У мемуарах «І витворив собі кумира» Лев Копелєв згадує свої київське дитинство та харківську юність, що припали на «золоті 1920-і роки». Те золото, зауважує він, під оглядом подальших подій насправді виявилося фольгою, а «романтичні революційні пориви» молодих людей з генерації 20-х років ХХ століття «в одних виродились у затяте служіння катівству, а інших прирекли на каторжні долі, на безславну загибель». Самому Копелєву пощастило уникнути загибелі, натомість він провів загалом 9 років і 9 місяців у в’язницях і концентраційних таборах, а у зрілому віці вважав свою каторжну долю заслуженою відплатою за співучасть – як «високоідейного комсомольця» – у злочинах більшовиків проти українського селянства.
«Троцькіст»
Вперше Лев Копелєв був заарештований у Харкові у неповних 17 років за прихильність до «бухаринсько-троцкістської антипартійної опозиції». Тоді він відбувся лише 10 добами ув’язнення і сприйняв цю пригоду як випадковий збій загалом справедливої радянської системи.
Взимку 1932–1933 років 20-річний редактор «багатотиражки» Харківського локомотивного заводу Лев Копелєв разом з іншими активістами-«тридцятитисячниками» був відряджений до села на «хлібозаготівлі». Він агітував зголоднілих селян здавати залишки збіжжя державі і навіть долучився до обшуків хат та обійсть «боржників» та до конфіскації в них майна і будь-яких запасів продовольства. Згодом Копелєв згадував, як йому «було нестерпно тяжко все це бачити і чути. І тим більше, самому брати участь… Мої сумніви, сумління та прості почуття співчуття, жалю та сорому заглушав раціоналістичний фанатизм». Через десятиліття він усвідомив свою співучасть у Голодоморі як гріх, якого не відмолити ніколи і ні перед ким.
Після повернення зі села Лев Копелєв упродовж двох з половиною років навчався на філософському факультеті Харківського університету. Там він став писати публіцистичні статті російською та українською мовами і тоді ж почав публікувати їх, зокрема у «Комсомольській правді». Попри обтяженість радянської освіти ідеологією, Копелєв здобув в університеті знання, які із часом дали йому змогу визначити «науковий соціалізм» як релігію, праці класиків марксизму-ленінізму – як «святе писання», а комуністичну партію – як войовничу церкву, що поборює численні єресі. Взагалі «боротьба», наголошував Копелєв, була улюбленим словом більшовицьких пропагандистів – байдуже, боротьба «класова», «ідеологічна», «за врожай» чи «за чистоту». Зрештою, у перебігу тієї боротьби він сам був визнаний єретиком – «троцькистом, що не роззброївся», – та виключений з комсомолу, а відтак і з університету.
На щастя, завдяки сприятливим обставинам і допомозі впливового знайомого Копелєву вдалося поновитися і в комсомолі, і в університеті. А невдовзі він перевівся на германське відділення Московського педагогічного інституту іноземних мов, по закінченні якого викладав у Московському інституті філософії, літератури та історії та одночасно навчався в аспірантурі.
Доброволець
У травні 1941 року Копелєв закінчив аспірантуру та одразу захистив дисертацію «Драматургія Фрідріха Шіллера та Французька революція», а вже влітку він записався добровольцем до Червоної армії. У вересні його молодший брат Олександр загинув у бою на околицях Києва, а їхні дідусь, бабуся та тітка були розстріляні у Бабиному Яру.
На фронті Лев Копелєв служив перекладачем та інструктором з роботи серед військ противника, викладав у школі для полонених німецьких солдат-антифашистів. Коли ж навесні 1945 року Червона армія зайняла Східну Пруссію, він рішуче протестував проти пограбування радянськими «визволителями» цивільного населення та масових зґвалтувань ними німецьких дівчат та жінок – і намагався якось спинити ці безчинства.
Відтак, уже у березні майор Копелєв був виключений з партії, а 5 квітня – заарештований співробітниками СМЕРШу просто у шпиталі у селі біля Данциґа, в якому він лікувався. Копелєв був звинувачений у «буржуазному гуманізмі», «співчутті до противника» і наклепах на командування Червоної армії, на союзників і навіть на письменника Іллю Еренбурга. У грудні 1946 року Московський військовий трибунал (нечувана справа, як на ті часи!) виправдав Копелєва, проте у березні 1947 року він був знову заарештований. У травні Копелєв був засуджений за статтею 58-10 КК РРФСР (антирадянська пропаганда та агітація) до 3 років ув’язнення, а у жовтні того ж року за тією самою статтею повторно засуджений до 10 років виправних робіт. Він відбував покарання у концтаборах Унжлаґ, Велика Волга і Кучино та у спецв’язниці-«шарашці» у Марфіному, розміщеній у перебудованому колишньому храмі «Погамуй мої печалі» (там він познайомився і подружив з Олександром Солженіциним; згодом у романі останнього «У колі першім» багато які риси Копелєва упізнаються в одному з головних героїв твору, політв’язневі Левові Рубіну).
Реабілітований
1954 року Копелєв був достроково звільнений з ув’язнення, невдовзі був реабілітований, відновив своє членство у КПРС і вступив до Союзу письменників СРСР. Він викладав у Московському поліграфічному інституті, пізніше працював у Московському інституті історії мистецтв. Копелєв написав і видав два десятка книг, зокрема про Йоганна Ґете, Ярослава Гашека, Генріха Гейне, Генріха Манна, Леонарда Франка та Бертольда Брехта, читав лекції з історії мистецтва у багатьох містах СРСР від Ужгорода до Владивостока, у тому числі у Києві, Одесі та Львові.
Невдовзі після виходу зі в’язниці Копелєв почав «із докорами сумління та нападами сорому» писати свої спогади, які врешті-решт перетворилися на трилогію: «І витворив собі кумира», «Зберігати вічно» та «Погамуй мої печалі». У ній він визнав, що вчення Маркса та Енгельса було утопічним, а спроби втілити його на практиці невипадково призвели до встановлення тоталітарного ладу та знищення мільйонів людей і цілих народів: «Від старих ідолів і старих ідеалів я звільнювався повільно, важко та непослідовно»…
У середині 1960-х років протистояння Копелєва радянській владі знову набуло відкритих форм. Він писав листи на захист російських письменників Юлія Даніеля та Андрія Синявського, протестував проти окупації Чехословаччини арміями держав-учасниць Варшавського договору, захищав від переслідувань Олександра Солженіцина, Мустафу Джемілева, Андрія Сахарова, Миколу Руденка та Петра Григоренка. Статті та книги Копелєва виходили в Австрії, США, Західній Німеччині та Великій Британії, він поширював свої твори у «самвидаві», перекладав твори українських дисидентів Івана Світличного та Василя Стуса.
Урешті-решт «за участь в ідеологічних диверсіях» і публікацію власних творів за кордоном Копелєв був 1968 року звільнений з роботи, знову виключений з партії та з Союзу письменників СРСР – із забороною викладати та публікуватися. Наприкінці 1970-х років, у розпал переслідувань його владою Лев Копелєв написав: «Я живу назовні. Це теж різновид свободи, вона дає мені можливість говорити та писати лише те, що я справді думаю. Я не підзвітний жодній інстанції, крім власного сумління».
«Невозвращенець»
На відміну від Андрія Сахарова, Лев Копелєв, як і Петро Григоренко, не мав «допуску» до державних таємниць. Можливо, саме тому у листопаді 1980 року влада випустила його разом із дружиною Раїсою Орловою на один рік на запрошення авторитетного тоді в СРСР письменника Генріха Бьолля у наукове відрядження до Західної Німеччини. Проте рівно через два місяця Лев Копелєв і Раїса Орлова були позбавлені громадянства СРСР за їхній протест проти висилки Андрія Сахарова з Москви до Ґорького, а ще за чотири місяці вони обидва отримали громадянство ФРН.
На вигнанні Лев Копелєв працював професором Бергського університету у Вупперталі в Німеччині, згодом викладав в університетах Ґеттингена, Нью-Йорка, Принстона, Гарварда, Берклі, Стенфорда, Анн Арбора, Йеля, Женеви, Лінца, Зальцбурґа, Амстердама. Він видав у Німеччині 14 своїх книг, керував «Вуппертальським проектом» з дослідження історії «взаємного пізнання» німців і росіян, зокрема, з аналізу формування образу чужинця та перетворення його на образ ворога.
Лев Копелєв дожив до падіння «реального соціалізму», розпаду Радянського Союзу та возз’єднання Німеччини. Його авторитет серед німецьких інтелектуалів був дуже високим. Як згадує Іван Дзюба, «1993 року відбувалася виставка українського мистецтва в Німеччині. Коли Копелєв зайшов до зали – вся аудиторія встала. Не було оплесків – просто було шанобливе стояння».
«УкраЇнський сантимент» і зацікавленість процесами в Україні, які завжди були притаманні Леву Копелєву, в останнє десятиліття його життя навіть посилилися. Він любив носити українську вишиванку, яку привезла йому до Німеччини донька Марія. «Коли помирав, говорив тільки по-українському», – згадує вона. Останніми словами Копелева були: «Я усе встиг…»
Він помер у Кьольні 1997 року, а 2009 року у тамтешньому Бетховенському парку його іменем була названа алея. Його автобіографічна трилогія видана друком у Харкові 2011 року й одразу стала бібліографічною рідкістю.