Дмитро Сінченко – автор Тижня, який писав для нас матеріали про місцеву політику у Кропивницькому та області під час місцевих виборів у 2020-му. Також він політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української Добровольчої Армії. Його матеріали описують побут військових на фронті.
— Падайте на землю! Брудно? Нічого страшного, там теж буде не дуже чисто! Діставайте свої турнікети! У вас кровотеча з лівої ноги. Працюємо! А подруга Луна перевіряє.
Заняття з тактмеду у нас проводяться в умовах, максимально наближених до бойових. Десяток брудних бійців повзають по землі, закручуючи турнікети.
— І пам’ятайте, мова має значення! Якщо ваш побратим контужений, обережно заберіть у нього зброю. Обережно! Підходьте так, щоб він у вас не пальнув. Але звертайтеся до нього тільки українською. Якщо ви звернетеся до нього російською, він може сприйняти вас за ворога.
В житті друг Бірнір спілкується переважно російською, але правило української в окопі він добре засвоїв на практиці. Про це має окрему історію.
Почалася вона з того, як Бірнір отримав повідомлення про велику біду: у бліндаж залетіла міна 120 мм, розкидала всіх. Одному 200-му влучило у голову, решта 300-ті. Медики, які мали туди їхати — відмовлялися, бо ще досі стріляли.
— У мене забрало падає, я був у броні, просто в рюкзак медичний вліз, стрибнув у машину.Чую крик Луни: «Дебіл, каску візьми!», і каска летить. Я так: о, каска, в натурі, вдягаю каску, поїхав. Чую крик Луни: «Придурок, а аптечку, а автомат?!». Я, коротше, без н**уя. Дорогою розбили чотири машини, хто в кювет, хто перекинувся. Шість машин їхали, доїхало дві. Як розбило? Болотом, бо всі з’їжджали. Це ж на «Джоні» їхати (небезпечна, пристріляна ворогом позиція – прим. автора). І там на канал далі. Назустріч вже одного 200-го, одного 300-го везуть. Пораненого вивозили на квадроциклі, той перекинувся, далі не міг їхати. У пораненого там — ну дупа, руки-ноги повідривало, його передали хлопцям. Вони почаклували над ним і полетіли.
Читайте також: Як лікарі рятують українських воїнів неподалік передової
Екіпаж однієї машини — Mitsubishi L 200 — не зрозумів, куди їхати. Заїхали у Правдине — це окупована територія. Постояли, покурили, розвернулися, поїхали назад. Їх зупинив триколор на сільраді. А на машині ж — емблема УДА. «Орки, мабуть, або всі просто в дупу п’яні були на той момент, або вони самі в шоці були, коротше, не скористалися нагодою, наші пропетляли», — переповідає Бірнір.
На позиції, у «нірці», Бірнір побачив кількох медиків. Але вони самі були у стані шоку. До них сам прийшов один 300-й. З діркою в нирці. Вони намагалися заклеїти рану. І тут з’явився він: «Федорович». Каже: «О, пацани, пішли!»
— Куди?
— Ну в сенсі «куди», поранених діставати!
— Рюкзак брати?
— Навіщо?
— Ну я медик.
— Б**дь, бери, звичайно, пішли! А там поряд з тобою теж медики?
Медики сиділи бліді.
— Пацани, що таке? — спитав Бірнір
— Там стріляють, ми не підемо, — відповіли. У Федоровича, при цьому, очі стали наливатися кров’ю.
— Федоровичу, дивись, ось це 300-й сидить, він, б**дь, середньої всратості. У нього в нирці дірка, а вони його стабілізують.
— А, ну і х*й з ними. Ти. Йдемо зі мною!
Іти довелося ще майже 6 км до місця, відомого як «Басейн». Прибігли, виносили поранених. «Мати моя! Там ноги, руки, легені, тампанада, х**нада. Мені там узявся допомагати один штрих. Ну просто солдат. Кажу, ось це там потрібне, а це там. Каже, я знаю. Ффу-фу, одного замотали. Винесли. Другого». Людей залишилося небагато, всіх поранених начебто запакували, залишився один важкий.
«Я ж сам із Оболоні (район у Києві — Ред.) і чувак теж з Оболоні виявився. 120 кілограм, Льоня. Кремінь дядько. Там, прикинь, нога розірвана. Пи***ць. У мене два бинти на тампанаду пішли. Два бандажі. Турнікети. Ну, коротше. Я йому це все запихаю. Кажу, брате, зараз буде боляче. Ну я всім так говорю. Усі такі кажуть, що так, добре, і кричать… Я йому тампоную. Він, ну бл**ь, ні звуку». У нього був широкий забій грудини і пневмоторакс.
— Брате, ти там дихаєш взагалі?
— Так-так, нормально.
Почали нести його, 120 кг вага. Настала темрява, місяць вийшов. «І, коротше, картина маслом: ніч, поле і сморід такий. Прекрасно. А що робити? А куди йти? А де наші? Ну, блін, я так плюс-мінус знаю, що напрямок туди».
Читайте також: «Ми рахували по головах. Скільки голів, стільки й людей». Спогади водія «медеваку» про пошук тіл під Іловайськом
Почали йти «туди». Аж раптом ззаду почули кроки. Там було дві тіні. Бірнір застрибнув у нірку і дістав ножа. Тут згадав і про автомат, і про аптечку. «Ну сиджу, гадаю. Я ж ні**ра собі «ножовик-фехтувальник».
«Тут чую, — продовжив Бірнір, — один українською розмовляє. Я такий: о, як шкода, як шкода. Коротше, ніж сховав, виходжу».
— Б**дь, а ти що тут робиш? — спитала тінь, яка виявилася Федоровичем.
— Федоровичу, ну так, б**дь, ну мене забули.
— Як це? Тобі куди?
— Мені в Лимани, назад до екіпажу.
— Б**дь, я не хотів через Лимани їхати, там же така дорога хрінова.
Федорович довіз. А мова має значення. Мова рятує життя. Особливо на фронті. І це не жарти.
Цей матеріал – продовження репортажів з фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередні, то їх можна обрати ТУТ