румунською, чоловік розмовляє з ними німецькою, ми з чоловіком говоримо між собою німецькою. Діти часто намагаються відповідати мені не румунською, а німецькою — думаю, це пов'язане із тим, що вони трохи соромляться комунікувати в публічному просторі мовою, яку ніхто не розуміє. Хоча — вони одразу переходять на румунську, коли хочуть сказати щось по секрету (сміється).
Чим для вас відмінне писання в Румунії — і писання у Швейцарії?
– Почну здалеку. Одна із тем моєї третьої книжки — це питання: що робить з нами мистецтво? Чи вчимося ми відчувати більш масштабні емоції завдяки мистецтву? Я усвідомлюю, що це – тема, до якої я в жодному разі не звернулася б, якби жила в Румунії. Домінуюча тема у цій країні — все ще політика. Політика важлива і для мене, я не погоджуюся з ескапістами, тобто, виступаю проти втечі до внутрішньої еміграції. Безумовно, в ідеальному світі мені й самій хотілося б займатися своєю справою, читати книжки — так, щоб мене не чіпали. Але навіть у Швейцарії ми не живемо в ідеальному світі, і тому я – активна громадянка, членкиня партії, яка називається “Мистецтво і політика” (наша специфіка в тому, що ми даємо певний імпульс більш потужним політичним партіям, вказуємо їм на важливі больові точки). Втім, у Швейцарії приємно займатися політикою. Хочете, щоб цей простір використовували для культурних подій? Будь ласка, йдіть, виступайте з ініціативою, збирайте підписи, і демократія все вирішить. Але, повертаючись до вашого запитання, – я живу в країні, яка дає мені простір для пошуків, дає мені можливість знайти мій персональний ритм мислення. У Румунії ж ритм підвладний тим подіям, які відбуваються, тобто, перманентний політичний фон диктує ритм. Будь-який маленький конфлікт між малоосвіченими корумпованими політиками перетворюється на брейкін-ньюз. Всі мої друзі-письменники в Румунії постійно дивляться ТБ, читають соцмережі тощо, – і цей ритм присутній в їхніх текстах, як і теми корупції, несправедливості тощо. І це — обмеження. Ти стаєш знервованим, майже постійно злишся…
У Швейцарії я ціную свободу, яку маю — свободу думати, читати книжки.
.JPG)
Дора Капралова
Хто: письменниця, журналістка, режисерка
Звідки/де мешкає зараз: народилася 1975 року в Брно, з 2007 року живе в Берліні
Якою мовою пише: чеською
Книжки: “Берлінський записник” (2016), “Зимова книга про любов” (2014).
Доро, будь ласка, розкажіть, які зміни відбулися з вами після переїзду до Берліну?
– Що ж, у Берліні я живу вже 10 років — я переїхала, вже маючи чотирирічну дитину. Загалом, не можу сказати, що сильно змінилася. Інша країна спонукає до відкритості до світу, допомагає зрозуміти, що, з одного боку, існує дім, а з іншого боку, існує ще безліч нових досвідів, які ви можете отримати, які можете впустити в своє життя.
Чому після переїзду до Берліну ви свідомо вирішили писати чеською?
– По-перше, жодну іншу мову я не знаю так добре. А по-друге, і мова як така — це наш дім. Я просто не можу уявити собі, щоб я писала якоюсь іншою мовою.
Наскільки бути письменницею в іншій країні було для вас складно? Чи складно вам було інтегруватися в спільноту?
– У Берліні дуже просто бути іншою; тут дуже багато митців, які не пишуть німецькою, які працюють своїми рідними мовами, пропрацьовують найрізноманітніші культурні коди. В цьому берлінська сутність — не збиратися в якісь купки, а творити щось своє, не схоже на когось іншого, і не боятися своєї інакшості.
Чи перекладені ваші тексти німецькою, і як їх сприймає німецькомовний читач?
– Восени минулого року німецькою було видано “Берлінський записник”, була перекладена ще одна оповідка, мої тексти читаються на літературних фестивалях. Вони в жодному разі не сприймаються як екзотичні, оскільки єдиний культурний простір в Європі давно став чимось екзистенційним, апріорним. І ще важливим є те, що тема пошуку свого дому, яка стала ключовою для “Берлінського записника” — знайома кожному в центральній Європі.
Чи відчуваєте ви відірваність від Чехії у будь-якому – авторському чи людському – аспекті?
– Оскільки Берлін зовсім недалеко від Праги, мені легко подорожувати туди-сюди, я не відчуваю відірваності. Для мене не існує концепту вигнання. Загалом, життя в Берліні — дуже корисний набуток для мене як для письменниці, воно збагачує мене як авторку. У Берліні дуже багато соціальних верств, які мені цікаво досліджувати, неймовірна кількість якихось екзистенційних непевностей, над якими я рефлексую. З точки зору спостереження і вивчення – це величезна розкіш. Я індивідуалістка, політика не цікавить мене, – мені просто цікаво належати до двох культур і досліджувати всі ті культури, до яких я можу дотягнутися.
Чи навішують на вас певні наліпки, як вас називають?
– Я знаю багатьох письменників, які себе не ідентифікують жодним чином, але я ідентифікую, я — чеська письменниця, яка живе у Берліні. Загалом, Прага й Берлін — це не те саме, що Прага і Токіо. Між ними немає екзистенціної прірви, чи то пак — я її не відчуваю.
Якби інопланетянин запитав вас, “хто ви є”, що б ви відповіли?
– Я б запитала: «а ви?»