Можливо, тому що українська аудиторія саме була зайнята черговою ескалацією бойових дій, а ще смакуванням корупційного скандалу в ФІФА та Маршу рівності в Києві. А ймовірніше, з тієї причини, що мінські переговори не дали якихось позитивних для України результатів, окрім хисткого, постійно порушуваного перемир’я. Та й воно є результатом не стільки мінського процесу, скільки української відсічі російської агресії і тиску на економіку РФ: західних санкцій укупі з цінами на нафту й поступовою відмовою Європи від домінування російського газу.
«Будучи високопоставленим дипломатом, який мав бути присутній і підказувати певні модальності, Тальявіні підказала ті, які не працюють, тож частина провини за неефективність мінських угод, можливо, лежить на ній, – вважає голова правління «Майдану закордонних справ» Богдан Яременко. – Але більшою тут є провина української дипломатії, яка не повинна була погоджуватися на те, що неприйнятне для держави або погіршуватиме ситуацію». За словами директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук, рішення про відставку не свідчить про стан виконання мінських домовленостей. «За моєю інформацією, Тальявіні намагалася скласти повноваження ще торік і щоразу її переконували, що потрібно залишитися, тому навряд чи це фактор, який дуже серйозно вплинув би на мінський процес», – коментує вона.
Однак крім перемир’я мінський процес обумовлює інші принципові для України та її майбутнього питання, як-от виведення російської техніки й бойовиків із Донбасу, забезпечення нормального середовища для проведення місцевих виборів та відновлення контролю Києва над кордоном із Росією. І тут уже постають серйозні проблеми на тривалу перспективу. В Мінську-2, наприклад, серед іншого йдеться про відновлення українського прикордонного контролю уздовж усієї зони конфлікту від першого дня після (!) місцевих виборів і до цілковитого політичного врегулювання, зокрема з урахуванням результатів голосування в «особливих» районах Донецької та Луганської областей – усе це в межах українського законодавства й реформованої Конституції (тобто децентралізації та «особливого статусу» нині окупованих територій Донбасу). Але тут виникає хоча б таке запитання: як провести ці електоральні перегони в межах національного законодавства, а саме з «недопущенням незаконного втручання у виборчий процес… збройних формувань, дотриманням принципів політичного плюралізму і багатопартійності, рівністю прав і можливостей участі у виборчому процесі, свободою передвиборної агітації і рівним доступом до ЗМІ та прозорим підрахунком голосів», без реального контролю над кордонами? Зважаючи щонайменше на російську «доброчинність» у вигляді «гумконвоїв», а ще амністію терористам, перспективу перетворення нинішніх бойовиків на народні міліції тощо. Як розуміти ватажків самопроголошених республік, які то наголошують, що бачать Донбас невід’ємною частиною України, то оголошують метою «ЛНР-ДНР» входження до складу РФ?
Читайте також: Готуючись до…
Угода, звісно, передбачає моніторинг процесу з боку міжнародних представників, зокрема ОБСЄ. Але їхній мандат полягає виключно у фіксації фактів. «Важливо розуміти нашу роль правильно, – пояснює Майкл Боцюрків, речник спеціальної місії ОБСЄ на Донбасі. – Це моніторинг, установлення фактів і сприяння діалогу, доступу. Ми не є миротворчою місією, але іноді бачимо завищені очікування до нас або ж неправильну інтерпретацію нашої ролі. Хтось думає, що ми тут для того, щоб покласти край конфлікту. І нам справді цього хотілося б найбільше. Але наша роль тут допомагати міжнародній спільноті розуміти, що відбувається на території, доступ до якої обмежений». Ще ОБСЄ може домовлятися про локалізовані перемир’я, аби там, де можливо, працівники комунальних служб змогли відремонтувати пошкоджену інфраструктуру чи була нагода доставити гуманітарну допомогу. Та впливати на дії сторін конфлікту організація не може.
Відтак очевидно, що мінський формат як спосіб урегулювання ситуації на місці не спрацює, оскільки Росія не для того затівала на Донбасі війну, щоб урешті віддати його під реальний контроль України. А для Києва, зрозуміло, неприйнятні умови, якими буде задоволена Москва, тому й ми не можемо дозволити собі виконувати мінські угоди в такому вигляді, як вони прописані. Тому необхідно вже тепер офіційно це визнати й починати шукати альтернативний план. «Наш інтерес не в тому, щоб у нас був регіон, який сам визначає, чи ставити пам’ятники Сталіну, або регіон, де коштом українських платників податків кермують на офіційних посадах у міліції чи місцевих адміністраціях колишні терористи, – каже Богдан Яременко. – Але проблема з мінським підходом у тому, що на нього погодилась українська влада. Тепер світове співтовариство може спокійно казати: «Ви ж самі цього хотіли, то чому тепер змінюєте свою позицію?»
Читайте також: Відставка спецпредставника ОБСЄ може уповільнити мирні переговори – МЗС України
Тим часом західні партнери України не перестають постійно наголошувати на необхідності виконання мінських угод. У моменти ескалації бойових дій вони акцентують на відповідальності Росії, але коли настає відносне затишшя, увага повертається до виконання політичної частини й Україною. «Розуміння, що треба змінювати мінський формат, західні партнери ще не мають, – каже Альона Гетьманчук. – У них залишається певний рівень романтизму в тому, що, можливо, вдасться в межах Мінська ще якось купити час і спробувати зробити бодай якісь кроки. Але потрібно вже починати переконувати й доводити, чому ті чи ті частини угоди імплементувати неможливо. Зрештою, мінські угоди були підписані в момент інтенсивних бойових дій, і Україна опинилась у заручниках ситуації, коли фактично не підписати їх не могла. Але так само варто реалістично дивитися на речі тепер. Це не означає, що слід сказати: «Ми їх не виконуватимемо». Але активніше працювати над розробкою плану Б вже потрібно. Аби європейські країни, зокрема учасники нормандського формату, позбулися будь-яких ілюзій щодо перспективи виконання Мінська».
Чи розглядає такий варіант українська дипломатія, це буде видно невдовзі. Якщо так, то завдання перед нею стоїть дуже непросте. Адже, з одного боку, доведеться протистояти істериці Росії, якій зручно маніпулювати мінським форматом, а з другого – добиватися єдності Заходу в збереженні санкцій проти неї, які наразі прив’язані власне до реалізації угод. На найближчий час формальне рішення про їх продовження країнами ЄС, схоже. вже існує. Більше буде відомо на саміті Євросоюзу 26–27 червня. А наступний поріг – кінець 2015 року, коли має відбутися оцінка виконання мінських угод і нове обговорення санкцій. Тим часом гаряче перемир’я триватиме, розплескуючи військові й політичні диверсії вглиб української території. Тож розслаблятися чи розчаровуватися не час.