Кілька годин довгої нічної дороги — і нарешті знайомий протитанковий бетонний їжак із чорною блискавкою «Азова», запах моря із солоних озер і центр міста. Занурюємося в приватний сектор битим путівцем. Нас зустрічає пан Анатолій — худенький сивий чоловік з тихим, ніжним голосом, інтелігентним. Він дав нам прихисток на кілька днів, поки не знайдемо житло. З металевим скрипом відчиняє високі залізні ворота для нашої червоної автівки, яку товариш Олександр називає бусинкою. Заводить у будинок, каже, щоб не роззувалися, бо там уже три роки ніхто не живе. На вході в смітнику — порожня пляшка з-під джину, біля дверей — дитячі чи жіночі рожеві капці, фотографії усміхнених дітей на стінах, у вітальні — малюнок молоденьких Анатолієвих сина й невістки, з тих, які зазвичай малюють десь на морській набережній чи в переході на Майдані в Києві. Це будинок сина Анатолія і його родини, які виїхали. Чоловік показує, де туалет, як запалювати газову плиту, розповідає, де найближча крамниця.
— Ось там, за рогом, — каже.
Так і сказав — «за рогом». Мене це чомусь дивує, ніби чоловік на Донеччині не може казати «за рогом», а лише «за поворотом». Чи ще якось.
Прощається.
— Спокійної ночі.
— Добраніч, — відповідаю.
Він повторює, зачиняючи за собою металеву хвіртку:
— На добраніч.
Я знову звертаю увагу на мову.
Ми займаємо спальні місця. Я стелю спальник на дивані у вітальні, один Олександр — на ліжку на мансарді, другий Олександр — на підлозі в дитячій кімнаті. Там чомусь нема ліжка. На стінах майорять кольорові дипломи за призові місця в танцювальних конкурсах. За 2019 рік. Російською.
— Бачиш — на цьому ось навіть поверх тризуба написали російською, — акцентує Олександр, який поселився в дитячій.
У шибці своєї кімнати я помічаю дірочку, від якої розходиться павутина тріщин, заліплених плівкою чи скотчем. Потім уранці бачу сліди від скалок на стіні, даху й сусідньому паркані.
Вечеряємо запеченим м’ясом, сиром і хлібом, привезеними з дому. На ніч я вмикаю в телефоні матч серії А Монца — Рома й починаю куняти. Прокидаюся від криків коментатора, що Довбик забив гол. Переглядаю повтор і знову засинаю, але сплю «як на вокзалі», з якимись мареннями. Але принаймні спати було зручно, не на підлозі все-таки. Хороший будинок, у дворі стіл, лавки й мангал, дитяча гойдалка. Добре було б тут поселитися. Але власники не хочуть здавати його військовикам. Лише дозволили нам кілька днів пожити. Безплатно. Вони б хотіли продати цей будинок. Але хто його купить, поки триває війна. І цікаво, чи заберуть фотографій зі стін, дитячі дипломи, малюнок усміхненої щасливої пари й новорічний костюм з блискітками, що лежить у кутку на кухні в пакеті, певно, з нового 2022 року.
На другий день я знайшов у коридорі записку: «Хлопці, віримо у вас. Тримайтеся разом».