Ось уже майже три тижні вони б’ють скло, ламають двері, вриваються в кабінети, топчуть українські прапори, проте ніяких реальних плодів ця тактика поки що не дала. У руках загарбників побували Донецька ОДА, обласна прокуратура, СБУ і навіть офіс компанії «Індустріальний союз Донбасу», але щоразу погром був безглуздим і безрезультатним. Жодного осмисленого плану дій в екстремістів, схоже, немає.
Відсутність виразних алгоритмів є головною відмінністю проросійських протестів у Донецьку від недавніх київських подій. Очевидно, що вся схема, яка від початку була розрахована на те, щоб просто «дзеркалити» Майдан й у відповідь на будь-які претензії казати: «А що, їм можна, а нам ні?», видавалася недієздатною ще на початковому етапі. На Майдані люди не палили прапори своєї країни. Вони також, як і люди в Донецьку, були незадоволені урядом, але дозволяли собі зневажливе ставлення лише до партійної символіки опонентів. Демонстранти на Сході України ставлять за мету приниження і знищення Української держави, маскуючи це під неприйняття Яценюка. Держави, у якій вони прожили більш як 20 років. Держави, герб і прапор якої надруковані в їхніх паспортах. Саме проти неї спрямована їхня агресія, а в промовах відчувається ненависть не до політиків, а до простих громадян з інших українських областей. Якщо Майдан захищав право кожного на свободу, то донецький антимайдан ставить за мету придушувати свободу тих, хто в меншості. Карати їх за відмінність.
Читайте також: Кримська сотня. Хто залишається у полоні на півострові
Українська революція, що сталася в лютому 2014 року, разом розітнула усі нариви, які роками визрівали на державному тілі. Один із них – національне питання в регіонах з переважаючим совєтським населенням. Не російськомовним, не російським, а саме совєтським. Різниця, сподіваюся, зрозуміла.
Довгий час совєтські правили Україною. Вона була їхньою країною, і тому ніякої потреби в її руйнуванні вони не бачили. Були совєтськими президенти, прем’єр-міністри, депутати, мери. Вони були повноправними господарями України і розпоряджалися нею на власний розсуд. Їхня країна, само собою, не подумувала ні про яку незалежність і завжди була придатком іншої великої совєтської країни. Маткової країни, до якої надійно була прив’язана міцною пуповиною. До початку 2000-х років українські телеканали транслювали російські новини як свої. По «Інтеру» щовечора йшла програма «Время». У Новий рік транслювали привітання російського президента. 2004-й добряче налякав совєтських, але не звалив їх. Тож, трохи спробувавши розхитати ситуацію, вони заспокоїлися і притихли. Зрозуміли, що Україна – це все ще їхня країна. Що Ющенко недостатньо сильний, щоб їх задавити. Совєтські легко взяли реванш уже через рік, повернувши у владу свого головного кандидата. А потім, через п’ять років після програшу, закріпили перемогу. Як їм здавалося, назавжди. І ось тепер совєтські зрозуміли, що програли остаточно. Що їхньої країни, затишної та затхлої УРСР, давно підкореної ним, більше немає і ніколи не буде. Що другого реваншу їм не взяти. І тоді вони перестали вдавати, що Україна їм потрібна. Тепер це вже не їхня країна.
Читайте також: Як це робиться в Одесі. Сепаратисти-«новороси» проти веселих державників
Донецьк, як головний оплот совєтчини, виступив в авангарді сепаратистського руху. Проросійські сили тут відзначилися особливою нетерпимістю і лютістю до політичних опонентів. Минулого тижня в бійці обірвалася людське життя. Загинув Діма Чернявський. Мирний демонстрант, який прогнівив екстремістів лише тим, що не хотів уведення на Донбас російських військ.
Агресія та ненависть – вірні супутники совєтських, і вони тепер щедро насичують Донецьк і тим, і іншим. Втрачаючи владу, вони метаються і зривають злість на всьому, що має хоч якусь належність до України. Проросійським екстремістам здається, що вони роблять те саме, що й демонстранти в Києві. Але насправді в їхніх діях немає головної складової – творення.
Майдан у столиці зібрався і боровся з єдиною метою – створення нової України. Совєтські сепаратисти зі Сходу займаються не створенням, а руйнуванням. Їхня мета – розвал, хаос, деструктив. Приєднання депресивного, замученого регіону до смердючого трупа СРСР. Будучи породженням минулого, вони тягнуть у минуле із собою все, що їх оточує, і самі занурюються в тлін. Атмосфера їхніх масових акцій, на яких майорять червоні прапори і лунають пісні Алєксандра Харчікова і Жанни Бічєвской, вселяє зневіру і бажання якнайшвидше помитися. Ностальгічний надрив ораторів не лишає сумніву: демонстрації в Донецьку за минуле, а не за майбутнє. За повернення в холодну війну, самоізоляцію, дружбу з Північною Кореєю. Незгодних ріжуть і б’ють. Незгодним – смерть. Незгодним – репресії.
Читайте також: Луганщина у вакуумі
Однак без втручання верховного вождя всіх совєтських Владіміра Путіна совєтсько-сепаратистські потуги Донецька не варті й ламаного гроша. І в цьому ще одна відмінність деструктивних виступів на Сході країни від Майдану в Києві, який здолав Януковича тільки завдяки сміливості та стійкості його учасників. Совєтські без підтримки «зелених чоловічків» досить швидко перетворюються на чоловічків синіх. А за наявності у влади відповідного бажання легко придушуються малими зусиллями правоохоронців.
На жаль, мало хто з них усвідомлює, що вони відіграють роль декорації в політичному шоу російського лідера. І потрібні лише доти, поки це шоу триває.