Фільм, який міг здатися просто костюмованою драмою із життя письменників 1930-х років, виявився несподівано актуальним і пов’язаним із сьогоденням.
У прокат вийшов новий український художній фільм «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». Його зняв режисер Тарас Томенко. Також він написав сценарій у співавторстві з письменницею Любов’ю Якимчук. Оператор — Михайло Любарський, композиторка — Алла Загайкевич.
Сюжет із життя українських письменників та інших творців початку 1930-х. Тих, кого пізніше назвуть Розстріляним відродженням. Після революції 1917 року й поразки боротьби за незалежність України вони активно долучилися до своєрідної «культурної революції». Толеруючи й більшою чи меншою мірою підтримуючи новопосталу радянську владу, узялися творити нову, живу й різноманітну літературу, багату на жанри, теми та стилі: від стриманого неокласицизму до екстравагантного футуризму.
Та коли закінчились експериментальні 1920-ті з їхніми порівняно вільними мистецькими пошуками, приватною ініціативою в економіці, залишками плюралізму в соціально-політичному полі й українізацією, коли усталилася й зміцнилася сталінська диктатура, нові творчі еліти швидко пішли під ніж у репресіях 1930-х.
Частиною цієї історії став будинок «Слово» в Харкові — тодішній столиці радянської України. Його спеціально побудували 1930 року переважно для харківських письменників. Згори будівля нагадувала літеру С. Чудові, як на свій час, житлові умови спочатку тішили. Невдовзі стало ясно, що головна мета створення «Слова» не так додати в життя богеми комфорту, як тримати під ковпаком. А пізніше зібраних в одному домі письменників було легше арештовувати.
На цих реальних подіях ґрунтується художній фільм «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». Початок 1930-х, до Харкова в надії на гучний успіх прибув поет-початківець Володимир Акімов (актор Дмитро Олійник). І йому вдалося винайняти кімнату в «Слові»: чим не шанс увійти до літератури «із заднього ходу»? Познайомитися з відомими авторами, потрапити на їхні вечірки, налагодити зв’язки.
Але є одна проблема. Мешканцям «Слова» (у фільмі з-поміж них найактивніші Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Раїса Троянкер, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Майк Йогансен, Аркадій Любченко) украй не подобаються вірші амбітного молодика. І не просто не подобаються. З нього відверто сміються, називають графоманом. Болісне розчарування докорінно змінює Акімова: з розгубленого, усміхненого наївного незграби він перетворюється на злого та підступного чоловіка, жадібного до помсти й влади.
У реаліях радянських 1930-х років легко знаходяться ті, хто допоможе йому і з помстою, і з владою, і навіть зі славою. Це НКВД. У них є пропозиція: стежити за письменниками, а за те отримувати гроші, вагомі посади й визнання. Усе це на тлі дедалі глибшої катастрофи сталінізму: Голодомор, безжальна цензура, масові арешти, самогубство одного з лідерів покоління — Миколи Хвильового (його зіграв В’ячеслав Довженко)…
Доволі специфічна тема, чи не так? Однак кіно про перипетії життя письменників сто років тому виявилося резонансним. Його обговорюють, цитують, про нього сперечаються. Українські сегменти соцмереж сповнені характерних чорно-білих кадрів з «Будинку “Слово”. Нескінчений роман». Фільм зробили чорно-білим, з «гойдалками»: від сліпучих сонячних кадрів до густої темряви. Це поєднують із цікавою спробою відтворити деталі побуту 1930-х і з музичними алюзіями Алли Загайкевич. У підсумку все разом створює ефект стилізації.
Читайте також: «Геть від Москви!» — у прокат вийшов фільм про митців Розстріляного відродження
Зазначу на полях цікавий момент: «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» вийшов майже одночасно з фільмом «Я і Фелікс» Ірини Цілик, у якому теж багато відтворення й стилізації — тільки вже 1990-х.
Що ж так привернуло увагу до фільму Тараса Томенка? Перша причина зовсім на поверхні — елементарні паралелі із сьогоденням. Як у 1930-ті російський сталінський режим нищив населення України голодом і репресіями, так і сьогодні російський путінізм (невипадково Акімов віддалено нагадує молодого Путіна) убиває українців та українок війною. І так само хоче зламати психологічно. Затерти (знаємо це з досвіду окупованих територій) мову й культуру.
На цьому тлі з гіркою іронією сприймається ідея влаштувати в письменницькому будинку бомбосховище й навчальна тривога, яка на екрані лунає точнісінько, як у реальності поза кінотеатром: коли я дивився фільм, саме була повітряна тривога, проте скасовувати сеанс ніхто не став.
Ще одна актуальність — атмосфера жорстокості. Тобто насправді у фільмі не так і багато травматичних сцен, але жорстокість виразним крещендо нестримно наростає від початку до кінця, часом навіть надто прямолінійно. Від спокійної богемної розслабленості до бійки через різкі слова про вірші. Від тривожних розмов зі співробітниками НКВД до побиттів під час арештів і пострілів. Від смачних застіль до смерті голодної сільської дитини на руках у письменника Хвильового. Від настроїв м’якої хтивості й флірту до зґвалтування.
Сцен сексуального насильства у фільмі дві. Це своєрідні вершинні спалахи чистої жорстокості, різкі й несподівані, що робить їх болючішими. Усім цим фільм, над яким починали працювати ще в минулому десятилітті за інших обставин, дивовижно влучає в теперішнє.
Хвиля жорстокості здіймається нині не лише в Україні, де війна супроводжується звірствами загарбників і неминучою архаїзацією та озлобленням поза полем бою. Цю хвилю ми спостерігаємо в усьому світі. Як, до речі, і намагання прикрутити гайки, поступово й під поважними приводами нав’язати цензуру, позачиняти двері, вікна та кватирки в суспільстві, замінити дискусії дводумством. Такі прикрі асоціації пробуджує фільм. І темні часи на екрані не видаються аж такими екзотичними, дивними й незнайомими.
Звісно, «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» є черговим виявом глобальної тенденції посилення уваги до історії, її переосмислення. Криза змушує задуматися, не лише «куди нас занесло», а також «звідки», та ще й спробувати розібратися, що лежить у наших похапцем зібраних валізах.
Звідси уважне вдивляння в черевички на ногах видатної акторки ХХ століття Наталії Ужвій (у фільмі її зіграла Слава Красовська), подекуди ретельне відтворення реальних реплік і випадків. Наприклад, багатьох сьогоднішніх глядачів на тлі війни з Росією нервує і дивує виконання російського романсу Миколою Хвильовим перед самогубством, але це той випадок, коли з пісні, у прямому розумінні, не викинеш слів.
І звідси ж — перекомбінування канону. Наприклад, однією з ключових героїнь фільму стала Раїса Троянкер (грає Валерія Ходос). Поетка, яка за життя вважалася вельми маргінальною авторкою. Так само її загалом трактували в історії української літератури, лише останнім часом на поетку, її біографію та тексти стали звертати більше уваги. Образ Раїси Троянкер вийшов досить яскравий та активний. Щоправда, дуже вже нав’язливо еротичний (треба зазначити, що її імідж у 1920–1930-ті справді був підкреслено сексуалізований).
На жаль, інші творчі жінки майже не дістали слова у фільмі. Але це хороший привід для роздумів про роль жінок у літературних реаліях радянської України тих років.
Хай там як, а фільм Тараса Томенка «Будинок “Слово”» ставить питання літературного канону в гендерному контексті. Та загалом не обмежується традиційним чоловічим поглядом на історію 1920–1930 років, увічненим у національному міфі, а місцями намацує і жіночу перспективу. Невипадково саме жінка, кухарка, наприкінці фільму здійснює акт помсти (не без іронії: отруює головного лиходія манною кашею) та виривається на машині, якою розвозять хліб (а в пізніші тридцяті — і в’язнів), з пастки будинку «Слово».