— Часто доводиться чути, що війна в Україні являє собою новий тип збройного конфлікту: суміш гібридної та колоніальної війни. Ви поділяєте це бачення?
— Я не впевнений, що це нова модель конфлікту. Насправді це дуже «класична» війна. Вона відбувається між імперською владою та сусідом, якого вона вважає своєю «сферою впливу». Крім того, центральну роль відіграють традиційні засоби, такі як танки, артилерія та повітряні бомбардування. Отже, суцільна класика… З іншого боку, можна погодитись, що водночас дійсно застосовуються механізми Холодної війни: Росія не атакує країни НАТО безпосередньо військовими засобами; зі свого боку, західні країни не наважуються втручаються активніше, уникаючи прямого зіткнення з російською потужністю.
— Чому, на Вашу думку, стільки західних військових експертів помилилися, коли прогнозували швидку військову перемогу Росії над Україною? У чому причина переоцінки російського військового потенціалу та недооцінки українського?
— Напевне, тому, що вони не бачили, що розрекламована модернізація російської армії багато в чому — потьомкінське село… Насправді Росія впродовж десяти-п’ятнадцяти років дійсно багато інвестувала в певні види сучасної техніки, але це робилося за рахунок звичайних збройних сил, дрібної техніки та погіршення умов повсякденного життя солдатів. До того ж російська армія дійсно вважала, що військова операція відбудеться блискавично. Вона не була готова ані до довгих логістичних ланцюгів, ані до розвитку конфлікту в довгостроковій перспективі. Важче зрозуміти, чому український опір був настільки недооцінений.
— Французьке телебачення обожнює обговорювати «компроміс», який би міг «допомогти зберегти обличчя Путіну». Що Ви про це думаєте? Навіщо вдаватись до підміни ролей агресора, якого пропонують «рятувати», та його жертви?
— Насамперед зазначу, що це не суто французька примха. Коли ми чуємо, як Генрі Кіссінджер каже, що ідеальною ситуацією було б повернення до статус-кво, що існував 23 лютого, це демонструє таке саме бачення… До речі, дивно казати про «статус-кво», коли йдеться конфлікт, який триває з 2014 року. Мова про природну тенденцію ліберальних демократій, які десятиліттями не знали війн на своїй території. Більше того, російський наратив про те, нібито Україна та Захід спровокували Москву і тому несуть певну відповідальність за розвиток подій, зберігає в державах ЄС та інших країнах певні позиції. Нарешті, існує також давній концепт, згідно з яким агресору потрібен такий «вихід з ситуації», що дозволить йому «зберегти обличчя», щоб він став ще небезпечнішим. Історичні підвалини такого бачення сумнівні, воно демонструє насамперед повне нерозуміння того, як працює путінська Росія.
— Як Ви оцінюєте ризик «нормалізації звірств» (вислів відомої французької антропологині Веронік Наум-Грапп) стосовно війни в Україні? Чи може так статися, що Захід втомиться підтримувати Київ?
— Так, цей ризик реальний. Якщо найближчими тижнями військова ситуація помітно не розвиватиметься, підтримка української боротьби може зменшитися. Тим більше, що операції з поширення російського впливу мали в ЄС та поза його межами певний успіх. Ми можемо побоюватися, що Москві вдається переконати світ, нібито економічні труднощі та інфляція пов’язані з санкціями та продовженням війни. Ми також можемо побоюватися використання російськими ЗМІ можливих інцидентів з українськими біженцями… З іншого боку, на мою думку, ризик «баналізації зла» не є великим. Західна громадська думка, котра не бачила подібних звірств у Європі з часів югославських воєн, перебуває під надзвичайно сильним шоком від поведінки російської армії. Навіть якщо часом людям важко зрозуміти, що йдеться про «нормальні» дії російських солдатів…
Читайте також: Марі-Аґнес Штрак-Ціммерманн: «Розмовляти з Росією знову можна буде лише тоді, коли там вже не буде Владіміра Путіна»
— На наших очах формуються нові геополітичні альянси. Один з них: Велика Британія, Польща, країни Балтії, Україна. Як Ви вважаєте, чи зміцниться така тенденція та чи формалізується подібна безпекова співпраця в той або інший спосіб?
— Я не впевнений у цьому. Насправді це не «альянси», а скоріше ситуативні партнерства. Однозначно, між цими країнами існує сильна спільність поглядів, ефективна співпраця. Але не за рахунок ослаблення Європейського Союзу, НАТО та G7.
————-
Бруно Тертре народився у Франції в 1962 році. У 1990–1993 роках був директором Комітету з цивільних справ Асамблеї НАТО. З 1993 по 2001 рік — керівник проектів директора зі стратегічних питань Міністерства оборони Франції. Лицар Почесного Легіону. Автор кількох десятків книжок, лауреат численних премій. Доктор політологічних наук, заступник директора провідного французького незалежного аналітичного центру Фонд стратегічних досліджень (FRS), що спеціалізується на стратегічній, безпековій та оборонній тематиці. Він також є радником з питань геополітики в Інституті Монтеня.