Тільки за один день, 20 липня, на Сході України загинуло дев’ять хлопців. У російських новинах повідомили про це приблизно пунктом тридцять п’ятим, після всіх переміщень Путіна, кожного поруху його брови, після сонцесяйних розповідей про те, як у Росії добре живеться піонерам і пенсіонерам. І десь наприкінці: «дев’ять українських військових загинули в зоні АТО». А в наймахровіших пропутінських ЗМІ ще й легка їдкість, мовляв, б’ємо ворога.
А приблизно в той самий час, коли гинули хлопці, у Москві влаштовувалися за столом якнайзручніше Навальний і Ґіркін. Призвідник війни з Україною Ігорь Ґіркін, відомий також під псевдонімом Стрєлков, викликав головного російського опозиціонера на дебати, котрі деякі ЗМІ транслювали в прямому ефірі. Відколи це прийнято сідати за один стіл із воєнним злочинцем, незрозуміло. А якщо вже сів, то чому б так і не сказати своєму візаві, мовляв, ти тварюка і воєнний злочинець, хоча судом це поки що не доведено й говорити з тобою я зголосився, аби лише показати, що ти кривавий бандит. Але Навальний того не сказав, зате сказав, що війна на Донбасі — це дуже погано, бо дорого, на неї кидаються величезні гроші, а в результаті страждають пенсіонери, хворі, споживачі медичних послуг тощо.
А тим часом на Донбасі гинули дев’ять зовсім молодих хлопців, лишаючи матерів і батьків лити сльози решту свого життя. Скільки вже загинуло… Скільки ще загине… Але обоє вдавали, ніби війна на Сході України десь там, далеко, де нас нема, вона ніби і є, але якась міфічна. Звичайно, адже Росія не публікує воєнних зведень з іменами загиблих там найманців, вулицями не возять труни з тілами вбитих на Донбасі й перехожі не стають на коліна, проводжаючи в останню путь своїх бійців. Для Росії ця війна — лише п’ятачок, на якому можна топтатися в передвиборчі часи, навколо якого можна влаштовувати танці під назвою «дебати» під ручку з кривавим воєнним злочинцем, що розв’язав із подачі інших бандитів бійню в сусідній країні. І не доведи Господи назвати його злочинцем і покидьком під час цих танців — «суд вирішить». Ну так, політкоректність понад усе.
Читайте також: Кумири в голубиному посліді
Алєксєй Навальний — політик харизматичний, розумний і цинічний. Перша його риса виявилася одразу, тільки-но він з’явився на політичному горизонті. Другу показав, ще будучи на чолі Фонду боротьби з корупцією. Про третю, звісно, всі теж знали (хоча б тому, що політик без цинізму — оксюморон), але остаточно зрозуміло це стало саме під час «дебатів» зі Стрєлковим-Ґіркіним. Виступати проти війни тільки тому, що вона дорого обходиться платникам податків, і жодним словом не обмовитися про забрані життя — це однаковою мірою що розумно, що цинічно. Певна річ, із такими міркуваннями Навальний звертався не до освічених і ліберально налаштованих кіл російського суспільства — їм і про війну, і про Стрєлкова-Ґіркіна, і про Навального, як і про решту в Росії, все зрозуміло. Вочевидь, опозиціонер намагався таким чином звернутися до прихильників «русского мира»: подивіться, які ваші кумири, як легко я «зробив» вашого Ґіркіна! Однак опозиційний лідер загрався: прибічників «русского мира» не переконав, а ряди своїх учорашніх прихильників мимоволі добряче підчистив. Ці ряди й раніше здригалися, слухаючи Навального, наприклад, коли той запевняв, що Крим не бутерброд, який можна кидати туди-сюди, а по факту він зараз належить Росії. Під час «дебатів» багато хто зрозумів, що здригатися від слів Навального доведеться ще не раз і що його рішення сісти за один стіл із воєнним злочинцем не що інше, як свідчення нерозбірливості в засобах. І якщо людина, яка прагне лідерства в країні, не цурається сумнівних шляхів, то, ставши президентом такої зашуганої країни, як Росія, він може повестися вже зовсім непередбачувано.
Читайте також: "Крымнаш" проти просвітництва
Але, зрештою, це не найбільша біда. Ніхто не зобов’язаний подобатися всім, а політик високого польоту, та ще й у такій запущеній державі й поготів. Біда в іншому: у тому, що це не має жодного значення. До президентських виборів у Росії трохи більш як півроку, а якихось зрушень ні в суспільній свідомості, ні в далекоглядних планах нинішньої влади немає.
Шість років тому парламентські вибори тут закінчилися Болотною площею, яка, своєю чергою, закінчилася кримінальними справами й реальними строками «бранців 6 травня», після чого затихла зовсім. За цей час сталося стільки катаклізмів, що вистачило б на кілька революцій, десяток змін влади з режимом і вимушене народження громадянського суспільства. Але нічого того не сталося. За всі ці роки сталося тільки одне: з’явився Навальний. Однак сам по собі він Кремлю не страшний. Точніше, не має бути страшний, зважаючи на його вкрай низький рейтинг у країні. Потенційний електорат Навального — інтелігенція і молодь великих міст. Вони проголосували б за нього в березні 2018-го, якби його допустили до виборів. Але боягузлива путінська влада навряд чи піде на такий ризик, навіть заради того, щоб мати не надто вже непристойно тоталітарний вигляд в очах світової громадськості. Яка ще світова громадськість?! Путіну давно на неї чхати, інакше він не робив би багато з того, що примудрився зробити: не було б ні Криму, ні Донбасу, ні розгону мітингів, ні фантастичних доходів невідомо звідки, ні повсюдних утисків свободи слова. На тлі всього цього від гріха подалі не допустити Навального до президентських виборів, пославшись на не зняту судимість, — логічний і цілком безпечний для іміджу крок. Словом, як співалося в одній пісеньці, «Будет все, как ты захочешь». І всі ми знаємо, хто цей «ти».
Читайте також: Цукерка для російського ліберала
У березні 2018-го Росія знову доведе: можна, ще й як можна плюнути величезній країні в обличчя й спостерігати, як вона покірно втирається. Безглуздо розраховувати не тільки на чесні, а й узагалі бодай на якісь вибори за цілковитої відсутності громадянського суспільства, вільної преси, незалежного бізнесу, розподілу влади — всього того, що дало б підстави говорити бодай про натяк на громадянське суспільство. І, на превеликий жаль, за тієї опозиції, що видає себе за реальну, але чомусь не соромиться сидіти за одним столом із серійним убивцею.