Рік тому, 2 квітня 2009 року на екрани кінотеатрів СНД вийшов широкомасштабний історичний бойовик Володимир Бортко «Тарас Бульба», знятий по однойменній книжці Миколи Гоголя. Від першого ж перегляду стрічки стало зрозуміло – фільм готувався як чергова антиукраїнська піар-акція. Лише два зауваження. Складно пояснити, чому російський кінематограф, абсолютно байдужий до минулого татар (друга за чисельністю національність в Росії), раптом перейнявся історією України. Також сам за себе говорить економічний провал фільму. Своїм творцям стрічка завдала збитків на $ 5,5 млн.
Не стали сюрпризом дифірамби блокбастеру в Україні від окремих прибічників повернення жінкам гаремів, а Москві – імперської пихи. «Это еще и кино о нас… О настоящих запорожцах, сражавшихся за Русь и православие, а не за ющенковский учебник истории» (О. Бузина). Дещо здивувала реакція наших націонал-патріотів. На мою думку, обурення, галас і звинувачення у провокації для стрічки Бортка були зайві. Набагато краще було б щиро подякувати сусідам-росіянам за зйомки захоплюючого фентезі за мотивами історії України. Бо ні про яких справжніх запорожців у фільмі не йдеться й близько.
За «Вікіпедією», фентезі – це жанр фантастики у вигляді історично-пригодницького роману, дія якого відбувається у вигаданому світі, близькому до реального Середньовіччя. Мусимо визнати, режисер Володимир Бортко зробив лише гарну екранізацію нечувано розпіареної повісті-фентезі, написаної Миколою Гоголем. Повісті, яка тривалий час була майже єдиним художнім твором про запорізьких козаків. Яка створює в свідомості читача єдиний і непереламний образ наших предків. І разом із тим повісті, яка не витримує навіть найменшої критики, якщо спробувати проаналізувати її історичну достовірність.
Почати можна з простого запитання, а, власне, ким був Тарас Бульба? Згідно з книжкою – полковником. Бульба володіє власними хуторами і майном. Полк Бульби – аж ніяк не збіговисько людей, що живуть на межі закону. «…Підійшов Тарасів полк, приведений Товкачем, з ним було ще два осавули, писар та інші полкові чини». І отут зразу ж постає перше запитання. У Речі Посполитій в першій половині XVII сторіччя козацький полковник – це полковник реєстрових козаків. На всю Україну їх було лише шестеро. Реєстровий – це козак, який був вписаний до козацького реєстру, дав присягу на вірність польському королю і регулярно (!) отримував гроші за службу. Чи не з цих грошей полковник Бульба платив за навчання своїх синів у Київській бурсі? А клятву на вірність королю він давав у тверезій пам’яті?
Разом із тим Бульба міг бути і не козаком. Перейшовши до поляків, Андрій Бульбенко швидко влився до гусарської корогви, роду військ, до якого нешляхтичу був заказаний шлях. Стоячи над убитим сином, Бульба ремствує: «…і обличчя, мов у дворянина». Якщо зібрати всі ці нюанси докупи, на нас чекатиме несподіваний висновок: Тарас Бульба за походженням – шляхтич. А якщо так, то стати полковником він міг тільки у єдиний спосіб – за королівським указом. То ж, подобається це комусь чи ні, але увесь сюжет «Тараса Бульби» – це історія польського офіцера-бунтівника. Іншої ролі історія для нього не передбачає. Чому ж Микола Гоголь не повідомив про ці подробиці? Не схотів? Чи не знав про них?
В XVII столітті для польського уряду офіційно існувало тільки одне козацтво – реєстрове. Запорізьке військо складалося з «виписчиків» – осіб, які жили життям таких собі «солдатів удачі», але до реєстру не потрапили. Статус козаків-запорожців у Речі Посполитій був украй непевний. Королівські гетьмани щоразу вимагали, аби виписчики розійшлися по домівках. Але в той же час залюбки набирали їх на час війни у військо. За що, власне, й поплатилися. Допустивши існування альтернативної армії на теренах королівства, Річ Посполита сама собі вирила могилу. До повстань запорожців реєстрові козаки долучалися далеко не завжди. Реєстрове військо розбилося навпіл під час повстання Тараса Трясила. Переважна більшість реєстровців воювали на боці ляхів під час повстань Павлюка, Остряниці і Гуні. Реєстровці переважно вирішували свої негаразди з владою шляхом звернення до королівських старост і сеймових скарг.
Об’єднати реєстрове козацтво з запорізьким проти польської влади вдалося тільки двом ватажкам – Северину Наливайку і Богдану Хмельницькому. Останнє об’єднання стало можливим тоді, коли польські сенатори почали відверто нехтувати справами козаків. Наслідки цього об’єднання для Речі Посполитої були катастрофічні.
Та повернемося до Бульби. З легкої руки Миколи Васильовича Гоголя Запорізька Січ ще й зараз сприймається читачами як збіговисько невиправних забіяк та хронічних алкоголіків. Коли полковник Тарас Бульба з синами приїздить на Січ, там на них чекає вкрай весела обстановка. «Це була якась безперервна гулянка, бенкет, що гучно почався і загубив свій кінець».
Гадаю, читачеві буде цікаво дізнатися, що гуляло на Січі в різні часи від 10 до 40 тисяч осіб. 20 тисяч козаків ходили із гетьманом Сагайдачним на Москву. 40 тисяч – під Хотин на турків. Близько 30 тисяч виставив проти ляхів отаман Тарас Трясило. Для порівняння, приблизно стільки ж мали москалі проти поляків у Смоленській війні. А самі поляки у критичний для країни час під Хотин привели ненабагато більше за козаків – 58 тисяч війська. Себто виходить, що на Січі постійно гуляла та пиячила армія, варта будь-якої сусідньої держави. Тоді наступне запитання: а хто ж її тоді забезпечував харчами і за який кошт? Чи не на пиятику запорожців працювала у ті часи вся Україна?
Насправді на Січі кожен курінь своє харчування забезпечував самотужки. За кожним з куренів були закріплені зимівники, пасовища, рибальські хутори, тощо. Харчі для себе козаки добували банально працюючи в цих господарствах у вільний від походів час. Гульбище, описане Гоголем, справді могло мати місце, але тільки у двох випадках – напередодні війни і відразу після неї. Увесь інший час особи, що прибігли за легкою наживою з походів, розбігалися з Січі по домівках. У коші лишався лише кістяк війська. Але й тоді курінні отамани залюбки позбувалися зайвих ротів, розподіляючи козаків на зимівники, на пасовища, на рибальські лови та інші промисли. Не враховуючи ще й охорону купецьких валок та сторожу кордонів від татар, власне за яку поляки і надсилали кошеві платню. Перефразовуючи відому приказку про десантників, життя запорожця – це «2 місяці з шаблею на морі і 9 місяців із сапою у полі». З якоїсь причини Микола Васильович про це не написав. Не побажав писати? Чи не знав?
Аж ось Кідряга з військом вирушив проти ляхів. «Військо зважилося йти зразу на місто Дубно…» Вже можна починати сміятися. Гадаю, поляки ще й зараз цікавляться, а чому на Дубно? Чому не на Замостя? Не на Краків? Західна Україна у ті часи – це територія, на яку постійно наїжджали татари. Аби боронитися від них, на Волині і в Галичині сотнями будувалися замки, фортеці та оборонні монастирі. Навіть і зараз збереглося близько 100 споруд. Тож напасти на якесь місто у Західній Україні було вкрай непросто. Северинові Наливайку вдалося пройти крізь Волинь, захопивши тамтешніх мешканців зненацька. Козацькі ватажки Жмайло, Трясило, Павлюк та Остряниця діяли виключно на Подніпров’ї. Ні про які походи у бік Західної України вони й не мріяли. Першим, хто зміг протаранити цю мережу фортець, був гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький. Для цього йому знадобився відповідний військовий хист і 70 тисяч козаків та 20 тисяч татар під рукою. Тож якби Кідряга бодай дійшов до Дубна, він уже на віки вписав би в історію своє ім’я. Ці подробиці Микола Васильович нам не повідомив. Не захотів? Чи просто не знав?
Узяти Дубно козакам не вдалося. «Запорожці не любили мати справу з фортецями, вести облоги було не їхнє призначення». Можна продовжувати сміятися. Враження таке, що Гоголь змальовував не козаків-запорожців, а кримських татар. Всупереч Гоголю (і Бортку) реальні запорожці були переважно не кіннотниками, а морськими піхотинцями. Десант з моря і коротка жагуча атака – їх найулюбленіша тактика. Багаті міста-фортеці були їхньою найбільш жаданою ціллю. На рахунку в запорожців були майже всі могутні турецькі фортеці чорноморського узбережжя – Кілія, Варна, Трапезунд, Синоп, Кафа. Козаки кілька разів атакували Стамбул – столицю Османської імперії. Якщо цього замало – можна згадати російські Путивль, Єлець, Лівни, Переяславль, Каширу і передмістя Москви. І це – не враховуючи фортець взятих спільно з поляками. Львів здався козакам Хмельницького після того, як останні почали обстрілювати місто, здобувши ядро його оборони – неприступний замок на Замковій горі. Можна пригадати й Азовську війну Петра І. Турецька фортеця Кізі-Кермен була взята козаками гетьмана Мазепи. А бастіони Азову (після яких Азов, власне, й здався) взяли запорожці кошового Костя Гордієнка, направлені до війська Петра І тим самим Мазепою. Орден «Андрія Первозванного» № 2 Мазепа отримав саме за ці подвиги.
Щоправда реальне Дубно й справді жодного разу не було взяте штурмом ані татарами, ані козаками, ані шведами, ані росіянами. Вежі й мури замків Хотин та Кам’янець-Подільський, показані у фільмі Бортка, як укріплення Дубна, тут ні до чого. Козаки брали міста й набагато міцніші. Справа у тому, що реальний замок князів Любомирських у Дубні знаходиться на півострові. З трьох боків його захищає річка Іква, а з четвертого – ціла система укріплень з бастіонів, кронверків та куртин. Микола Васильович цих подробиць нам не повідомив. Не захотів? Чи просто не знав?
Спіймавши облизня на штурмі Дубна, кошовий Кідряга вирішує: «Але будь я поганий татарин, а не християнин, якщо ми випустимо бодай одного з міста!» Можна починати сміятися і робити сумні висновки. По всьому виходить, що козаки програли під Дубном завдяки зраді кошового Кідряги разом з усією старшиною і самим Бульбою включно. Взявши в облогу Дубно, козаки самі себе загнали в пастку. Все подальше мав вирішити тільки час. Достатньо глянути на мапу. Навколо Дубна розташовані міста Рівне, Луцьк, Броди, Кременець і Острог. У ті часи кожне з цих міст було могутньою фортецею. Кожне з них – чудове місце для збору ворожого війська та джерело нападів на тили запорожців.
Насправді, у ситуацію, подібну до описаної Гоголем, потрапив у Московщині гетьман Сагайдачний. Місто Михайлів на Рязанщині незадовго до підходу козаків було підкріплене загоном «панцирних бояр» і вчинило жагучий опір запорожцям. Та зазнавши поразки, Сагайдачний навіть не думав морити мешканців голодом. Після невдалого десятиденного штурму козаки покинули нескорене місто і пішли далі – на Москву. Гетьман добре розумів, що тримати облогу на ворожих землях та ще й в оточенні ворожих замків – це власноруч залізти в пастку і подарувати ворогові час на збори для контрудару. Реєстровий полковник Бульба просто не міг не знати про військове розташування Дубна, і про наслідки його облоги. То ж виходить, що катастрофа запорожців – наслідок «стратегічних талантів» полковника Бульби і його висуванця кошового Кідряги. Цікаво, Микола Васильович, разом з Бортком свідомо це змалювали? Чи вони взагалі не здогадувалися про ці подробиці?
З огляду на останнє твердження, більш ніж цікаво виглядає розподіл козацького війська між Кідрягою та Бульбою. Їй-бо, мені не вдалося знайти ЖОДНОГО прикладу такої дурні. Так само, як не знайшлося жодної ситуації коли старшина-запорожець вбив би свого сина. Навіть ватажка гайдамаків Івана Гонту, з легкої руки Тараса Шевченка прославленого як дітовбивцю, істориками вже давно реабілітовано.
Так само не вдалося знайти випадку, коли татари атакують Січ, користуючись тим, що козаки б’ються з ляхами. Насправді під час усіх антипольських козацьких повстань кримські татари або тримали нейтралітет, або – виступали на боці козаків. 50 кримських мірз зі слугами (спільно близько 2000 осіб) брали участь у повстанні Остряниці. 20 000 татар на чолі з Тухай-беєм надавали допомогу війську Хмельницького. Така щирість татар була зумовлена серед іншого ще й старими боргами татар перед Січчю. Справа в тому, що Кримський Юрт час від часу й сам починав війни за незалежність від Османської імперії. І на допомогу собі татарські хани зразу ж кликали своїх найближчих сусідів – козаків. Започаткували цю традицію хан Мехмед ІІІ і його брат Шахін. З 1624 по 1628 роки, спільним силам кримських татар і запорізьких козаків вдавалося чинити опір військам турецького султана і його союзникам – Буджацькій орді мурзи Кантемира. Ще два роки християни-козаки допомагали мусульманину-хану і його прибічникам повернути владу. По допомогу до запорожців зверталися хани Джанібек та Інаєт. Воюючи з запорожцями запекло, як ні з ким, татари тим не менш не поспішали завдавати козакам підступних ударів у спину. Тим більше, що захопити Січ – фортецю, розташовану на острові посеред дикого степу, де нема чого грабувати і чим поживитися, для татар було вкрай непросто. Якраз кіннотники-татари і справді «не любили фортець». Якщо бути відвертим до кінця, то й росіянам взяти Січ вдалося не внаслідок штурму. Перший раз козаків було зраджено полковником Галаганом, а вдруге – запорожці здалися самі.
Стосовно ж розподілу війська через напад татар – реальний кошовий Кідряга швидше за все відклав би вирішення питання на кілька днів, аби тим часом Бульбу раптом поцілила дурна польська куля. Жодного випадку подібного розподілу війська в історії нема. Ділити військо у такий спосіб під час війни означає впевнено приректи його на загибель. Що, власне, й сталося. Та про це нам не повідомили ані Микола Васильович, ані Бортко. Цікаво вони не схотіли нам про це казати? Чи й самі не знали?
Й нарешті те, що мабуть більш за все обурило наших націонал-патріотів. Помираючи під ворожими щаблями, козаки раз до разу горлають: «Хай же стоїть на віки віків православна Русская земля…» Чи могли козаки казати такі слова? Так, могли. В часи Бульби терени сучасної України й справді називали Русь, або Руська земля, а мешканців її – русинами або руськими. Щоправда, не позаздрив би я особі, яка взялась би пояснювати козакам-запорожцям, що Московшина – така сама Русь. Або що вони і москалі – один народ. Бо стосовно третього народу, литвинів (нині відомих як білоруси), у запорожців тоді були вкрай серйозні сумніви. У москалів в ті часи – так само. Російські історики якось забувають згадувати, що на відміну від України, Білорусь приєдналася до Московії не внаслідок народного повстання. Вона була приєднана внаслідок військової окупації. Досить таки жорстокої та кривавої.
Але як би там не було, всі ці обставини не заважали козакам брати участь на боці поляків у війнах проти Московії. Під час Смоленської війни 1632-1634 років, в складі королівського війська воював 12-тисячний загін козаків-запорожців, на чолі з Тимошем Орендаренком. В складі загону Кам’янецького каштеляна Олександра Пісочинського перебував 5-тисячний загін отамана Якова Остряниці. У війні також брали участь отаман Тарас Трясило і майбутній гетьман Богдан Хмельницький. Останній (за Костомаровим) навіть мав за цю війну золоту шаблю з рук короля Владислава. Але й це не все. Тарас Бульба у книзі – людина літня. У нього дорослі зрілі сини. Тож цілком ймовірно, що бойовий шлях він розпочинав за гетьмана Сагайдачного. Тобто – безперечно брав участь у поході на Москву. Цікаво, як славили козаки «Русскую землю» б’ючись з вояками-московинами? Так само як у фільмі, чи якось інакше?
Копатися в нюансах «Тараса Бульби» – хоч повісті, хоч фільму – можна до без кінця. В підсумку ж нам залишиться кілька вкрай сумних висновків. Гоголь змалював спотворений образ Запорізької Січі, і саме завдяки йому ще й зараз чимало людей сприймають запорожців як збіговисько бузувірів і п’яниць. Гоголь не повідомив, яке становище у суспільству займав Бульба, кому він служив, з чиєї долоні харчувався і проти кого пішов воювати. Гоголь явно не уявляв собі географії місцевості, на якій відбувалися події твору. Свідомо чи ні, він спотворив військову тактику запорожців і небезпеки, з якими їм дійсно доводилося мати справи. Що ж нам залишається?
Якщо йдеться про книжку, залишається просто гарний епічний твір. Балада. Поема у прозі. Зрештою, ніхто не вимагає історичної достовірності від «Пісні про Роланда» чи «Легенд про короля Артура». Але разом із тим ніхто не пише, що це твори про справжніх франків чи бриттів. Ніхто не намагається використовувати ці легенди в якості інформаційної провокації, спрямованої проти держави-сусіда. Всі добре розуміють, ці твори – просто гарненька казочка. Тож і «Тараса Бульби» стосується те саме.
Світ, змальований у повісті Гоголя, немає нічого спільного з Україною в складі Речі Посполитої першої половини XVII сторіччя. Так само загони козаків-кавалеристів, які «не любили мати справу з фортецями», не мають нічого спільного зі справжніми козаками-виписчиками з дніпровського Низу. Тож варто чітко визначити жанр повісті Гоголя. Це – літературне фентезі. Оскільки Гоголь творив набагато раніше за Говарда і Толкіна, можна навіть вважати Гоголя основоположником жанру фентезі. А «Тараса Бульбу» – першим твором-фентезі, й далеким предком «Хронік Нарнії», «Володаря кілець» та «Супермена» з «Бетменом».
Володимирові Бортку ж можна тільки подякувати. Фільм вийшов масштабний. Гарно виглядають костюми усіх персонажів. Чудове враження справили бойові сцени, поставлені американським постановником Ніком Пауеллом. Дещо нудно триває перебіг сюжету, але це вже нюанси перекладу з «художньо-літературної» мови на «кіно-прозаїчну». Дещо засмучує фінансова віддача від фільму. Тобто – її повна відсутність. Економічні провали жанру фентезі якось не личать. Але гадаю, режисер виправить цей недолік, знявши продовження. Можна придумати чимало захоплюючих сюжетів: «Тарас Бульба завойовує Марс», «Тарас Бульба і Аліса Селезньова» тощо. Гадаю – це могли б бути дуже успішні кінострічки.
А історичної чи моральної достовірності у них не буде. Так само як і в оригіналі.
