Прадід був сином українських селян із Трускавця, який ціле життя знав, що його народові потрібна лектура, яка могла б чогось навчити й бути корисною. Прадід був світованом, як кажуть бойки, недаремно його книжка називається «Із Трускавця у світ хмародерів». Дрогобич виявився лише етапом у його великій дорозі. Однак важливим – як-не-як, перший крок, перше місто, перші школи. Виходячи зі свого розуміння, чого бракує галицьким українцям, він описав тодішній Дрогобич дуже ретельно і ясно. У його описі фігурує ціла галерея місцевих персоналій усіх трьох найважливіших національностей і проаналізовано стосунки між ними. Я знаю, що книжка прадіда, попри незвичні й болісні для українського середовища думки, в 1930-х роках була набагато прийнятнішою в місті, ніж збірка оповідань тутешнього вчителя малювання. Потім їх обох викреслили з того, що дозволено читати. Згодом вони в різний спосіб повернулися. Але основні речі залишилися незмінними. Ні один, ні другий не належать до популярних авторів.
Найбільше, однак, що допомагає все прояснити, – це реальний Дрогобич. Виявляється, тепер достовірність того, що писав один і другий, уже не має жодного значення. Точний Дрогобич прадіда перестав існувати так само сильно, як фантастичний – Шульца. І виявилося, що останній у такому разі був правдивішим. Хоч би тому, що в його фантазійному місті нічого не змінилося. І час, і часи не впливають на здатність очікувати, відкривати й бачити неіснуючі вулиці, площі, квартали власне там, де вони мали б бути.
Про те, як Шульц жив, говорити набагато легше, ніж про те, що він писав. Хоча його персональне життя у ХХ столітті цілком належить до тих мільйонів біографій, які не мали жодного значення. Значення хочеться віднаходити тепер, коли хронологічна дистанція дає змогу більш-менш мудро оцінювати його у найменших деталях.
Що я знаю про Бруно Шульца – це те, що в нього не було телефона. Цього досить, аби додати щось своє до його уявного портрета. Хоча, можливо, він його й мав, цілком імовірно, що номер попросту не потрапив у довідник Східної Галичини. Іноді навіть хочеться – всупереч тому, що це майже нереально, – уявити собі співжиття Шульца з телефоном: як він чує виклик, як біжить до апарата, як ходить, говорячи, стільки, скільки дозволяє дріт, як чекає, щоби хтось задзвонив і так далі. Телефон був би дуже помічним для кращого уявлення про пластику пластика Бруно Шульца.
У його оповіданнях нема нічого, що мій прадід назвав би корисним. Шульц не розповідає жодних повчальних історій, він не відображає так званої правди життя. Уявляю собі, як важко було наважитися таке написати. Уявляю собі, через які одкровення потрібно було пройти, щоб найголовнішим у сказаному були не самі одкровення, а можливість такого проходу.
У деяких практиках є поняття наміру. Його трактують дуже поважно, набагато серйозніше, ніж учинене. Іноді до такого розуміння дійсності несвідомо зближаються люди, яких турбує одне питання: що автор бажав цим сказати. У випадку Шульца – підхід надзвичайно доречний. Йому хотілося тільки того, щоб якимось чином проявити свої наміри, зробити їх відчутними. У цьому сенсі проза Шульца є піком, закінченням максимального підйому літератури. Це те, що в будо виражається через безконтактні поєдинки. Сама лише енергія намірів. Якщо далі триматися порівняння з будо, то Шульц виробив свою бездоганну техніку виявлення намірів. Його форма, його нанизування слова на слово за незрозумілою методою зав’язування вузлів, рухається до чогось вищого, ніж розуміння. А власне до того, щоб вести за собою, щоб втягнути в центрифугу слів та намірів і випустити, викинути з неї вже когось трохи іншого. Дбати про читача значно більшою мірою, ніж про того, для кого пишеш. Добре, що на світі є так багато інших книжок, бо просидіти на самому піку довго несила. І добре, що Шульц знав, що на світі є так багато інших книжок, що він може дозволити собі написати інакшу.
Уявляючи Шульца, я – як він того й хотів – користуюся собою, усім своїм. Бо навіщо знати чиїсь історії, поки не стала очевидною власна. І посеред усього, що я знаю про Шульца через себе, найприємніше думати про те, що він так і не написав роману, про який часто згадував у розмовах із близькими й вірними. Думаю, це також була декларація про наміри, на тлі яких самé втілення на папері видається зайвим. У кожному разі Шульцові дуже допомогло те, що навіки залишився «автором двох тоненьких книжечок».
Але найбільше я йому вдячний за те, що він нагадав: самоідентифікація належить до кола особистих виборів. Що самого себе можна вибирати, незважаючи на страхи, загрози, втрати, постійну втечу, почуття вини й фатальність такого вибору. Незважаючи на те, що ти сам у такому разі не перестаєш бути предметом ширшого понадособового вибору історії. Незважаючи на відсутність свого Дрогобича, на прив’язаність до нього, на те, що не зауважив тих, хто жив поруч, тож тепер не слід сподіватися на відповідну увагу. Я вдячний йому – як і своєму прадідові – за те, що вони усувають основне питання: для чого ми живемо? Не може бути, що не заради таких от складних процесів.