Останнім часом прихильники азійської літератури та прості читачі кажуть про те, що на нашому книжковому ринку суттєво зросла кількість видань японських авторів. В «Астролябії» виходить серія романів Дзюньïтiро Танідзакi та вже вийшли два твори Ясусі Іноуе (усе — в перекладі Ігоря Дубінського). У сходознавчому видавництві «Сафран» невдовзі з’явиться друком бестселер, роман у жанрі «зцілюючої літератури» «Випишемо вам кота» Шьо Ішіди (в перекладі Надії Концевич), і також вийшли дві збірки класиків ХХ сторіччя, Осаму Дадзая та Катая Таями. У «Морфеусі» видали важливий роман «Крах людини» Осаму Дадзай у перекладі Анастасії Скотар, і вона також робила «Кити на частоті 52 герци» Соноко Мачіди для «ArtBooks». В «Основах» перевидали два романи Ясунарі Кавабати — «Країна снігу» і «Тисяча журавлів» — у перекладі патріарха нашої японістики Івана Дзюба. Видавництво «Фоліо» видало вже цілу низку японських авторів: від шедеврів японської поезії і класики «Записки в узголів’ї» Сей-шьонаґон і «Повість про Ґендзі» Мурасакі Сікібу до текстів Нацуме Сосекі, Рюноске Акутаґави, Юкіо Місіми. І тема для окремого огляду — видання манґи, чим активно займається декілька видавництв, де варто відзначити бодай нещодавню і довгоочікувану появу в «ArtBooks» манґи «Дух в оболонці» Шіро Масамуне (в перекладі Віталія Данмера). Крім того, на нещодавньому Книжковому Арсеналі відбулася презентація перекладів п’яти дитячих японських книжечок, одну з яких навіть написала екс-імператриця Японії Мічіко — у межах благодійного проєкту «Японські книги для дітей України: гуманітарна ініціатива та культурне партнерство» (реалізували його видавництво «Ранок», японське дитяче видавництво Shiko-Sha та НПО «Український культурний центр» у Токіо).
Втім, така стрімка поява різножанрових японських книжок, крім безперечної радості відкриття нової для України літературної території, як виявилося, породжує і низку нюансів, а то і проблем. Насамперед щодо якості й особливостей перекладу. Так торік у «КСД» вийшов «Кафка на пляжі» Харукі Муракамі, перекладений з англійської, але невдовзі, на вимогу правовласників, його забрали з продажу («КСД» встигло надрукувати і «Норвезький ліс» того ж автора, але у продаж він не потрапив). І у квітні цього року стало відомо, що «ArtBooks» підписав угоду з літературними агентами, що представляють права на твори Харукі Муракамі, на чотири його романи, які вже будуть перекладати безпосередньо з японської. Загалом переклад азійських авторів не з мови оригіналу — досить поширена практика у світі, часто правовласники самі пропонують перекладати з англійською, бо, звісно, знайти відповідальних японістів у кожній конкретній країні значно складніше, аніж перекладачів з англійської. Втім, усе дуже залежить від самого автора та того, яким правовласники бачать книжковий ринок у країні. Також донедавна ще була поширена згубна практика перекладати японських письменників з російської, але це вже нині перестало бути поширеним явищем.
Інша досить вагома проблема — як саме передавати японські звуки українською. І дискусії про «поліванівку» (переклад, що базується на транслітераційному принципі, створений російським мовознавцем Євгенієм Полівановим) та інші принципи передавання японських фонем (умовно — фонетичні) вряди-годи вибухають у різних соцмережах і навіть на наукових конференціях. Ось, зокрема, що про це каже перекладачка видавництва «Manga Media» Наталія Коробченко в інтерв’ю:
«Поліванівку не сприймала ще відтоді, як тільки-но почала вивчати японську. Дуже добре памʼятаю, коли підійшла до японця спитати де «Сінкансен», а він дивився на мене, як на марсіанку, не розуміючи, що я від нього хочу. Оці всі «сусі», «хатіко», «гейся» — воно все настільки неприродне, що мені в цілому не дуже зрозуміло, навіщо вдаватися до транслітерації, якщо вона аж так видозмінює слова.
Так, насправді, японці не говорять і «шинкансен» чи «суши». Бо в японській мові все-таки є редукція дзвінких та шиплячих, з помʼякшенням. Але все-таки «суші» чи «хачіко» куди ближчі за вимовою порівняно з «поліванівкою». І тому я дуже серджусь на видавництва, які досі її використовують. Фонетичний принцип відтворення іншомовних слів визнаний численними науковцями як більш природний, прогресивний та історично притаманний українській мові. Цьому принципу надають перевагу не тільки під час перекладу з японської, а й з багатьох інших мов».
Втім, є й інші погляди на ці підходи, зокрема, Олександр Скопненко, заступник директора Інституту мовознавства, на конференції «Лексика східного походження в українській мові. Теоретичні й прикладні аспекти відображення власних і загальних назв» (листопад 2025 року) зазначав щодо того, що не всі правильно розуміють «практичну транскрипцію»:
«Якщо японська лексика передавана за допомогою шиплячої плюс м’який знак і плюс наступний голосний, це не українська мова й бути так не може. Тому що не може бути правило загальне, генеральне для всієї мови і окремий виняток для японської мови. М’який знак в українській мові позначає м’яку фонему. В українській мові шиплячі тверді. Це доконаний факт. Тому в українській мові може бути або „шогун“, або „сьогун“. Але в жодному разі в українській мові не може бути „шьо“».
Однак, думаю, багатьом читачам не настільки принципові ці лінгвістичні нюанси, хіба щось більш звично, а щось — менш (скажімо, навряд чи ви помітили, що прізвища письменників у першому абзаці я написав, користуючись різними принципами). Дещо спрощуючи, можна сказати, що пересічній людині все одно, що саме їсти: сусі чи суші, аби воно смакувало. Хоча, звісно, це один з показників невнормованості наших лінгвістичних традицій, зокрема, тих, що стосуються інтерпретації некириличних і нелатинських абеток.
Окрім цього, така швидкість і строкатість появи японських авторів призвела до того, що з’явилося чимало неякісних видань. Перекладач Ігор Дубінський так пише про це у своєму блозі: «Якість, на жаль, залишає бажати кращого: багато перекладів невмілих, з типовими помилками. Начитана людина здивується: невже це японські класики, адже вони зовсім не вміють писати…» І як приклад наводить продукцію видавництва «Bimba», однак грішать цим й інші видавці, зокрема ті, хто бере за основу англійські переклади і так доволі часто дуже спотворює оригінальні японські імена і назви.
Попри все це, попит на японську літературу, як засвідчує збільшення асортименту таких видань в Україні, поступово зростає й уже навіть перевищує пропозицію: зокрема, читачі просять видавати більше нових авторів з Японії, не тільки високу полицю, а і белетристику. І хоча така художня творчість усе ж є поки нішевим явищем у нас, однак великий вибір різних видів азійського мистецтва поступово розширює кількість споживачів. Так, скажімо, сталося з манґою, яка буквально за декілька років зібрала численну і віддану українську аудиторію, лишаючись, попри це, нішевим явищем. І, само собою, японська література потребує не тільки перекладачів і читачів, а і популяризаторів, без яких публіка ризикує ніколи не дізнатися навіть про найпрекрасніші твори.
