Хоча, як видно з назви, авторові щонайменше хотілося досягти саме цього ефекту. Принагідно згадаймо, що Франко Нембріні вважає Данте поетом бажання. Авжеж, суперечливе визначення. Воління ж бо різні. Невже християнський світогляд допускає таке тлумачення? Поза тим, якщо перша з трьох частин «комедії» розповідає про покарання за викривлені хотіння, то наступні дві тоді мали б вигляд безтурботної прогулянки? Але це не так.
Данте пише про будь-кого з нас. Позаяк у житті кожного знайдеться багато такого, чим не квапишся похвалитися. Ну й що лишається із цим робити? Вважати своє минуле несправжнім, а устремління хибними? Властиво, чистилище і є місцем відновлення бажань. Точніше, ми прагнемо бачити себе оновленими, коли відповідаємо власній сутності. Тільки це не Божий добір достойних. Кожний сам обирає шлях, яким піде до істини про себе. Отож, пекло — це темна частина душі, яку не можна не визнавати, а чистилище — момент прийняття перейденого й довіри до себе. Лише так зрозумієш: життя розкривається в перспективі прагнення ставати чимось іще. Бо допіру зберешся підбивати якісь підсумки, то відчуваєш, ніби повторно покотився до пекла. Бажання переродитися приходить несподівано. Завдяки силі прощення.
Читайте також: Все не так — і наопак
В обійсті чистилища, звісно, теж є свої кола для звільнення від гордощів, заздрощів, лінощів, себелюбства, сластолюбства тощо. Часом здається, що здобути прощення не вдасться ніколи. Та лише тут і схоплюється суть бажання. Приміром, любовне почуття має не засліплювати, пробуджуючи лиш інстинкти, а зроджувати прагнення до перетворення. Данте переконується в цьому, коли виходить із пекла й знову бачить чисте небо та зорі, завдяки яким провини обернуться чеснотами. Оновлення трапляється навіть із тими, хто колись удався до смертного гріха. До них належить і страж чистилища — язичник-самогубець Катон. Він укорочує собі віку перед настанням диктатури Цезаря, бо раптом збагнув: життя без свободи не варте нічого. Тутешнє очищення супроводжується світлом і музикою, а не лихими верещаннями, лязкотом і мороком. І щойно вийде пересилити переконання, що з усім абихто впорається самостійно, як упертість поволі обернеться великодушністю й терпінням.
Щоб не впадати й у хибну ейфорію, Данте повідає несподівану історію. Коли Катон підганяє їх із Вергілієм, наказуючи не затримуватися, бо вони заслухалися чарівними співами, нашого героя вкотре охоплює жах. Він не бачить тіні вчителя поруч зі своєю, бо той нежива проява. Йому лячно припуститися й думки, що лишився на самоті. Не забуваймо, Вергілій мусить повернутися в пекло. Тим часом Дантове завдання непросте. Його шлях — не індивідуальне спасіння. Потрібно рятувати також інших заблукалих. Схожим чином гідним уготовано рай заслугами Христа. Тому ця історія про всіх. Достатньо каяття, щоб почати очищення. А чого передовсім позбуватися? Упевненості в тому, що все лише твій здобуток. Оскільки буття — дарунок, слід зважати на свої межі й зглянутися на того, хто жадає бодай твого слова. Як-от ломбардієць Марко, що просить Данте помолитися за нього. А той у відповідь ставить кардинальне запитання. У чому причина зла? Невже не вийшло б улаштувати світ без нього? Хто винен у його появі? Відповідь треба шукати у свободі. Якби її не було, людина скидалася б на виконавця чужої волі й ніскільки не замислювалася б над власним існуванням. Аж от шанс обирати передбачає бажання йти до істини чи, навпаки, від неї. Ніхто з породжених істот не є властителем, від якого залежить геть усе. Переконуючи себе в протилежному, недовго привести зло у світ.
Читайте також: У сув’язі поглядів
На тому й стоїть природа бажання. Коли воно звужується, то заплутує й обмежує. Тільки-но його вдається скерувати до зірок, як прагнення допускає в душу повноту буття. Нікого неможливо насильно змусити до добра. Це вільний вибір. Усяк обирає себе сам. Якраз у цей момент і приходить пора для Данте розпрощатися з Вергілієм. Подальша путь залежить від його особистого прагнення вийти за коло всіх обмежень. Утім, флорентійцю залишається пройти головне — очищення вогнем. Саме так, це не потойбічне покарання. У пеклі панує страшенний холод збайдужіння, а не життєдайне полум’я. Данте визнає: як і в попередні рази, йому моторошно зважитися на випробування. Страх охопив і не відпускає. Укотре на цей крок його підохочує Вергілій. І зараз хіба що вже востаннє. Розсудливість наставника веде учня до останньої межі. Далі починається таємниця. Розкритися їй допомагає Беатріче — кохання Дантового життя, через яку, власне, і розпочалася ця тривала подорож. Небесна жінка стає ликом збавлення, у якому важливо побачити себе, зважити все до кінця й розпізнати істину. Це означає визнати, артикулювати й відкинути зло (свої хибні втілення). Нарешті подолати розрив із собою. Відтак здійснити власну долю. Беатріче як утілення долі звертається до нього на ім’я. У тім окликанні й вершиться спроба осягнути те, ким же ти направду є.