Бунтарі й анархісти

Класикові польського кі­но Єжи Гофману було вісім років, коли в 1940-му разом із батьками його заслали до Сибіру. Саме там почалася його Україна. Не тому, що входила до складу СРСР. Просто поруч жили заслані українці. Й сьогодні він поділяє з Україною своє життя. Від болісних пошуків взаємного польсько-українського примирення та прощення до анекдотичного рішення Вищого Господарського Суду України, за вердиктом якого режисер був позбавлений авторських прав на власні фільми. Розбиратися в цій історії пан Гофман доручив адвокатам, бо для нього зараз найважливіше – показати світові правду про нашу країну. А невеликий промо-тур нової стрічки режисера «Україна. Становлення нації», що здійснила творча група, на жаль, не оминув скандал.

 

 

– Величезна зала, більше ніж на тисячу глядачів, і ще людей триста стояли в проходах. А після закінчення фільму – нестримні овації. Виступали викладачі вишів, кінознавці, просто глядачі. Ректор одного з вищих навчальних закладів заявив, що вони клопотатимуть про надання мені звання почесного громадянина Одеси та нагородження мене Золотою зіркою Героя України. Й раптом група з п’яти-шести осіб починає щось кричати. Чую, що я фашист і ненавиджу Росію, пропагую ненависть тощо. Після цього випадку мене викликали в міліцію й підполковник запитав, чи
є в мене якісь претензії. Ну, які можуть бути претензії до хворих людей? Їм потрібна лікарня. Втім, може бути, що просто добре заплатили.

– Та я також їх не сприймаю серйозно. Мене часто запитують, чи не боюся я реакції по-про­росій­ському налаштованої публіки. Ну, по-перше, я не з полохливих. По-друге, не в моєму віці боятися ультра – як лівих, так і правих. Основна маса глядачів, і тут, і в Польщі, стрічку прийняли. Коли ж представники українського козацтва почали звертатися до мене «пане отамане», я зрозумів, що виграв цю битву.

 

 

– Коли закінчили стрічку, відбувся закритий перегляд в Будинку кіно. Далі був Львів. Скажу чесно, я Львова боявся. Там надто жива пам’ять про УПА, а я говорю про неї прав­ду. Й про геройство, й про доблесть, і про трагедію вбивства, яка в свою чергу спричинила адекватну відповідь. Зло породило зло. Тоді на перегляді у Львові були забиті всі проходи. Люди перепитували: «Коли ж це можна буде подивитися в усіх кінотеатрах». Мене це приголомшило.

 

– Я прагнув вибрати середину, відсікаючи крайні погляди. Певна річ, коли людина не всередині ситуації, їй легше. Навіть зараз, коли я дивлюся на той розбрат, який триває у вас поміж політиків, на незгоду між нашими можновладцями, я думаю, як же ми з біса схожі. Тому що й поляки, й українці – це народи бунтарів, анархістів, це традиції й Козацької ради, й Польського сей­му. Звичайно, дуже погано, що в своїй міжпартійній боротьбі політики завжди забувають про голов­не. Про народ. Про Вітчизну.

 

– Звичайно. Що ж до фільму, я не міг не бути суб’єктивним, адже я просто людина. Не хотілося знімати холодне кіно. Було бажання, щоб картина мала ту температуру й ту напругу, яка була в мене. Єдине, чого я прагнув (навіть болісно) уникнути, – це суто польської точки зору.

 

– Звичайно. Останні події на Кавказі примусили насторожитися й нас, і вас, бо ніхто не хоче опинитися в становищі Грузії. Ми вже в НАТО, а у вас, на відміну від Грузії, величезне населення. Тому я і сподіваюся, що Росія все-таки побачить своє майбутнє, свою могутність не в силі людини, котра виходить на ринг, а в підйомі економіки та життєвого рівня простих людей.

 

– Цей фільм уже є англійською, польською, українською, російською мовами, – можна випустити декілька сотень тисяч касет, і комерційний успіх був би забезпечений. Ми довго затримували прем’єру в Польщі, бо дуже хотіли, щоб стрічка спочатку вийшла в Україні. Та переговори з Міністерством культури йдуть катастрофічно довго. А ми сподівались, Міністерство й телебачення куплять стрічку. В нас була надія, що фільм підтримають Міністерство оборони та Міністерство освіти. Що він піде в усіх школах, військових частинах, спортивних залах – усюди, де є молоді люди. Ні, це не короткий курс ВКПб, це імпульс і провокація – ми хотіли, щоб молодь зацікавилася своїм минулим. Але перемовини так затягнулися, що перша прем’є­ра фільму відбудеться наприкінці грудня в Канаді та США.

 

 

– Станіслав Лем відмовлявся. А наш космонавт Мирослав Гермашевський вирішив інакше. Він також носить у собі цей біль, адже в нього застрелили дідуся й бабусю, а матір поранили. Втікаючи, вона загубила його в полі, тож він сам дивом залишився живим. Але в нього є друзі в Україні й серед космонавтів, і не тільки… Коли нам із Богданом Ступкою на українсько-поль­сь­кому кордоні вручали Приз Примирення, там було тисяч зо тридцять молоді. Українці та поляки, вони разом веселилися, танцювали, й це було так чудово, що я їм сказав: «Ось, дивіться, – примирення між вами вже відбулося. А наше покоління відходить».

 

– І додамо до цього, що коли народжувалися сучасні держави, сучасні нації, ні вас, ні нас як держав не було на мапі Європи. Й нам треба це надолужувати. Маємо великі проблеми з нашими парламентами, бо поки немає того досвіду, який набули парламенти інших країн в перебігу XIX століття. Хоча вони також б’ють інколи один одному пики. В мене якось була зустріч із нашими парламентарями. Я тоді їм сказав, що колись до першого парламенту США прийшли люди, які розводили худобу та доглядали коней. А  от тепер їхні внуки й правнуки засновують фонди, університети, музеї, лікарні, витрачають величезні кошти на культуру. Я сказав їм, що вірю в їхніх онуків, шкода лише, що я до цього не доживу.

 

– Мої предки з боку матері втекли до Польщі з Іспанії в ХVІ сторіччі. Це була династія рабинів. По дорозі до Польщі мій пра-пра-пра-…прадід був головним рабином Гамбурга, потім сім’я замешкала в Жовкві. До 1939 року в нашій родині зберігалися листи подяки від Яна III Собеського за участь у війнах із турками. За моїм корінням я єврей і не можу, та й не хочу відмовлятися від традицій предків. Але за вихованням, за культурою – я поляк і польський митець. Це моє бажання, а не обов’язок.

Це – мій вибір. І цього в мене жоден поц не відбере. А якщо я зустрічаюся з такими суперультраполяками, які мені говорять про чистоту польської крові, я розповідаю їм старий єврейський анекдот. Приходить єврей до рабина й говорить: «Як мені бути, – пан граф живе з моєю Сарою. Правда і я живу з пані графинею». Рабин відповідає: «Так у тебе ж усе дуже добре». «Що ж хорошого? Вони мені роблять одних жидів, а я їм – одних графів». Після цього анекдота ультраполяки не дуже добре почуваються. Сидить собі такий чистокровний поляк і думає, – а раптом. Один із польських аристократів якось сказав, що якби не темперамент наших бабусь, ми б уже давно як стан звиродніли в дегенератів.

 

 

– Я думаю, що для того, аби відчувати себе європейцями, ці речі не потрібні, вони все одно сидять в генах. Рубіж пройшов по першому розпо­ділу України на лівий і правий берег, на вплив Польщі та вплив Росії. Для аристократії взагалі жодного розподілу не було, бо вони говорили спочатку латиною, а потім – французькою. Й російська аристократія, й польська шляхта, й українська знать. Вони були інтер­націо­нальні, одружувалися між собою. А в деяких наших аристократичних родах був звичай: коли були два сини, одного з них визначали в поляки, іншого – в українці. Знаменитий Андрей Шептицький – глава уніатської церкви, а його брат – генерал Війська Польського, тому що одного виховували як українця, а іншого – як поляка. Й нам із нашою спільною історією жити й будувати майбутнє.