Автор зауважує, що у критичні моменти лідери в Центральній Азії спираються не на своїх земляків, а на підрозділи, укомплектовані слов’янами. Таке неодноразово траплялося за останні 20 років. «Згадаємо, як брали Душанбе 1992 року з допомогою російських спецпризначенців з Узбекистану, завдяки чому до влади прийшов нинішній президент Таджикистану Емомалі Рахмон. І ось нині допомоги російських омонівців потребує Назарбаєв», – пише він.
Так, у Казахстані влада кинула на придушення виступів спец призначенців та внутрішні війська з Караганди – великого міста з найбільшою кількістю слов’янського населення. При цьому більшість повсталих нафтовиків – казахи, хоча є також і узбеки.
«Неважко здогадатися, якою буде реакція казахських націоналістів, котрі і без того звинувачують президента у надмірній прихильності до російської мови та російської культури», – пише Райхель.
За його словами, хід їхніх думок чітко зрозумілий: «слов’яни, що понаїхали», підтримують диктатора, проти якого повстало корінне населення. Що більше та що довше влада придушуватиме виступи, а не йтиме на перемовини та компроміси, то сильніше палатиме вогонь міжнаціональної ворожнечі. І не омине він мільйонів російськомовних жителів Казахстану, вважає автор.
«Жертвами будуть не лише росіяни, а також українці й татари», – наголошує він і додає, що, як свідчить практика, ніхто особливо не намагається розібратися, хто тут слов’янин, а хто приїжджий узбек, киргиз чи таджик.
«Небезпеку такої гри з міжнаціональним вогнем, можливо, казахстанська влада і усвідомлює, але нині для неї значно важливіше жорстко придушити безлади. Щоби, по-перше, залякати всіх і вся, а по-друге, продемонструвати світові, що нічого не змінилося і стабільність відновлена», – зазначає Райхель.
Детальніше про ситуацію у Казахстані читайте тут.