Українцям не дай води напитися, як дай зчинити скандал, який у місцевих реаліях звуть ніжним і таким актуальним словом — срач. Останнім часом усім не дають спокою українські книгарні. Спочатку маркетолог та інвестор Андрій Федорів на фейсбуці кинув репліку: «Українці читають мало. Книжки не купують. Тому майже немає класних книжкових. Або немає класних книжкових, тому купувати книжки не зручно, не цікаво й не модно?». Цікаво, що все це він сказав Дмитрові Феліксову, який невдовзі відкриває двоповерхову книгарню Readeat неподалік станції метро «Олімпійська» в Києві. Зрозуміло, що репліка була на підтримку ініціативи Феліксова як заклик, щоб модних книгарень ставало дедалі більше. Однак категоричність фрази образила всіх.
Потім на тому самому фейсбуці (який давно треба перейменувати на «національний генератор срачів») Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги (УІК), «зненацька» з’ясувала, що їх таки 330. До цього УІК на основі аналізу відкритих даних нарахував їх в Україні 130 (хоча в їхніх розрахунках зринало також число 160). Пані Коваль підказав «реальну» кількість книгарень директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький, і вона одразу ж попросила всіх охочих фейсбучан допомогти їй зібрати та оновити адресну базу (і згодом на 10 серпня оприлюднили перелік із 378 книгарень). Погодьтесь, специфічний спосіб збирати інформацію, та й середовище для експертів теж своєрідне. Дивно, звісно, що навіть профільний інститут не знає, скільки в нас книгарень. Відомо, що до війни їх було приблизно 200, але нині, як зауважив Красовицький, член правління Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, «не всі люблять називати статистику». Це, зрештою, все, що ви маєте знати про українську книжкову галузь.
Красовицький в окремому дописі в тій самій соцмережі пояснив, що озвучена кількість «базується на досвіді продажу книжок “Фоліо”», але він не хотів би підставляти колег, які воліють лишатися в тіні. Найчастіше наш ринок порівнюють із сусіднім польським (хоча передумови й нинішня ситуація в нас і в них кардинально різняться). Якщо підрахунки Олександра Красовицького точні, то, за словами Олександри Коваль, «ми відстаємо від Польщі не в 15 разів, а в 6». Тож дійсно не все так безвідрадно?
Читайте також: Український інститут книги приєднався до заклику письменників та видавців профінансувати програми підтримки книгарень
УІК наводить офіційні дані податкової, що сума реалізації в книгарнях 2022 року становила 57 млн євро, але якщо книжкових магазинів у нас утричі більше, то, отже, реальна сума теж має бути значно більшою? Утім, якщо мережеві книгарні простіше проконтролювати, то незалежні мають багато варіантів, як ухилитися від офіційного ока.
Маємо парадокс: УІКу треба знати реальну кількість наших книгарень, щоб закласти в бюджет суму, потрібну на державні субсидії цим книгарням. Останні ж воліють переважно (скористаюся тут неекономічним терміном) ховатися від держави, щоб не втратити більше, ніж те, що вони потенційно могли б отримати від уряду. Ще й законодавчі вимоги до тих, хто міг би претендувати на субсидію, такі, що не кожен їм відповідає. Саме тому Красовицький «не вважає за потрібне рахувати [книгарні] на публіці і називати всіх власників».
Нині в українській книжковій індустрії маємо ті самі проблеми, які постали перед нею 1991 року:
- піратство, коли ще й деякі пірати свято переконані, що вони є шляхетними робінами гудами, які забирають знання в багатих і несуть бідним;
- закони, які не працюють або працюють вибірково;
- проблеми самого підходу до того, як і чим наповнювати нашу бібліотечну систему.
У коментарі до допису пані Коваль на фейсбуці (де б ще могли зустрітися всі ці поважні особи?) прийшов колишній міністр культури, молоді та спорту України (2019–2020) Володимир Бородянський і вкотре застеріг від «сліпої віри в те, що закупівля [книжок за бюджетний кошт] у бібліотеки є ефективною», адже «заливати ресурс без розуміння ефекту — мʼяко кажучи, неправильно» і потрібні «достовірні дані на [прикладі] двох-трьох десятків різних бібліотек».
Читайте також: Перевидання української класики. Що нас приваблює більше: зміст чи форма?
Як з усіма цими проблемами наша книжкова галузь досі на плаву, як відкривають нові книгарні й купують права на світові бестселери та культову класику? Як і завжди в Україні, усе завдяки не уряду, а людям, бо ж читачі й читачки — найкращі представники людства (якщо ви із цим не згодні, то просто почніть читати книжки — і так приєднаєтеся до найкращих).
Нещодавно бурхливо обговорювали, що на «Книжковому Арсеналі» «не знайшлося місця для видавців», а заробляти дозволили тільки обраним — чотирьом невеличким столичним книгарням («Сенс», «Закапелок», «Сяйво книги» та «Книжковий Лев»), а також Довженко-центру. Крім безпекових причин, це пояснювали ще й тим, що треба підтримувати маленькі книгарні. Власне, їм треба допомагати бодай тому, щоб невігласи не писали: «У нас немає класних книжкових». Частина книгарень після початку війни справді закрилася, та й до 2022 року таке ставалося. Передусім в маленьких містах, де цей бізнес вести значно складніше, ніж в обласних центрах. Однак останнім часом відкривають дедалі більше невеличких і стильних книгарень, які мають свою віддану аудиторію. До них приходять не тільки тому, що це затишні куточки з кавою і тістечками, а заради середовища, адже саме маленькі натхненні спільноти ентузіастів постійно рятують нашу культуру, яка вже звично існує не завдяки українським політикам і законотворцям, а всупереч їм. Саме через цю давню звичку перебувати поза радаром урядового нагляду такі книгарні й видаються невидимими. Це така собі мімікрія маленького задля виживання серед дебелих, але підсліпуватих хижаків, адже навіть найвідчайдушніші мрійники вже не сподіваються на швидку й позитивну зміну культурного клімату в Україні. Він, звісно, колись буде якнайкращий, а поки що спрацьовують предковічні інстинкти адаптації в оточенні, несприятливому для розвитку культури.
Звідси й розквіт книжкових і дискусійних клубів — така собі відповідь меншості на безпорадність більшості й байдужість народних обранців. Українська самоорганізація — це наш еволюційний плюс і мінус. Завдяки їй ми завжди впевнені в підтримці близьких (рідна горизонталь), але в усі часи ставимося з недовірою до керівників (владна вертикаль). Тож, хоч би що там бовкнув той бізнесмен, далекий від розуміння української культури, це таки має згуртувати спільноти, які творять наш культурний простір. Хай це поки що згуртування за принципом спільної ненависті, але й воно працює за браком іншого. І маленька українська книгарня буде символом української незламності та переконання в тому, що культура потрібна, хоч, може, і не йдеться про мільйони її споживачів. А тому таких книжкових магазинів неухильно більшатиме, попри все й насамперед задля тих, кому це насправді потрібно.