«Провокаторами, які створюють картинку для російських телеканалів», у нас за останній рік кого тільки не називали. Набридло танцювати на Майдані й наважився на рішучі дії (до яких, до речі, закликали зі сцени) – вже агент ФСБ; почав публічно критикувати владу (у країні немає воєнного стану, а отже, й цензури) – розхитуєш човна під час війни; закликаєш до впровадження того ж таки воєнного стану – прагнеш диктатури й економічного колапсу (адже країнам, що воюють, кредитів не дають); займаєшся волонтерством – розбещуєш державу, яка не виконує своїх функцій; пішов у добровольчий батальйон – продався олігархам; в армію – на гарматне м’ясо до нездар-генералів. Такі звинувачення, озвучені окремими опініонмейкерами, багаторазово відтворені FB-спільнотою, стають такою собі фальшивою громадською думкою, нещадною до всіх, за винятком хіба що диванної сотні (своїх-бо не б’ють!). Є ще й інші бенефіціарії: політики, для яких війна ніби індульгенція, а протести – потенціійний політичний капітал, що його просто треба вчасно встигнути конвертувати.
Усі великі чвари у провінційному вимірі вироджуються як не в Кайдашеву сім’ю, то в Івана Івановіча з Іваном Нікіфоровічем. Вінниця, якій через невелику кількість населення й дрібний номенклатурний потенціал усе-таки не судилося стати «кузнею кадрів» а-ля Донецьк часів Януковича чи Дніпропетровськ – Кучми, вибухнула несподіваним, утім, вельми показовим бунтом. Конфлікт цікавий зовсім не протистоянням між «порошенківським» головою ОДА Анатолієм Олійником та «майданівським» головою облради Сергієм Свитком (належить до «Батьківщини»), а наданим йому масштабом. Захоплення приміщення обласної адміністрації (чи радше несанкціоноване проникнення туди) – подія надзвичайна, але її інтерпретація просто шокуюча. Сторона Олійника відразу взяла на себе роль борців за соборність країни і звинуватила супротивників мало не в сепаратизмі, цілком серйозно називаючи опонентів «проросійськими бойовиками». Звісно, навіть конспіролог-початківець поєднає в ланцюжок заворушення у Вінниці та близькість до кордону із Придністров’ям, намалює на мапі напрямок головного танкового удару з Тирасполя й аплодуватиме своїм «аналітичним висновкам». Прибічники колишнього «рухівця», а нині представника «Батьківщини» мають свою риторику: мовляв, «зливають Майдан», адже пан Свитко – один із активістів Революції гідності і його тепер намагаються усунути від головування в облраді учорашні регіонали. Але дві булави для двох гетьманів – це якось не по-українськи, тож до гри долучилась і місцева «Свобода», представники якої роками відпрацьовували технології «приватизації» протестів по всій Україні: незаконна забудова, корупційний скандал, невиплати зарплати – чекайте, що на найближчому мітингу з’являться люди з партійною символікою. Насамкінець «зачекінились» у Вінниці й айдарівці під проводом комбата Сергія Мельничука, нині депутата від Радикальної партії Олега Ляшка: вони приміряли на себе роль миротворчого контингенту, який пообіцяв не допустити в місті «подібних інцидентів».
Вінниця викрила протиріччя нинішньої коаліції: доки «пани» в Києві намагаються демонструвати єдність, на батьківщині президента по різні боки барикад опинилися представники майже всіх партій, які в нас прийнято називати проєвропейськими. Найменш суттєвою в усій цій історії є «картинка для російських каналів». Навіть якщо уявити собі, що в Україні раптом настане лад і спокій, пропагандистська машина РФ не залишиться без роботи: репортажі про закатованих «соотєчєствєнніков», неонацизм, холод, голод і «громадянську війну в Україні» виходитимуть із належною регулярністю, доки на це існуватиме політичне замовлення Кремля.
Недолугими бачаться і спроби привнести сепаратистську риторику у вінницький бунт: лідера свободівців Олексія Фурмана встигли охрестити «народним губернатором Вінниччини» (побідні титули навесні здобули лідери самопроголошених «республік» на Донбасі), знищення портретів президента намагаються інтерпретувати як «наругу над державними символами», прибічників Свитка звинуватили в зазіханні на територіальну цілісність країни. За всім цим базарним політиканством губляться проблеми аж ніяк не обласного масштабу. Перша: урізання «квоти Майдану» на всіх рівнях, від уряду до місцевих рад, матиме ефект стиснутої пружини, яка може розігнутись у найменш зручний час у найменш зручному місці. Друга: в суспільства залишається низький рівень довіри до влади і ще нижчим є імунітет до правопорушень на кшталт захоплення адмінбудівель. Третя: міліціонери не готові захищати можновладців від повсталого народу, та й у примовку «був би наказ – розігнали б» тепер мало хто вірить. Четверта: влада, передусім президентська вертикаль, нарощує дистанцію між собою та громадськістю, робить ставку на номенклатуру, зволікає у веденні діалогу з активістами й намагається втішити себе аргументом, мовляв, погорлають і розійдуться, однак і він уже не працює, не заколисує.
Читайте також: Залишається тільки справжнє
Повторення вінницьких подій можливе фактично в будь-якому регіоні, де зберігатиметься класична, за Лєніним (!), революційна ситуація: верхи не можуть, низи не хочуть жити по-старому. А вона не є чимось унікальним у наших умовах. Оновлення влади відбувається з дуже відчутними домішками минулого: у місцевих радах досі працюють учорашні регіонали; децентралізація і решта реформ залишаються красивими словами в деклараціях про наміри; навіть Верховна Рада, яка працює неквапливо, з численними перервами, засвідчує те, що нинішня політична еліта має ілюзію власної невразливості до наступних виборів. Ціну такої омани важко навіть уявити. Справжня реалізація реформ, природно, викличе неабияке невдоволення в масах, із чого скористаються популісти всіх мастей. А влада, якщо обмежиться поясненнями із трибун та участю в телевізійних ток-шоу, навряд чи буде почута. Тож пояснення суті реформ має стати такою собі просвітницькою роботою, ніби в давні часи кампанії з популяризації щеплень, письменності тощо.
В Україні як ніколи в дефіциті відвертість. Чиновники різного калібру дурять своїх шефів, включно з президентом, показухою. Фронтовики розповідають, що під час візиту верховного головнокомандувача зі складів привозять сучасні намети, перед очима Порошенка постають бійці тільки в новій формі. Хоча насправді вона є зовсім не в кожного, ілюзію створено. Щойно кортеж покидає військову частину, лоск зникає і повертаються важкі бойові будні. Утім, за доби технологій створювати потьомкінські села можна тільки для тих, хто бажає їх бачити й не прагне жити в об’єктивній реальності. Влада платить тією самою монетою, розповідаючи, що ситуація під контролем, економіку ось-ось відновлять, енергоносіїв вистачить – замість того, щоб повідомити реальний стан справ, не замислюючись про іміджеві та електоральні втрати. «Народ нас не зрозуміє», – любили повторювати радянські партійні бонзи, які, зрештою, опинились на смітнику історії. Схоже, українська влада намагається жити за тим-таки фальшивим принципом «дєдов і отцов», не усвідомлюючи серйозності наслідків такого підходу до людей, котрі так і «не дістали чіткого сигналу», що на Печерських пагорбах сидять свої, з якими треба співпрацювати, а не ламати один перед одним комедію.
Читайте також: Привид «ХНР» – з підвалу на базар