Гучності фактові додає cтатистика: за весь час існування кінематографа у Сполученому Королівстві повністю заборонили тільки 12 стрічок, і дві з них за три останні роки. Британська рада з класифікації фільмів (BBFC) не допустила другої «Людської багатоніжки» голландця Тома Сікса до всіх можливих носіїв і способів передачі інформації: чи то DVD, чи інтернет, чи, тим паче, телебачення (до часткової заборони в країні вдавалися щодо 132 кінотворів). У поясненні до табу сказано: «…жертви у фільмі зображені лише як об’єкти жорстокості, деградування й нівечення для збудження головного героя та задоволення аудиторії». Як висновок – «існує реальний, а не примарний ризик того, що потенційному глядачеві буде завдано шкоди».
Тим часом в Білорусі табу накладають на вкрай різноманітні стрічки, і за час незалежності їх «забанили» вже 98. В Узбекистані з тих-таки різних причин на 2010 рік заборонено 744 фільми. В Австралії, як і в Британії, табу стосуються стрічок із надміром жорстокості чи сексуального насильства. А от у М’янмі садизм не є особливою статтею заборони: із майже 200 табуйованих картин лише «Гостел» впадає в око як нелюдяний. Решта – переважно комедії та фільми з історичним контекстом, що стосується пропаганди сіонізму, капіталізму чи християнства. Тут не люблять стрічок із алкоголем, цигарками й наркотиками в кадрі; виявів сексуальності; жартів на релігійні чи еротичні теми. У цьому М’янма подібна до більшості країн Азії та Близького Сходу, за винятком Японії, Тунісу чи Філіппін. Сполучені Штати відрізняються від усіх держав разом узятих: якщо котрісь фільми там і забороняли, то не на всій території і не на всіх носіях: бодай обмежений показ чи вихід на DVD був обов’язково. Причини політичні або ж релігійні. Канада, як і США, ніколи не відмовляла фільмам у прокаті на всю країну (бодай тому, що вона не має центрального органу цензури). А в Європі ніколи не було однозначного ставлення до кіно: центральні країни завжди були консервативніші, скандинавські – менш зашорені, та жорстокість не ставала надто обурливим моментом. Однак масове незадоволення могло виникати через політичну, етнічну, сексуальну чи релігійну спрямованість стрічки. Так сталося з «Життям Браяна» від славно(сумно)звісного угруповання «Монті Пайтон», яке заборонили в Норвегії, Британії та Ірландії. «Остання спокуса Христа» Мартіна Скорсезе викликала ще більший масовий протест. Однак заборонили її лише в Чилі, на Близькому Сході, в країнах Азії та деяких штатах Америки – не в Європі. Незадоволення викликали фільми окремих режисерів. Одним із таких був П’єр Паоло Пазоліні. Власне, немає сумнівів, що його вбивство 1975 року неподалік Рима й було пов’язане з тематикою робіт, завжди релігійно іронічних, сексуально відвертих і з великою домішкою політики. Те саме стосується й голландського режисера Тео ван Гога, якому вкоротили віку в Амстердамі лишень за один 10-хвилинний (!) фільм «Покора» (2004), де він наважився критично висловитися про ставлення до жінок в ісламі.
Водночас, в Україні за 15 років з через сцени надмірної жорстокості й насильства офіційно заборонено 5 вільмів: «Брат якудзи» (2000), реж. Такеші Кітано (заборона кінотеатрального прокату й телепоказів); «Кінопроби» (2001), реж. Такеші Міїке (заборона для всіх видів розповсюдження); «Техаська різанина бензопилкою» (2003), реж. Маркус Ніспел (заборона для всіх видів розповсюдження); «Гостел» (2006), реж. Елай Рот (заборона для всіх видів розповсюдження) та «Пилка 3D» (2010), реж. Кевін Ґротерт (заборона кінотеатрального прокату й телепоказів).
Детальніше читайте у статті «Продавці смерті», опублікованій в журналі «Український тиждень» №27.