Дмитро Сінченко — автор Тижня, який писав для нас матеріали про політику в Кропивницькому й області під час місцевих виборів 2020-го. Також він політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української добровольчої армії. Його матеріали описують побут військових на фронті.
Це безпосереднє завершення історії, у якій загін Дмитра отримав наказ зайняти позиції у районі Бахмута. Він бачить сон, у якому стає головним з матеріального забезпечення замість побратима, який зловживає алкоголем. У дійсності ж займається фактично тим самим: скажімо, доставляє на позиції їжу чи воду.
— Відведеш Берега і повернешся, — наказав Сокіл.
— Плюс!
Знову знайомий маршрут. Знайомі бліндажі. Ось і кулеметники. Задача виконана, повертаюсь. І одразу отримую нову — відвести половину бойової групи на точку евакуації і завести на позиції нашу зміну. Після цього відвести другу частину бойової групи і їхати останньою ходкою. Коротше, в цю ротацію я працюю не автоматом, а ногами.
Група готова, з речами — на вихід. Тримаємо дистанцію. У призначений час ми на місці, але «таксі» ще немає. Розосередились. Чекаємо. Півгодини. Годину. Щось не так. Зв’язок сюди не добиває. Йду до командира. Група лишається чекати.
— До вас не приїхали? Косий (водій МТЛБ) не виходить на зв’язок.
— Не приїхали.
Сокіл пішов на гору ловити зв’язок. За півгодини повернувся трохи збентежений.
— Нашу заміну розбили, коли вони вантажилися в мотолигу. Купа 200-х і 300-х. Терміново шукають нову заміну. Та іншу МТЛБ. До вечора евакуації не буде.
Бійці, яких я залишив біля точки евакуації, прийшли до нас самі, коли їм набридло чекати. Ввечері евакуації не було. Ми переночували на КСП.
Кацапи запустили в небо світляки. Одні кажуть, що вони так роблять перед наступом, інші — для розвідки. Менше з тим, ніч минула відносно тихо, гупало не більше, ніж зазвичай. Поїхали ми зранку останньою ходкою. На броні сидів друг Столяр. Він і розповів нам подробиці подій.
Доставка на позиції
Наших змінників обстріляли, коли вони вивантажили браунінг і почали складати свої речі в мотолигу. Два браунінгіста — 300-ті, один — 200-й, друг Берег — 300-й, а з бійцями нашої заміни ми ще не були знайомі. З ними міг би бути я, якби поїхав першою ходкою.
— Ета здєсь прілєтєла вчєра! Бистрєє праєжайтє! — Столяр злізає з броні і йде по своїх справах, ми продовжуємо рух вулицею серед зруйнованих будинків.
Наступного дня ми вже готувалися до нового виходу.
— А де Цвіркун?, — запитав Сокіл. — Він мені зараз потрібен.
— Боюся, він зараз не в тому стані, щоб до вас прийти, — відповів друг Жила.
— Знову набухався? Як він мене вже за**ав! Кого можна поставити замість нього? Які варіанти? Пропонуйте!
— Друже Сокіл, я можу виконувати його обов’язки.
— Перун? Впораєшся? Добре, сьогодні ж приведіть мені Цвіркуна, хай передає всі справи Перуну! Зробиш інвентаризацію, за результатами доповіси!
Ось так я і став старшиною, тобто сержантом з матеріального забезпечення роти.
Та сама хатина, з якої починалася ця історія. Пізніше її вщент рознесли росіяни, але на той момент бійців у ній вже не було
Цей матеріал — продовження репортажів із фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередні, то їх можна вибрати ТУТ.