В останніх чотирьох числах я вже достатньо випробовувався в теоретичних міркуваннях із приводу мовної політики в Україні. Час перейти до практичних рекомендацій. Поряд на сторінці надруковано лист групи українських гуманітаріїв, які звертаються до уряду по підтримку певних культурних ініціатив. Тобто тут не варто винаходити велосипед, усе вже винайдено до нас. Треба нарешті усвідомити, що самі по собі вимоги до держави проводити чітку культурну політику не забаганка кількох «високочолих» ентузіастів – це нагадування їй, державі, що без такої політики її існування неможливе. Не неповноцінне, не вразливе, а саме так: неможливе.
Держава має гарантувати громадянам не тільки якісь зручності, а й стабільність. Якщо вона цього не зробить, у теперішній геополітичній ситуації знайдеться інша держава, яка запропонує чи нав’яже свої умови на цій території, це просто питання часу.
Починати треба з малого. Наприклад, із забезпечення невпинного виконання законів. Я кажу: наприклад. Бо Національна рада з питань телебачення та радіомовлення (до речі, разом із Конституційним Судом, який пояснив, що дублювання іноземного продукту – це всього лише титрування) має не дурити українцям голову, а спромогтись, аби український телевізор перестав бути філією кремлівських телеканалів. А уряд разом із прокуратурою мають подбати, щоби в українських органах влади український чиновник із українським громадянином спілкувався державною мовою. А Міносвіти має поцікавитися, чи справді в офіційно українських навчальних закладах навчання ведеться українською. Ну й таке інше. Складно?
Так, це вимагає певної волі, яка в нашої влади не атрофована хіба на ділянках, пов’язаних із конвертацією офіційних повноважень у неофіційний приватний зиск. Доведеться згадувати, що «закон твердий» (дослівно з латини). Навіть коли ці регулятори буде запущено, стане трохи легше. По-перше, запрацюють деякі ринкові механізми. По-друге, з’явиться повага до правил. Але далі потрібні дещо креативніші підходи.
Ось один поважний пан на ім’я Джордж Сорос, аж ніяк не українець ані за громадянством, ані за походженням, кілька років тому ініціював програму перекладів на українську мову творів світової гуманітарної спадщини. На сьогодні таких видань надруковано 512, від Теодора Адорно до Карла Ясперса. Хтозна, якби не Сорос і не фінансований ним фонд «Відродження», в Україні не було б видано ні Бодріяра, ні фон Гаєка, ні Фукуяму, ні Чомського. Тих книжок, без знайомства з якими важко уявити сучасну освічену людину. Тож чому, чому цим має опікуватися якийсь пан Сорос, а не, скажімо, пан Наливайко (це не особистий закид – так, для прикладу)?
Або як зробити, щоб українців трохи більше поважали в світі? Бо досі якщо тебе зупиняє італійський поліцейський (так само випадковий приклад із власного досвіду) і бачить твої українські водійські права, він у кращому разі згадає твого співвітчизника Шевченка (не поета), а в гіршому – члена організованого злочинного угруповання, якого він затримав торік. Звісно, я не сподіваюся, що він згадає Андруховича чи Забужко… а раптом? Певно, варто спробувати поширювати уявлення про свою країну, як це роблять усі європейські держави з мережами культурних інституцій за кордоном – від потужних Великої Британії з Францією до не таких заможних Польщі та Албанії (так-так, Албанії!)…
І, нарешті, що має робити сучасний свідомий українець, котрому не пощастило навчатися в нормальній українській школі чи нормальному українському виші (яких, ми вже з’ясували, одиниці)? Яким чином він опанує мову, яку забули його батьки внаслідок певних історико-культурних колізій? Із телевізора? Й про це ми також говорили. З підручника? Назвіть бодай один підручник української для дорослих. Може, існують якісь державні курси державної мови? Безкоштовні (в ідеалі) або навіть платні? Еге ж. От вам і фронт робіт.
На прес-конференції, присвяченій вищезгаданій ініціативі (див. поруч), один американський журналіст поставив кумедне запитання: чи не буде в Україні припинено українізацію, якщо президентом не переоберуть В. Ющенка. Я дозволив собі відповісти запитанням на запитання: чи хтось вважає, що справжня українізація вже колись почалася?
Було б бажання. Що робити – про це є кого спитати. Кому доручити – так само.