З перших кроків підсвідомо шукаєш екзотики: пальм, аборигенів із бумерангами, кенгуру тощо. Однак ця країна спочатку розчаровує якоюсь провінційністю і навіть європейськістю. Хоча згодом настає усвідомлення, що маєш справу з цілковито іншим світом. Можна, наприклад, їхати кілька годин Мельбурном чи Сіднеєм та бачити обабіч одно-двоповерхові житлові будинки, і лише в центрі місто підіймається до неба склобетонним фонтаном хмарочосів. Одноярусність забудови можна пояснити традицією, закладеною кількасот років тому. Австралія – країна мігрантів… Переселенці приїжджали сюди звідусіль у пошуках свободи й життєвого простору. Тож власний дім із клаптиком землі став австралійською мрією. Кожен тутешній громадянин, який себе поважає, докладає всіх зусиль, аби її досягти. Держава сприяє цьому, надаючи на купівлю чи спорудження житла порівняно дешеві кредити, які можна сплачувати 20 років і довше. У багатоквартирних будинках, які тут називають комішн хауз, або юніт, живуть лише щойно прибулі мігранти. До такого житла справжні австралійці ставляться з презирством.
МІЙ ДІМ – МОЯ ФОРТЕЦЯ
Оскільки першими переселенцями були англійці та ірландці, то й засади австралійського менталітету теж заклали вони. Одна з них: «Мій дім – моя фортеця». Утім, не нагадують будиночки Зеленого континенту ані середньовічних замків, ані палаців нових українців. Не оточені вони височенними парканами. Навпаки, стоять на дуже низьких фундаментах без будь-яких огорож. Прилеглі ділянки з фасадного боку – справжні витвори декоративно-паркового мистецтва: на покошених смарагдових газонах – фантастичні композиції з каміння, різноколірних кущів, дерев, квітів. Планування всередині помешкань теж вельми оригінальне й сучасне. Одна зі стін обов’язково напівпрозора, засклена, з рухомими пластиковими або дерев’яними рамами. Розсунувши їх, прямуєш у невеликий або ж, навпаки, досить просторий двір із басейном та садом, де ростуть екзотичні фруктові дерева. «Матиму цього року 19 бананів і два кіло помаранчів», – тішиться врожаєм своєї крихітної плантації українка, жителька Мельбурна Таня Захар’як.
Обійстя Богдана Прядуна, колишнього стоматолога, який вийшов на пенсію, розташоване на відлюдді, «серед степу широкого» за 20 км від Аделаїди й за 5 км від найближчого села (тауна). Тож будинок відрізняється від міського – просторіший, із кількома господарськими спорудами, обладнаний усіма зручностями цивілізації. І землі приблизно 30 соток. Пан Богдан показує густі сітки, якими вкриває фруктові дерева, захищаючи їх від птаства. Часті гості – кенгуру, змії та лисиці, але поводяться вони не агресивно.
Під ринвою даху я побачив там велику пластикову цистерну. Господар пояснив, що це система збору й очищення дощової води. Така існує в більшості будинків сільської місцевості. Інші джерела живлющої вологи в степу практично відсутні. Тож якщо задовго немає опадів, її привозять.
Брак питної води – найбільша проблема п’ятого континенту. Її вирішують і в такий спосіб, як у садибі пана Прядуна, і за допомогою заміських резервуарів для накопичення дощових стоків. На околицях Аделаїди стоять десятки велетенських цистерн, налитих до половини. Схожі споруди є навколо кожного міста. 11 років поспіль від 2000-го в країні лютувала посуха. Уряд мусив запровадити суворі правила водокористування. Щодня газети, радіо, телебачення подають інформацію про рівень заповнення накопичувальних систем. Коли я приїхав до цієї країни, він становив близько 48%. Аби подолати безводдя, в Мельбурні й Аделаїді почали зводити потужні фабрики переробки морської води на питну.
ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СУМІШ
У цій державі живуть представники понад ста народів: нащадки англійців та ірландців, чимало греків, італійців. Упродовж останніх 20 років побільшало корейців, в’єтнамців, китайців, малайців, тайців, індійців, пакистанців, афганців. Близько 30 тис. громадян визнають себе українцями. Утім, якщо порахувати ще й тих, хто народився у змішаних шлюбах і асимілювався, набереться щонайменше півмільйона наших із вами земляків. Аборигени становлять лише близько 2% громадян держави – 300–350 тис. осіб. Попри соціальні та медичні заходи уряду, спрямовані на збереження корінного населення, його чисельність зменшується. Середня тривалість життя тубільця не перевищує 50 років. Науковці вважають причиною цього непристосованість організму до так званих благ цивілізації: шуму, нечистого повітря, води й приготованої в сучасний спосіб їжі. Чимало автохтонів Зеленого континенту, аби врятуватися від метушні великих міст, поселяються в горах, пустелях, лісах, де харчуються жуками та черв’яками, корінцями рослин і сирими плодами, як і до приходу колонізаторів. Однак більшість існує на соціальну допомогу держави або ж заробляє виготовленням та продажем речей традиційного побуту: декоративних бумерангів, посуду, килимів.
Мені на одному з базарів дісталися два гарні бумеранги. «Літають?» – засумнівався. Абориген ображено засопів, вихопив у мене один із них і запустив у небо. Люди, які за цим спостерігали, втиснувши голови у плечі, відступили подалі, але грізна зброя благополучно повернулася до рук торгівця. Він довго показував мені, як її кидають, але всі мої спроби провалилися.
Нерідко на вулицях міст Австралії можна здибати тубільця, який грає на диджериду (довга крива розмальована труба, схожа на нашу трембіту) в супроводі синтезатора. Екзотичні звуки, зливаючись із сучасними, створюють неповторну музику.
ДЕ ПАЛЬМА З ДУБОМ ОБНЯЛАСЯ
В Австралії змішалися не лише народи, а й тварини та рослини з усього світу. У парках побачите, як пальма обіймається з дубом, евкаліпт цілується з березою, велетенський фікус про щось шепочеться із сосною. Тут прижилися практично всі види європейських дерев та кущів. Завдяки старанням українців ростуть навіть калина й верба. Влітку всі крони незалежно від походження зливаються воєдино, нагадуючи зелену лавину. Проте восени стає помітно, що два її світи, тропічний та європейський, ідуть не в ногу, їхні серця б’ються не в такт. Одні дерева продовжують жити, інші засинають. Верховіття європейських – дуже схоже цієї пори на червоні, жовті, золоті вибухи, які розривають вічнозелені масиви міських парків та лісів. А за 200 км від Сіднея поблизу містечка Кутумба, в Голубих горах, я побачив незайману природу материка – правічні евкаліпти…
Австралійці деякий час тішилися з цієї мішанини, вважаючи свою природу найгостиннішою для представників фауни та флори інших континентів… Аж доки побачили інший бік міграції рослин і тварин – вона руйнує екологічний баланс, загрожує здоров’ю людей та сільському господарству. Українець за походженням, Павло Кравченко, який живе у місті Параматта поблизу Сіднея, – еколог за фахом. Тривалий час він працював у державній установі з відновлення екосистем. Тож і розповів, що впродовж кількох останніх століть до Австралії легально й нелегально прибули і прижилися там понад 1100 рослин-чужинців. Серед них – кілька сотень злісних бур’янів, із якими в благодатних умовах тропіків практично неможливо боротись ані в механічний, ані в хімічний спосіб. Кактус опунція, привезений із Мексики, з блискавичною швидкістю поширився на площі понад 9 млн га, відтак для боротьби з ним уряд мусив створювати спеціальний державний комітет.
Хрестоматійний приклад шкоди від втручання в екосистему континенту – завезення з Європи 1859 року кролів. Навіть школярам в Україні відомо, що вухасті через кілька років, розмножившись до кількасот мільйонів, перетворилися на стихійне лихо. Не знають тут, що робити з європейським коропом, яким кишать річки й озера. Від привезених іздалеку лисиць та диких котів теж біда – вони винищують коал.
Тому австралійський уряд узяв курс на відновлення традиційних екосистем, притаманних континентові. Коли гинуть від старості дуб, береза, каштан чи інше європейське дерево, їх місце займають представники місцевої флори. Тут заборонено вбивати автохтонні види тварин, навіть якщо ті загрожують життю чи шкодять господарству. Через митний кордон не те, що миша – навіть мікроб не проскочить. Закон у цій державі обминути практично неможливо.
КУЛЬТ ЗДОРОВ’Я
Тут панує культ спорту й здорового способу життя. Підтягнуті, худорляві, високі – це громадяни ірландського й англійського походження, стрункі, але невеликого зросту – вихідці з Азії. Враження таке, ніби вся країна бігає підтюпцем, упріває на різноманітних тренажерах або гилить м’яча, схожого на диню, граючи в австралійський футбол. Бути витривалим, «накачаним», прудким, спритним тут престижно, круто. ЗМІ, соціальна реклама, школи та виші буквально нав’язують молоді фізкульт-ідеал поведінки, вільний від цигарки, наркотиків і алкоголю.
ФОРМУЛА РІВНОВАГИ
Найбільші австралійські міста Сідней і Мельбурн, попри те, що наповнені мільйонами машин і людей, не тиснуть на психіку, не напружують її. Перехожі на тамтешніх вулицях розслаблені, мовби коали, що об’їлися евкаліптового листя. Йдучи одне одному назустріч, жителі цих мегаполісів обов’язково підводять очі й посміхаються, а в громадському транспорті десять разів перепросять, ненароком вас зачепивши.
ВАРТО ПОБАЧИТИ
Національний музей Австралії в Канберрімає експозицію, присвячену соціальній історії континенту, людям та подіям, які сформували націю.
Блакитні гори – національний парк біля Сіднея. Тут можна погодувати з рук кенгуру й страуса, сфотографуватися з коалою або єхидною.
Аделаїда – місто, знане фестивалями (оперним, театральним, візуальних мистецтв, повітряних зміїв тощо), а також традиціями виноробства.
Великий Бар’єрний рифоб’єднує понад 1 тис. островів, це кордон між шельфовою мілиною та океаном. Диво природи, внесене до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.