«Найгірше, що може статися на фронті, — це смерть. Проте вона все одно станеться, рано чи пізно» — так писав автор Тижня Дмитро Сінченко в одній зі своїх статей. Однак він не готувався помирати. Він ішов на війну не помирати за Україну. Він ішов жити за Україну, як і інші наші захисники. Максим Сінченко, брат захисника, написав, як загинув Дмитро.
На позиціях стояла серпнева спека. Серпнева спека Донеччини зовсім не відрізняється від серпневої спеки рідного Кропивницького, коли літо вже на осінь повернуло, коли, попри спеку, у повітрі відчувається подих осені. Тишу перервало повідомлення з бліндажа:
— На позиціях роти Х важкопоранений! Він постійно кричить! Потрібна евакуація! Потрібна людина на допомогу медику!
Це той випадок, коли до темноти не перечекати. До того ж наші позиції поруч із позиціями роти Х. Я зголошуюсь. Сержант з матеріального забезпечення не має обов’язку виходити на нуль, однак тоді я про це чомусь не задумався.
Біля виходу погляд зупинився на складеному прапорі, який передали волонтери. Пригадую, що завтра — День Державного прапора України.
Ідемо удвох — я і медик. Ідемо без зброї, адже треба пересуватися швидко. У випадку з перенесенням пораненого зайві кілограми завадять цьому. Іду на «автоматі». Позиції, знайомі ще з грудня 2022-го, були біля кладовища. Однак чому пройшли із цього боку? Можна ж було трохи інакше…
Далі все відбувалося миттєво. Плече пронизав різкий біль, і я вже лежу долілиць на землі. Усвідомлюю, що перед цим пролунав характерний свист кулі.
— Живий? — над головою чую голос медика.
— Живий… — відповідаю.
Ще мить. Моя футболка розрізана, а рана затампонована.
Наступна мить. Чую крик уперемішку зі стогоном і тупотіння ніг, яке віддаляється. Невже це медик? Знову усвідомлюю, що цьому передував ще один характерний свист. Лежу й далі долілиць. Тільки зараз я збагнув, що лежу наодинці поряд з могилами…
***
Подальші події склалися так, що наступних історій від першої особи вже не буде… Багато всього автор не встиг або не захотів написати. Можливо, йому хотілося сказати більше про взаємини на фронті? Як довіряєш своє життя людині, яку знаєш лише один день. Або про те, чого очікуєш від товариша по зброї, який завдав «удару в спину» з десяток років тому. Чи можливо, навпаки, що в умовах війни все забулося, а стосунки з товаришем лише зміцнилися. Виявилося, що він зовсім не був готовий до найгіршого. Хоча його рідні тепер убачають у його вчинках під час останньої відпустки наприкінці липня 2023 року, що він передчував найгірше, однак Дмитро так і не зробив багато речей з тих, що «про всяк випадок». Наприклад, хто повідомить про найгірше? Це здається само собою зрозумілим. Але виявилося, що одному з побратимів, з яким мали контакти рідні, не вистачило мужності сказати це. Обмежився лише брехнею, що він живий-здоровий і скоро вийде на зв’язок. Пізніше дізналися, що командиру статут забороняє повідомляти рідних, саме тому він не лише не розповів самостійно, а ще й ігнорував прохання цих близьких поспілкуватися з ними та не передав до ТЦК потрібних документів. От тільки командир був і кумом…
На сюжеті борда, який закликав приєднатися до УДА й був розміщений у Кропивницькому восени 2023 року, уже після зазначених подій, фотографію Дмитра підписали як «журналіст-розслідувач».
«Політичний аналітик, публіцист, журналіст-розслідувач, блогер, активіст, боєць УДА, гарний хлопець», — ідентифікував себе Дмитро в соціальних мережах. Цей перелік є лише краплею з його опису. У Дмитра було багато друзів. У нього було безліч знайомих. Кожен з них закарбував у пам’яті свій образ Дмитра.
Для когось це образ вісімнадцятирічного юнака, який встановлював намети на помаранчевому майдані. Для когось він чоловік у військовій формі, який узяв відпустку на кілька днів, щоб приїхати в Києво-Могилянку для отримання диплома про другу вищу освіту. Однак усі, хто його знав, відзначать його незгасну активність і щирість. Із цією щирістю він вирішив 24 лютого 2022 року стати на захист України.
Дмитро не був героєм. Герой — це той, хто зробив щось надзвичайне й надзвичайно важливе. Евакуація пораненого — це буденна робота на передку, а не подвиг. Так він міркував. Крім того, вважав, що в нас досі збочене уявлення про героїзм, адже чомусь цінують лише мертвих героїв.
Борд, розміщений у Кропивницькому у березні 2023 р. та Дмитро Сінченко
Опис, написаний на початку, — це перша історія, яку почули рідні Дмитра про його зникнення, решту збирали по крихтах, а остаточно склали всі частини вже майже перед самим похованням. Насправді Дмитро з медиком таки пройшли кладовище й потрапили на позиції. Дорогою Діма отримав рвану рану плеча. Як стане зрозуміло одразу, прийшли невчасно: саме тоді ворог почав штурм позицій. Про евакуацію пораненого в таких умовах вже не було й мови. Ось тут і знадобилася б зброя, яку вони із собою не взяли. А далі — мінометний обстріл і розрив міни біля голови… Дмитро вже не напише про те, що важкопоранений, якого мали евакуювати, не вижив. Що згодом того ж дня, 22 серпня 2023-го, недалеко від цих позицій загинув полковник ЗСУ, командир загону «Південь» УДА, якого Діма надзвичайно поважав і цінував, Сокіл. Як усі сподівалися, що Дмитро — це один з полонених, яких ворог виводив з позицій. Що тіло Діми евакуювали з позицій 27 серпня. Що ідентифікація за ДНК тривала, як здавалося, цілу вічність. Як його поховали 14 березня цьогоріч…
«Найгірше, що може статися на фронті, — це смерть. Проте вона все одно станеться, рано чи пізно» — так писав Дмитро в одній зі своїх статей. Однак він не готувався помирати. Він ішов на війну не помирати за Україну. Він ішов жити за Україну. Він жив за Україну. Він жив для перемоги України. Він жив би для України після перемоги. Так само як і інші наші захисники. Тепер жити за Діму будемо всі ми — його побратими на фронті та його друзі-цивільні в тилу.
Спочивай у мирі, брате!