Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Бульбашки чи спільноти

Опінії
1 Лютого 2022, 10:52

Приклад перший. Юний московський блогер із мільйонами підписників. Господар життя, як може йому здаватись. І сотні тисяч його пастви сконцентровані в Україні (так, доводиться прийняти цей факт, він не з бульбашки), вагома частина живе в Києві. І ось володар лайків, смайликів, колаборацій і рекламних інтеграцій наважується відвідати Україну, яка, цілком можливо, в його уявленні мало чим відрізняється від Татарстану чи Білорусі. Так, він не дивиться пропагандистське ТБ, Ігор Гіркін і Ольга Скабєєва — не його герої, він «внє політікі», а війна на Донбасі, за його уявленнями, можливо, давно закінчилася. Усе це взагалі не суттєво, справжні ж бо шекспірівські пристрасті вирують в інстаграмі й тіктоку. Аж ось у «Борисполі» виявляється, що в Україну цього блогера не впустять, бо він незаконно відвідував Крим. «Как так?!» Натовп прихильників не штурмує аеропорт, узагалі планета не зупиняється, доки улюбленець мільйонів перебуває, як йому здається, в полоні, насправді ж просто чекає літака для повернення додому. Ось вам готовий невигаданий сюжет із бульбашки, в яку не потрапляє денне світло.

Читайте також: Дорогі колеги

Другий приклад. Волонтер чи волонтерка із середньозваженою фейсбучною аудиторією в кілька тисяч оголошує збір коштів на безпілотник для військового підрозділу, притулок для котиків чи видання книжки. Минає якийсь час, завдання виконано, фотозвіт, пост подяки. Хто зробив це? Бульбашка? Ілюзії не конвертуються в реальні справи. Їх роблять спільноти. Маленькі, але ефективні. Скільки таких в Україні — навряд чи хтось ладен порахувати. Навряд чи хтось із цих волонтерів чи їхніх донорів мислить, що раз я так роблю, то так чинять усі довкола. І це ще одна визначальна риса адекватності: діяльність, хоч би якою шляхетною вона хоч би якою здавалася, не засліплює та не позбавляє зв’язку з реальністю, в якій часто трапляється те, до чого не додумалися режисери найсумніших стрічок в історії кінематографа.

Приклад третій. Два роки тому я постійно чув від багатьох друзів: «Як же Зеленський переміг? Усі мої знайомі були проти…». І це теж бульбашка, менш герметична, ніж у московського блогера, але достатньо комфортна, щоб розслабитися й боляче вдаритися лобом при зіткненні з реальністю. Спільнота — це якраз не про комфорт, а про певні, нехай і незначні, зусилля заради результату, це не про каскад компліментів, а про звичайну людську довіру, яка нині у великому дефіциті.

Довіра сьогодні — це така собі рідкісна валюта, що її ні наміняти, ні намайнити більше, ніж є, не виходить. Джерела є, ТА кожне б’є собі окремО І в одну течію не зливаються. Можливо, бракує лідера, але ГАДАЮ, що передусім довіри

Довіра сьогодні — це така собі рідкісна валюта, що її ні наміняти, ні намайнити більше, ніж є, не виходить. У малих спільнотах усе ок: армії допомагаємо, соціальні й культурні проєкти робимо. Але все в камерному масштабі. На «великій сцені» все скидається на огляд колгоспної самодіяльності під егідою ВЦСПС. Якось я був в ефірі радіо «Свобода», і в студію зателефонував літній чоловік із підконтрольної Луганщини. Неквапливо, вочевидь, добираючи потрібні слова українською, добродій висунув пропозицію: «Нам для захисту потрібна ядерна зброя. На державу сподіватися не випадає, то, може б, наші волонтери оголосили збір коштів на нашу ядерну програму, і з того б щось вийшло?» Чесно, я хіба трохи усміхнувся, бо в цій пропозиції, окрім простодушності, є ще і яскрава ілюстрація браку довіри до держави та неймовірна прихильність до тих малих дієвих спільнот, із яких складається український волонтерський рух.

Читайте також: Базовий елемент

Я добре пам’ятаю 19 січня 2014-го. Величезний мітинг на Майдані, «заряджений» натовп і жалюгідні заклики від так званої політичної сцени: «А на День Соборності ми зберемо ще більше людей і покажемо цій владі, що наші дії стануть ще більш рішучими». Люди скандували «лі-де-ра!» Він не озвався, але й чекати до Дня Соборності не довелося: щойно почало сутеніти, почалося Вогнехреще, і три доби злилися в одну… Тоді розрізнені групки, пафосно названі сотнями, хоча налічували по кількадесят осіб постійного складу, змогли стати дієвими спільнотами, а за місяць перемогли озброєного до зубів ворога. Добровольчий рух — та сама історія про спільноти й довіру. В мирному житті трагізму менше, отже, і процеси повільніші: джерела є, та кожне б’є собі окремо і в одну течію не зливаються. Можливо, бракує лідера, але гадаю, що передусім довіри: коли декілька спільнот об’єднаються та не перегризуться за рік, вважатимемо це успіхом. 

98