Навесні 1645 року двотисячний загін українських козаків узяв штурмом фортецю Дюнкерк, яку довгий час утримували іспанці, попри численні спроби французів відвоювати місто. Малесенький епізод європейської історії бачиться, однак, надто показовим. Передісторія козацького походу, спосіб проведення акції, а особливо її ментальні сліди дуже добре ілюструють багату структуру Старого світу, яка передбачає співіснування Європи трьох сортів. Важливо, що тодішня модель виявилася живучою. Три ґатунки, про які мова, – це той внутрішній континентальний чинник, той лагідний конфлікт, який у різних конфігураціях проявляє себе й тепер у своїй здатності протистояти зовнішнім загрозам та викликам.
Читайте також: Приручене козацтво
Ось кілька штрихів тієї історії, які можна назвати універсальними в часі. Дві передові європейські країни перебувають у тривалому конфлікті. Хтось із французів згадує про існування екзотичних українських воїнів, які демонструють стійкість, відвагу та винахідливість у непримиренній боротьбі з турками. Для залучення наших найманців переговори потрібно вести з польською короною, яка вже є частиною європейського світу. Поляки – Європа другого ґатунку – не хочуть безпосередньо брати участі у складній для них війні, але не мають нічого проти використання в ній своїх підданих – українських козаків.
Завербованих на наших землях добровольців відправляють через польський Гданськ аж у Францію. Козаки успішно штурмують Дюнкерк. Вони зробили те, що їх просили й чого французам не вдавалося багато років. Виявляється, однак, що цю кампанію було здійснено не за правилами справжньої європейської війни. Не за мілітарним етикетом. Мадрид висуває Парижеві свої претензії. Починається жвава дискусія між сторонами конфлікту на тему коректності збройної операції. Усе має такий вигляд, наче ефективність козаків може бути загрозливою для європейського кодексу. Переможцям-українцям виплачують значно менше грошей, ніж було обіцяно, й радять мерщій зникнути з поля зору. Польща стоїть осторонь. Козаки розділилися: більшість попленталася додому, хтось осів у Франції, когось винайняли іспанці. Цілком сучасна історія, якщо поглянути на ментальний слід, який вона залишила в усіх частинах континенту.
Перша Європа воліє бути вкрай обережною до дикунів зі Сходу. Друга – має претензії до того, щоб і почуватися рівною першій, і володіти мандатом на виняткове представлення третьої. А третя – перейнята двома протилежними почуттями. З одного боку – гордість і зневага, адже таки можемо, а вони як діти. Із другого – жаль і кривда, бо все ж ми якісь не такі. Якщо так легко можна нас використовувати й дурити. Відтоді мало що змінилось у цьому троїстому поділі. А ХХ століття довело його до максимуму.
Українські гени виразно зафіксували дві програми. По-перше, ми завжди були в Європі й залишаємося європейцями безсумнівно й назавжди. По-друге, не слід покладатися на так звану Європу, бо вона нас ігнорує і покидає. Такий собі досвід зрадженого форпосту. Дилема у прикордонній смузі, межовій зоні. Якби не ми, ви знали б, що таке Росія та османи по-справжньому.
Читайте також: Дума про Тарасову ніч
Проблематика європейської ідеї завжди полягала в низці проблем, котрі загалом можна назвати самоідентифікацією. Еволюція континенту – це постійний розвиток розуміння, що таке Європа. Й існує вона тільки там і тільки тоді, де й коли хтось починає задумуватися про свою європейськість, власну долю як частину цілості. Ніякого іншого критерію – ні економічного, ні ідеологічного, ні релігійного, ні мовного, ні антропологічного, ні історичного, ні звичаєвого, ні правового, – який міг би ідентифікувати Європу, немає. Насправді рівень матеріального розвитку чи впорядкованість суспільних стосунків мало впливає на інтенсивність континентального самоусвідомлення.
Дивлячись на сучасний «перший ґатунок», третьосортний житель Старого світу бачить неймовірний розрив між Європою ідеальною з усіма її духовними здобутками та реальною. Обережною, боязкою, прагматичною. А ми марили європейськими ідеалами. Ми вірили у її велич, проживали її крізь себе, як вайльдівський соловейко з трояндовою колючкою. Великий супермаркет, ринок секонд-хенду, заробітки в Італії – все це було вторинним. Найперше ми сподівалися сміху, який став би ознакою європейської людяності та самоіронії.
Натомість наша європейська історія – це історія жертовної худоби й дерев’яного щита. Перша Європа вигодувала нас заради того, щоб принести в жертву жахливим російським демонам. Друга, яка сама відчувала дихання дракона, просто прикривалася нами, раз по раз викидаючи обгорілий щит. Дивлячись на цвинтарі, руїни, читаючи українські мартирологи й репортажі західноєвропейських журналістів про нашу дикість, хочеться уявити собі досконалі інтер’єри кабінетів, де приймали рішення щодо України: ще не час, уже не час, ніколи не час, наразі нема чогось такого, малоймовірно, що щось таке взагалі буде…
Але третя Європа – дуже християнська у своєму поганстві. Вона вміє бути немстивою і шанувати батьків. Вона справді може подарувати чергове омолодження.
Читайте також: Україна все ще має шанс