Що станеться з суспільством, якщо в нього забрати мистецтво й, наче за рецептом Платона, вигнати (знищити) всіх поетів? Відповідь у повісті Оксани Забужко «Книга Буття. Глава четверта». Громада обернеться отарою, й постане цивілізація – в найгіршому значенні цього слова – жорстока, регламентована, позбавлена кохання. Світ, де вбивство стає обов’язковою умовою твого існування, а кривуватий віршик здатен захитати підвалини – лише самими ритмікою та римою, адже накази й інструкції звучать цілком інакше. На похмурому тлі майбуття розгортається одвічна битва Каїна та Авеля. Позірно – за любов дівчини. Насправді – за життя як таке.
Цей текст 20-річної давнини передруковано без авторських доповнень і редакційних змін. Попри те, що повість була дебютною, тут уже виразно звучить упізнавана авторська інтонація. Тему літератури як дива й водночас як каторги-покути підсилює друга повість «Інопланетянка», де також на перший план винесено утопічну складову, котра поступово відходить у сутінь. Фантастичний засновок – зустріч письменниці Ради Д. з химерним Посланцем – перетікає в цілком достовірну історію людини, яка обрала фах «інженера людських душ», посередника між невловними думками та їх якнайточнішим вираженням. Історію, сповнену особистого болю, оскільки та, хто має хист до слова, не може знайти спільну мову з оточенням і залишається для нього не просто чужою, а незбагненною істотою, ніби прибулою з іншої планети. І все ж на пропозицію Посланця обрати інший рівень буття вона не пристає.