Дмитро Сінченко — автор Тижня, який писав для нас матеріали про політику в Кропивницькому й області під час місцевих виборів 2020-го. Також він політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української добровольчої армії. Його матеріали описують побут військових на фронті.
Початок цього сюжету тут.
Сержантом з матеріального забезпечення, або по-народному «старшиною» нашої роти був сварливий дід-алкаш, який не вів обліку отриманого на роту майна й не забезпечував потреб бійців, тому його давно вже хотіли замінити, але за постійними боями до нього ніяк не доходили руки. Та й посада, м’яко кажучи, не надто приваблива. Якщо не розібратися, куди й коли поділося майно роти, доведеться платити за нього зі своєї кишені.
Тож охочих обійняти цю посаду було небагато. Ще менше було тих, хто мав достатньо знань і досвіду у сфері. Але сон, який мені наснився минулої ночі, змусив задуматися. Від відсутності нормального забезпечення страждала вся рота, а отже, знижувалась її боєздатність, а отже, збільшувались втрати й знижувалась ефективність виконання завдань. Хіба ж я не зміг би розібратися в майнових журналах? Не думаю, що мені це буде важко.
З такими думками я носив хмиз і підігрівав чай. Друг Вікінг дістав сухпайки. На сніданок наспів і командир. Кулеметники виявили несправність браунінга й замовили підвезення запчастин. Нам з Вікінгом треба було забрати воду, їжу та допомогти перенести патрони з точки вигрузки до КСП. Далі їх мали забрати кулеметники, а Вікінг мав вирушити на позиції: там бойовий медик потрібніший.
Читайте також: «Завжди перемагає сила духу й любов до своєї землі». Артилерист, який раніше координував рух опору, розповідає про бойовий шлях
Уночі дорога здавалася значно довшою. Спускаємося, перестрибуємо через струмочок, проходимо повз розбитий пікап, переходимо кладку — і ми на місці. Коробки з патронами важкі, співчуваю браунінгістам.
Тепер у нас є трохи води і їжі, можна ховатися назад до хатинки. До нас прийшов контужений Тоха.
— Мєня вирубаєт. Проста іду і атключаюсь. Пачіні мєня, чтоб я смог дальше єбашить!
Тоха зайшов до приміщення, Вікінг його оглянув і викликав евакуацію.
За воротами нашого сховку під деревом стоїть дерев’яна будка. «Зручності у дворі». Саме туди мені треба. Зробивши свою справу, беруся за ручку дверей і зупиняюся. Щось не так. Прислухаюсь. Точно, над нами безпілотник. Якщо не робити ніяких рухів, він нас не виявить. Я давно тут, навряд чи ворог помітив, як я сюди заходив, треба посидіти ще, доки він не полетить звідси. Якщо нас помітять — будинок обстріляють. Дзижчання триває ще з пів години, і пташка зникає. Чекаю ще трохи й виходжу.
— У тебе все добре? Ми думали, тебе викрали, — жартує Вікінг.
— Над нами літав дрон.
Через деякий час з’явився друг Сокіл, щоб забрати Вікінга на позиції.
— Друже Перуне, підеш з нами, щоб знати дорогу, потім зі мною повернешся. Збирайся, ми вже вирушаємо.
— Добре, друже командире!
— КСП охоронятиме Тоха, його евакуюють, коли ми повернемося.
Різкий підйом по схилу, обходимо чагарники та спускаємось ледь помітною стежкою в яр. Це важко навіть без автомата. Хлопці ж проходили цей шлях, навантажені речами, зброєю і БК. Тримаємо дистанцію. Обабіч — воронки від прильотів. Степове різнотрав’я. Проходимо до кінця яру, підіймаємося, швидко проходимо відкриту ділянку (це найнебезпечніший відрізок шляху, він прострілюється ворогом) й опиняємося в посадці. Далі прямо, поки не натикаємось на наші бліндажі. Коротка розмова, постановка завдань, ми залишаємо Вікінга та повертаємося.
Дорога на позиції
Сокіл вирішив відхилитись від маршруту й перевірити стан бліндажів, які він раніше помітив. Їх облаштували собі нацгвардійці, яких нещодавно вивели звідти. Сюди ми напевно перенесемо КСП, може, завтра. А зараз повертаємося. Знову топимо пічку, гріємо чай, їмо сухпайки.
Ранок. У нас нові сусіди — якісь розвідники. Вони не дуже раді сусідству, заселились у бліндажі біля нашої хати. Водночас недалеко від укриття вони вирішили запустити дрон. Не надто гарна ідея, як на мене. Зазвичай у місце запуску прилітає.
Тоху евакуювали, натомість нам привезли привіт від замполіта, друга Жили, — гарячий обід в армійському термосі. Сокіл був не в захваті.
Замполіт Жила
— Хто його просив?! Ще гарячих обідів нам не вистачало! Друже Перуне, доведеться тобі тепер доставити його на позиції. Не пропадати ж добру. Дорогу знаєш.
Іти з радянським армійським термосом за плечима непросто: він закритий нещільно, тож суп вихлюпується мені на куртку й бронік. Доводиться йти якомога обережніше.
Крутий підйом, крутий спуск, знову підйом, знову спуск, колючі чагарники чіпляються за одяг, обірвані дроти лінії електропередач, тонкі нитки, мабуть, від «фаготів». Переплетені з травою, вони обкручують твої берці та змушують перечіпатися. Але треба йти рівно, щоб донести цінний вантаж. На щастя, дорогою мене не застав жоден ворожий дрон і ховатися в укриття з термосом не довелося. Нарешті лісосмуга, звивиста стежка поміж густих чагарників, доводиться пригинатися. Цупкі гілки чіпляються за термос і намагаються його зняти, але я не віддаю. Ось і небезпечний відрізок дороги, який прострілюється. Перебігаю і знову опиняюсь під прикриттям дерев. Далі ще звивиста стежка й перші укриття. Друг Давид копає собі одне таке. Я шукаю друга Лева та передаю йому вантаж.
— Доставку гарячих обідів замовляли?
— Ти це серйозно? Приніс обід? Ви що там, головою вдарилися? Ну давай, залишай, якщо вже приніс. Захаре, поклич наших, хай пообідають.
Цей матеріал — продовження репортажів з фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередніх, то їх можна вибрати ТУТ.