Політика пам’яті сучасної Росії тримається на Перемозі у «Великій Вітчизняній війні». Ця тема настільки сакралізована, що будь-яка публічна спроба раціональнішої розмови про досвід війни виглядає в Росії принаймні підозрілою.
Мегаміф
Ювілейний лубок Перемоги має дуже мало спільного з відтворенням буденності насильства, безпросвітної боротьби за виживання і тривіалізації смерті. До речі, у перші повоєнні роки святкувань 9 травня не було. Жива, особиста пам’ять про війну була надто болюча, а офіційний канон ще не створили. Починаючи з 1960-х мільйонам ветеранам «підказали», як потрібно згадувати пережите. Цю роль виконали високоякісні з художнього боку твори Константіна Сімонова, Міхаіла Шолохова і Алєксандра Твардовского, геніальні фільми Сєргєя Бондарчука, Грігорія Чухрая і Міхаіла Калатозова. Після приходу до влади Брєжнєва починається цілеспрямована ритуалізація війни. Велика Вітчизняна фактично заступає Жовтневу революцію як основний символ режиму. 1965 року проходять пишні святкування 20-річчя Перемоги, саме тоді з’являються ювілейні медалі для ветеранів, міста-герої, грандіозні монументальні комплекси, зокрема, Батьківщина-Мати на києво-печерських пагорбах.
У брежнєвські часи з’являється й пісня про війну із ключовим рядком: «Мы за ценой не постоим». Соціологи, до речі, помітили, що більшість сучасних росіян не уявляють війни, в якій воєначальники ставили б за мету збереження життя підлеглих. Навіть більше. У російському суспільстві повагу викликає саме та влада, яка не зупиниться навіть перед злочином заради досягнення своєї мети. А мета описується колективістськими термінами, де індивід – радше маленька частинка тіла нації, ніж унікальна особистість. І, звісно ж, долю приватного тіла визначають інтереси тіла колективного.
Революція в тіні
Окрім 9 травня в путінській Росії, починаючи з 1995 року, на державному рівні відзначають ще 14 «днів військової слави»: від Льодового побоїща князя Алєксандра Нєвского (1242) через Полтаву і Бородино до зняття блокади Ленінграда й Сталінградської та Курської битв, що були вирішальними у Другу світову. Із усього переліку лише Бородино 1812 року можна умовно вважати нічиєю, а за формальними ознаками навіть «поразкою», бо саме російські війська залишили поле бою. Але ж усі знають, що цей стратегічний відступ, блискуче оспіваний ще Пушкіним й Лєрмонтовим, став запорукою розгрому Наполеона й вступу росіян до самого Парижа!
Путін продовжив брєжнєвську лінію відсування в тінь революції 1917 року. 4 листопада Росія урочисто відзначає День народної єдності, який відсилає до 1612 року, коли Мінін і Пожарський взяли московське передмістя Китай-город, [цитую з відповідного закону] «звільнивши Москву від польських інтервентів та продемонструвавши взірець героїзму і згуртованості усього народу, незалежно від походження, віросповідання і становища в суспільстві». Тобто, постулюється та сама теза «всенародної єдності», що й у образі «Великої Вітчизняної війни». А звичне 7 листопада росіяни від 2005 року святкують як один із «днів військової слави» – День проведення військового параду до річниці революції на Червоній площі 1941 року. Й одразу за ним, 8 листопада – Міжнародний день КВН. Припускаю, що останнє – не просто збіг у часі. Як не є аномалією і той парадокс, що ті самі люди, які сприймають навколишній світ і власну історію у мілітаристських категоріях, зовсім не хочуть, аби їхні діти потрапили до Чечні.