Заклики модернізувати літературне життя, що пролунали в осередку письменників повоєнної еміграції, деякі відчайдухи з цього кола сприйняли доволі відверто, а відтак і доповнювали ідеями вільного самовираження творця. Почасти подібні відозви і дії передбачали перевертання ціннісної шкали та нехтування ідеологічними детермінантами. З іншого боку, прагнення випробовувати себе і спільноту часто-густо заводило «потойбіч усього». Варто сказати, що подібні провокації виростали з почуття втрати ґрунту та живилися ніцшеанським індивідуалізмом. А за збурювача неспокою з особливою персональною міфологією треба визнати Юрія Косача.
Майбутньому літераторові та перекладачеві випало символічно позмагатися з родинними авторитетами: бо його дідом удруге був Михайло Драгоманов, бабусею Олена Пчілка, а тіткою Леся Українка. Народився він у Колодяжному на Волині (1908). Навчався в академічній гімназії Львова і на правничому факультеті Варшавського університету. Долучився до товариства «Основа» (1927), до партії українських державних націоналістів і став учасником антипольського руху. Його ранні творчі проби сповнені пафосу змагання, боротьби та бунту. Втім уже тоді Косача не зупиняло де надрукуватись: у націоналістичному чи просовєтському виданні. Однак арештували його саме за приналежність до УВО (1931), звинуватили в організації збройного повстання (1932) та засудили на чотири роки тюрми. Косачу вдалось емігрувати, відновити зв’язки з вісниківцями, хоч їхнього догматизму він якраз і не терпів. А тимчасом його твори відзначалися престижними львівськими літературними преміями.
Потрапивши до Берліна, Косач улаштовується на посаду в міністерстві нацистської пропаганди та працює у відділі окупованих територій (1939/43). А повернувшись до Львова, пише романи про співвітчизників, які поневірялися світом, але сам опинився в епіцентрі богемно-декадентського життя, через що потрапив у кримінальну частину краківського концтабору (1944). По звільненні брав участь у заснуванні та діяльності МУРу. Висловлювався про кризу в українській літературі та про потребу переглядати канони, прецінь і далі підтверджував здобуту репутацію скандаліста. Потому переїхав у США (1949). Не налагодивши стосунки з українською діаспорою, заробляв фізичною працею, а невдовзі навперемін співпрацював із совєтськими спецслужбами чи російською еміграцією. Неодноразово відвідує Україну. В Америці видає повісті про вигнанців і авантюристів. З другої половини 1980-х проживає чи не найгірші часи в Нью-Йорку: бідує, хворіє, пиячить, а врешті — помирає (1990).
Косачеве ніцшеанство простежується на рівні літературному та критично-публіцистичному. Скажімо, в оповіданні «Останя атака» (1933) події розгортаються довкола Ніцшевого вчення про волю до могутності, а точніше — стосуються його викривлення. Так, у часи Першої світової війни німецький аристократ і поручник елітарного формування «Гусари Смерти» Ото фон Гаґенав у розмові з іншим офіцером, Францом Остероде, виявляє банальне розуміння останнім ніцшеанства, що зводилося до затятої войовничості. Зрештою, Гаґенава здивувала репліка Остероде:
— Що нам Кант! — скрикнув він. — Що нам усі поштиві дідугани, які базікали про права людини та про інші нісенітниці, коли нашим єдиним правом — сила, коли ми — воля нації, яка живе і творить! Памʼятаєш старого Ніцше: «Жага могутности — це жага життя!»
У цьому наголошуванні проглядає подальша вульгаризація вчення про надлюдину. Втім Ото не погоджується з такою трактовкою. Своїм індивідуалізмом він воліє долати залежність від чиєїсь, а не власної волі, здійснюючи самостановлення:
Той пуцулуватий Остероде, який не міг в університеті зліпити двох слів про літературу, не прочитав за своє життя ні одної порядної книги — торочить йому про Ваґнера й цитує Ніцше… Дурень! — наголос вирвалося поручникові. — Він не розуміє Ніцше. Він викривлює його цілу науку про людську мораль. Власне, надлюдина й повинна бути вища своєю мораллю понад усе. Що для надлюдини ці всі бомби, етичні розмови про обов’язок, кайзера й батьківщину! Найвища мораль — це я. Жага могутности — це, власне, запанувати над усіма умовностями життя. Не прийняти оточення, не датися нікому зігнути, перемогти кожного, хто стає на дорозі, — це й є могутність, героїзм!
Таким чином, рішення має ухвалювати сама людина, а не її зверхники. Тому герой уважає за доцільне дезертирувати. Перебуваючи на Волині, він зустрічає сімнадцятилітню українку Ївгу, котра живе з дідом Арсенем, і починає тішитися разом із ними природною ідилією. Та його досвід укотре перевертається. Виявляється, навіть у природі повсюдно панує хижацька боротьба. Цю тезу ілюструє виловлена велетенська риба, що харчується трупами вбитих армійців. А що тоді казати про людину. Коли занедбаного солдата-австрійця пустили переночувати, він силкується зґвалтувати Ївгу. Тож Ото вбиває нахабу ножем. Оцим учинком він і поновлює свою захирілу силу:
Вечірнє сонце грало на його обличчі, вітер розірвав його м’яке золотаве волосся, ціла його струнка постать витягнулася з почуттям своєї сили. Це була апотеоза його великого егоїзму, раптовне зрозуміння своєї сили та здатності йти проти всіх, утверджуючи свою волю до влади. Він уперше, за цілий час свого побуту на війні, почувся вільний, знов починав бути самим собою, жити тільки для себе. І тоді щось дивне зродилося в його душі, наперло нестримним валом. Він упав на землю, довго лежав непорушно і почуття невимовного щастя охопило його враз з несподіваною силою…
Перегодом Ото наштовхується на тяжко пораненого бійця. Забравши в юного померлого вояка мідяну бляшку, де було закарбоване його ім’я, він кидається у боротьбу та гине заради тріумфу майбутнього людського життя:
О ні, єдиним ідеалом — людина. В її ім’я усе життя. Життя, а не смерть, життя творче й велике, життя для світлого завтра, де не буде насильства й знущання.
Ось така драматична історія. Хоч і не єдина, бо ніцшеанська бентега не полишає Косача й у лихоліття Другої світової війни. З іменем мислителя пов’язана його програма мистецтва, що здатне порятувати. У невеликій газетній замітці «Співучі криниці» (1942) Косач іменує філософію Ніцше «євангелічною», зосібна для німецького покоління. Вона не просто зразок естетичного смакування, а направду жорстке промовляння:
Фр. Ніцше кладе печать свойого духа на довгі поліття нашої доби. Можна вертатись не раз і не двічі до його текстів, що набирають для покоління нашої епохи, зокрема для німецької генерації, яка веде, значіння євангеличности, можна розшифровувати його візіонерські афоризми — вони жорстокі, але правдиві.
Як бачимо, Косача не приваблює нагнітання войовничості під ніцшеанськими гаслами. Сили мають організовуватися хіба що для зіткнення чинників продуктивних, а не беззастережно-сліпих. Отже, нові військово-технологічні винаходи більше не вбезпечують, а радше загрожують людству, розпалюють зловорожі міфи. Це не означає, що треба вмити руки. Позаяк іспити для мистецьких індивідуальностей і надалі триватимуть. Але чи спроможні ці люди перевершувати карколомні події та себе? Чи не виглядатимуть вони по війні кволими? У кожному разі, сила необхідна для творення, а не руйнування, оскільки слабина ніколи не перемагає:
Бо присипані, може й забуті дрімають криниці поезії, мистецтва. Про них говорив Ніцше: «співучі» криниці мистецької душі, розгубленої, притаєної, приниклої серед гнівної розмови апокаліптичних сил. Крізь морок, крізь румовища, крізь згарища йдуть мистці, несучи свою хрустальну душу, німі, скриті, понурі. Може не один із них забув свій голос, а коли й говорить, то самий відчуває, що це не його голос, а якийсь далекий, чужий, йому.
Вживши цю метафору — «співучі криниці мистецької душі», Косач означує сховище, де нуртує несправджена могуть. Отже, майбуття належить не кустарям («майстрикам»), а винятковим аристократичним «духам чарівності», які в цих криницях спроможні угледіти себе та пересилити свою апокаліптичну добу:
Той, заглянувши в чарівні криниці, схоче побачити там, мов у свічаді, моторошний лик епохи, обличчя самого себе, що встоявся серед буревію боротьби сил, той схоче почути слово про життя нове, той схоче почути пісню про людину доби, про людину й її непофальшовані дії.
Полемізуючи з вісниківськими колами, зокрема з антропологом Ростиславом Єндиком у статті «Меморіял для цирульників» (1943), Косач іронізує з європейської провінційності свого опонента. Він уважає, що націоналістичне середовище зловживає ніцшеанськими формулами, вигадує гасла замість аналізу. Тож індивідуалістична риторика донцовства лише запроваджує розрізнення поміж юрбою й елітою. Проте ніцшеанський аристократ не є егоїстичним ізоляціоністом, якому до шмиги закритися від усього світу. Навіть у Заратустри спостерігаються спроби звернутися до людей і нести до них учення про надлюдину. Його справа — не випрошувати в юрби милості, натомість оповіщати людство про випробування. Ніцшеанство — філософія самоперевершення, а не нехитре панування над іншими. Перше завдання ніцшеанця — підкорятися собі, сиріч опановувати себе. Не знаючи самодисципліни, годі сподіватися набути могутності. Так само необхідно не потурати голоті, а бути законодавцем у царині культури. Не завдяки розкрученим ідеям, а щоденному здобуванню себе можна цього досягти.
А втім, хіба індивідуалізм, напр., Ніцше… не є проповіддю нового аристократизму, який ісповідує культ мас і накладає на особистість важку відповідальність: нести маси до великих цілей?… Заратустра любить того, хто приносить себе в жертву землі, на те, щоб вона стала колись власністю надлюдини. Заратустра вимагає від людини, щоб вона була паном самого себе, владарем своїх почуттів. Життя нової людини — це самопожертва, його свобода — це лиш омана. І історія европейських народів, і наша сучасність вчать нас, що без підґрунтя мас нема героїв… І не на поклін до юрби, до маси має іти мистець, як це мені інкримінують, а по владу над нею.
Тобто Косачу не йдеться про те, що героїзм абсолютно непотрібний. У його візії ніцшеанство не просто культ сили; це вміння приборкати себе та бути відповідальним у трагічні часи. Певна річ, історична проза Косача не меншою мірою, ніж публіцистика, була сповнена ніцшеанськими мотивами. Про філософію Ніцше згадують або його герої, або ж автор увиразнює її за допомогою вольових ознак.
Ідеалізацію неоромантичної твердості знайдемо в романі «Рубікон Хмельницького» (1941/43). Події твору розгортаються в часи Тридцятилітньої війни: елітарне ґданське товариство чекає на прибуття загартованого в європейських баталіях капітана Богдана Хмельницького. На формуванні образу головного героя позначилося ніцшеанство самого Косача періоду 1930-40-х. А тому герой у нього «козацький Цезар» і «людина, рішена на все святе й не святе», котра завиграшки «розмежує… добро від зла», нарешті, «цей степовий Марс сарматський видається демоном». Інші персонажі готові скоритися долі (amor fati): «кожен з них був шукачем повного життя, непевности й небезпеки, життя-партії в кості, що могло дати фортуну і владу». Сама ж Україна нагадує шахівницю, «що на ній розіграють мистці свою останню гру, цю партію, де ставкою буде смерть або велич».
На цьому Косачева тема ніцшеанства не вихолощується. Так, у новелі «Ноктюрн b-moll» (1946) українка Рома, виконуючи завдання підпілля, контактує з нацистом і музикантом Гельмутом, аби його знищити. Його гра на скрипці та розмови спершу причаровують її. Німець розводиться про домінування своєї культури, покликаючись при цьому на Ніцше, хоч і визнає, що це знання було профановане, зведене до прагнення панувати над іншими:
Бог дав нам пророка Ніцше, але він говорив до маленьких людей, до надто людяних людей, і ми все взяли на віру… Я люблю життя, але не так надто, щоб зоно мене в’язало. Я люблю владу, але не як бюрґер. Плюс музику. Це друге, а перше — це гомін ґерманських віків, щось фрідріхівське — наказувати, іменно могти наказувати, друге — атавізм сентименталізму… Ми хочемо бути панами, але не можемо. В останній хвилині, в вирішальній хвилині найбільш панський із нас стане холопом.
Зрештою, теза про панування суперечила діяльності, до якої причетний Гельмут. А тому сцена «бенкету катів» із оп’янілими нацистами розвіює геть усі залишки вражень — і Рома вирішує покінчити з «білявою бестією», що видає себе за виразника культури. Косач окреслює викривлення вчення про надлюдину, що в нацистській ідеології відігравало роль ширми, за якою ховалася суть нелюда.
У повісті «Еней і життя інших» (1947) автор, описуючи повоєнні наслідки криз історичних і гуманістичних, увиразнив аристократів у вигнанні, протиставивши Вадима Васильовича (Енея) та Миколу Ірина: перший уособлює безґрунтянство та поціновує плюралізм у житті й Іншого, другий утілює «мірноту», затятого на силі догматика, що протиставляє «волю до любові» — «волі до влади». Тут упізнаються конфлікти самого Косача з вісниківцями. Зрештою, доволі близьку до ніцшеанської позицію посів у творі професор Кравчук, якому начхати «на нерозуміючу юрбу», в часи, коли доводиться пристосовуватися «до диктатури “сірої людини з вулиці”, до сплощення, до отваринення, бо навіщо всі міркування, всі борсання, коли єсть атомова бомба». Він є сучасним виразником Ніцшевого «трагічного оптимізму», бо намагається противитися стражданню:
Можна назвати це трагічним оптимізмом, бо це є захист романтиків, розгублених людей, яким залишилась тільки віра, підкреслюю, віра, не об’єктивна правда. Скептицизм найдовершеніша, принаймні досі, форма мислення, — це регулятор між надією й безнадією. Ствердження — це заспокоювання себе: тепер зле, буде краще, треба жити й, зрештою, навіть таке убоге життя — краще, ніж ніяке, бо щось із нього таки викільчиться, звичайно, за допомогою нашої волі.
За цим проглядає й антинігілістична ніцшеанська програма:
Отже, відмолодження духа, це не тільки повернення до тієї самої, попередньої форми, це перероблення себе самого. Знищення форми — для нової творчости. Розв’язавши це завдання знищення, дух створює собі нові завдання…
Ситуація, коли міф Антея (ґрунтянство, народництво) вже не працює, важливо звернутися до міфу ніцшеанської стихійності, про що говорить у повісті Галочка:
Україна — шестикрил, драніжний птах, гірський орел, що прилітає в сповнену заґравами ніч і проквиляє, й кров сочиться, згустками падає з дзьоба… Це неспокій, це вічний бурелім, що в душі, й цим неспокоем ми тавровані. Є в цьому одержимість, є й приреченість. І трагізм нашої доби — нас, безґрунтян, нас — déracinés, нас — гнаних, мов перекотиполе, нас — м’ятежнних і метушливих.
У повоєнні часи Косач і далі розвиває схожу тематику. Достатньо згадати публікації, що були спрямовані проти донцовства, для прикладу, нариси «Від феодалізму до неофашизму» (1962), де поруч із конструктивною критикою видніються також і реверанси у бік совєтів. У кожному разі, Косачу не сподобалося те, на що перетворювалося ніцшеанство, коли його змішували з ідеологією ґерманізму:
Один із істориків «державницької школи» писав чорним по білому: «Навіть, якщо б німці завели на Україні суворий режим колонії, то це матиме, безперечно благодійний, конструктивний вплив на психіку українського народу»… Публікації такого ж «наукового щабля» доказували спасенність впливу ґерманізму на українську культуру, літературу, мистецтво, навіть на фольклор, доводили «німецьке походження» І. Франка і О. Кобилянської, проповідували «вищість української (?) раси», прославляли «жагу до війни, жагу до влади, жагу до надвлади», популяризуючи вчення предтечі «доби білявої бестії» — Ф. Ніцше.
Але перегодом у «Сузір’ї Лебедя» (1983), використовуючи ніцшеанські мотиви, Косач описав аристократію, що поступається новим історичним силам у 1914 році та поволі зникає. Його герой, Олелько Рославець, їде до родинного маєтку, де панує діонісійна стихія: «соки аж б’ють із землі на очах, тучні соки прадавньої землі». Доповненням до цієї зауваги стає інформація про предка Забрідного, який захоплювався «діонізіяками». А на додачу персонажу випала нагода переглянути щоденники тітки Лари та познайомитися з її дописами а-ля Ніцше про втому від людини і повернення до язичництва (скитства):
Анонімність юрби. Тільки маленька анотація внизу: це людина. Й щоб вона повернулась, я вірю, я знаю, що вона — людина, повернеться в невблаганному циклі хуртовинних струсів, треба, щоб все відійшло. Все, до решти: скигління, гуманізм, так званий — очевидно, світова скорбота — теж так звана, всешляхетне братерство людей — яка облуда! Скинути зі скелі в провалля все це квиліюче, естетизуюче, гугнявіюче товариство обезчещення людини. Вернутись до скитів!
Складається враження, ніби читаєш якусь антихристиянську тираду Ніцше:
Хіба можна вірити в сюсюкання християнізуючих себе щовечора тартюфиків? Бог — це сила землі. Це правда могутньої, напоєної невгасними соками землі, землі, що кипить, нуртує ще скованою силою своїх бʼючок. Бог — це людина вільна, що з землі підвелась. Людина, що усвідомила собі свою могутність тільки тоді, коли зріклася свойого принизливого, галасливосопушного імені людини…
Саме ж ім’я Ніцше згадується у творі щонайменше двічі. Вперше воно вкладено в уста дядька Сашка, військового, котрий у розпал однієї словесної перепалки рішуче відкидає ліберальну балаканину й, обстоюючи правдиву шляхту, відказує своєму візаві:
Ти думаєш, що ґвардіонці, як я, не читають книг? Але розумних, я читаю і Сореля, і Ніцше, і Шпенґлера…
Вдруге це ім’я спливає тоді, щойно в іншій суперечці ще одна дійова особа — Ольга Антонівна — припускає, що проблему війни спричиняє схиляння перед народом, а натомість стверджує цілком у ніцшеанському стилі: «хтось повинен наказувати, а хтось слухати». На це тітка Лара зауважує: волюнтаризм уже недієздатний, адже має прийти не відважний аристократ, а той, у кого вийде все кардинально змінити. Схоже, тітка Лара встигла змінити думку, зафіксовану в щоденнику, бо тепер схиляється до лівої програми, котра не менш радикальна, ніж ніцшеанство, втім антиелітарна:
Вкінці тітка Лара засудила всі пророкування як звичайну інтеліґентську базіканину, безглузде маячіння божевільного Ніцше і йому подібних з їхньою «надлюдиною», «білою бестією», та й блідоликий містицизм салонних декадентів. Все це паліятиви, — сказала вона, — ніщо не змінить стану речей, поки не прийде Робесп’єр на коні, не той у мереживах і з пудрованою косою, а з мозолистими долонями, моряк чи шахтар, ще більш суворий, ще більш безоглядний, а проте спасенний, бо його нарешті породять сторіччя неволі, рабства і погноблення…
Однак і це ще не всі твори, де знайдуться показові ніцшеанські місця. Для прикладу, антигероя (так іменує його сам автор) роману «Володарка Понтиди» (1987), Юрія Рославця, перенесено в часи Просвітництва. Звідти, на думку письменника, і бере початок занепад української вищої суспільної верстви. Зустріч із загадковою дамою викликає в протагоніста нестримне прагнення слідувати за незнайомкою. Таємнича княжна видає себе за спадкоємицю російського престолу, тому Рославцю буде непросто вибиратися з полону своїх ілюзій. У передмові Косач удається до цитування Ніцше, щоб обґрунтувати зв’язок історії та життя:
Справа проста: історія завжди жива, каже Б. Кроче, а Ф. Ніцше це підтверджує: «Якщо б історія була автономна та універсальна, вона знищила б саме життя. Справжня історія різьбиться з вимогами і нашого життя, нашої сучасності, нашого майбуття».
Загалом у романі побачимо чимало деталей із арсеналу Ніцшевого філософування: це й ірраціональні прагнення, і верховенство долі, незламна гордість і торжество міфу, воля до влади, декаданс і подібне:
Наш антигерой — причинний, заворожений химерою своєї жаги… — він не володіє своєю долею, а, навпаки, доля володіє ним…
Аж от у романі «Чортківська Скеля» (1988) Косач описує події 1920-х років, які пов’язані з антипольським спротивом. Організація, назва якої винесена у заголовок, улаштовує переслідування зрадникам. Один із активістів ставить Ніцше в один ряд із інтелектуальними авторитетами, аби виправдати насилля та відкинути всі можливі сумніви, використовуючи при цьому критику християнської моралі:
— Моя думка така, — промовив Ганджа, — спитайтесь Сократа, Шопенгавера і Ніцше, коли не вірите. Відома, оклепана мораль — це облуда, це не мораль, а ошуканство. По-мойому, все що служить правому ділу, в мойому і всіх нас понятті, — виправдане. Ніякого каяття, ні сумніву нема і не може бути…
Інший уривок оприявнює вельми критичне сприйняття Ніцшевого філософування. Розмова відбувається у варшавському ресторані на контрасті бідування на Холмщині. Художник Орест Стухманчук інтерпретує ніцшеанство, відчитуючи його тези буквально, точно так само, як його тоді використовували в політичній боротьбі. Йому невтямки, чому Польща, поневіряючись, іменує себе «Христом народів», але згодом і сама намагається позбавляти українців мови та культури. Отже, все скочується до банальної різанини один одного:
А тепер знов Ніцше: чудернацька доктрина божевільного недужого: надлюдина, арійське походження, ніякої моралі, влада «луччих людей». Яка «луччих»? Поневолення народів, яке творці трактатів і всілякі панове, що вершать долю мільйонів, називають справедливістю? Хіба це не суцільна брехня, облуда?
Наступна згадка про Ніцше з’являється тоді, тільки-но героїня роману Марта звертає увагу на те, як її товариш Байда оглядає літературу. Властиво, її пронизує несподівана думка:
Він задумано листкував книжки, що вона йому приносила. Історію України Крип’якевича, «Життя Шевченка», «Захара Беркута» Франка. Він читав, але без особливого зворушення. А Марта думала: що зі мною, я читала і Шлеґеля, і Геґеля, і Шопенгавера, і Ніцше — навіщо це все йому?
Йдеться про те, що боротьба ніколи не потребує складної теорії чи глибокої рефлексії. Кажучи інакше, якщо Ніцше вивчати з усіма тонкощами та деталями, тоді його не вийде перетворити на речника насильства. Проте можна, навпаки, засвоїти пару його тез і переконань, аби не сушити собі голову складнощами, та просто зробити з цього керівництво до вольового чину.
Насамкінець у фрагменті «З тюремних нотаток Олекси Карпишина» показані поневіряння в’язня. Косач змальовує Заратустру яко психологічного захисника:
Казав Заратустра: (і я читаю його час від часу, хоч і не завжди згоден з ним, адже Заратустра часто суперечить сам собі). Проте це правда: «Хочете бути творцями — будьте тверді». І ще одне: «Вільна від щастя наймитів, каже Заратустра, визволена від богів і почитання, безстрашна й страшна, велика і самотня: така воля правдивих». І ще одне золоте слово, а втім навіть і ясновидючість того ж Заратустри: «І вір мені друже, крику пекельний! Треба відучитись тих крикунів, що ревуть усі найрадніше: воля; від цього їхнього гомону про «найбільші події — це не ті наші найголосніші, але наші найтихіші години. Не довкола винахідників нового крику, але коло винахідників нових вартостей обертається світ, чуйно обертається він…».
Не збагнувши всього Ніцше, Карпишин удовольняється лише несуперечливими, доступними його максимами («Будьте тверді!»), тому і не створює жодної догматичної доктрини, залишаючи можливість синтезу з іншими вченнями.
Але що висновується з усієї цієї строкатої ніцшеанської епопеї? Видно, що Косач аналізує філософію Ніцше як інтелектуал, а не популяризатор. Для нього це геть непростий мислитель, який потребує критичного ставлення до себе. Його провокації стають подразниками, які не витлумачиш однозначно. Навіть архітектура Ніцшевого вчення, і та суперечлива, тому не все в ній надається до схвалення. Втім у справі спротиву чи для розвитку літератури цей філософ виявився напрочуд актуальним. Адже продовжує спонукати до непогодження з ним цілі покоління, котрі жили в часи руйнації попереднього світу. Він слугував їм щоденним світоглядним компасом і життєвим камертоном, інструментом для перевірки себе та запобіжником від зазнайства.
