Чи існує та на які засади спирається сучасна фундаментальна теорія міського дизайну? Вона відповідає тим викликам, які ставить сьогодення?
— Теоретичний аргумент, який я висуваю, полягає в тому, що міський дизайн постає як розширення архітектури. Якщо поспостерігати за містами, побачимо там багато індикаторів, які стосуються урбаністичного дизайну, а поряд із тим — мистецтва. Мова про динамічне мистецтво, і в цьому немає проблеми. Наприклад, музика динамічна. Будь-яке мистецтво, що існує в часі, динамічне. Цікаво, що між урбан-дизайном і музикою також наявні зв’язки. Для мене спочатку це було неочевидно, проте в процесі досліджень я зрозумів, що теоретично між ними є спільність. Перший має набагато більше простору для вияву, ніж музика, проте так само розгортається і в часі, і в просторі. Це явище ширше та складніше за мистецтво. Архітектура — компонент міського дизайну — його не заміняє та йому не дорівнює. Міський дизайн є концептуальним, він зародився в ХІХ столітті та пов’язаний із плануванням і забудовою Парижа. Саме ці засади ми сьогодні можемо й повинні переглянути.
У 1960-ті роки в американському містоплануванні було відкинуто саму ідею дизайну. Чому? Бо виник шквал критики з боку архітекторів та планувальників, які твердили, мовляв, ну який там може бути дизайн у плануванні міст і що архітекторів не надто цікавить думка людей. Тоді стало зрозуміло: винести вердикт, яким має бути обличчя міста, може не лише фахова спільнота. Це спільне рішення багатьох осіб. Ота поліфонічність — революційний крок у міському плануванні. Сьогодні дослухатися до жителів є максимою для планувальників міста. Архітектура певним чином звузила сферу своїх володінь, бо мислити про споруди подекуди зручніше й простіше, ніж про містопланування. Архітектура — це про довершені, закінчені форми, що можуть бути красивими. А міське планування — завжди про незавершеність і недовершеність міста. То доволі складна прикладна галузь.
Змінність архітектури та міського планування відбуваються по-різному та потребують різної кількості часу. Є такі архітектори, мета яких полягає в ефектності будівлі. Міське планування стосується радше питання як і в який спосіб містяни взаємодіють із просторами та елементами такої будівлі в той чи той час. Тому це завжди процес.
У чому, на вашу думку, полягає зв’язок між естетичним і політичним компонентами в плануванні міст? Яку роль і значення має кожен із них?
— Тут знову треба повернутися до того, що урбан-дизайн — це мистецтво. Часто коли мова заходить про сучасне мистецтво, то виникає дискусія, чи воно справді таким є. Йдеться не завжди про категорію краси. Наприклад, не всі картини Пікассо красиві, проте це високе мистецтво. Так само й щодо міст. Чи є вулиця Хрещатик витвором мистецтва? Певною мірою. Хтось же її спроектував і побудував. Так, вона може не подобатися, проте є той, хто над нею таки працював, закладаючи естетичні елементи.
Оскільки міське планування прямо торкається багатьох архітекторів і великої кількості нерухомості, то набуває політичного значення. Із мистецтвом не завжди так: воно може бути й поза політичним дискурсом. У містоплануванні так не виходить, бо до нього залучена велика кількість людей, які також беруть участь у політичному процесі та ухваленні рішень. Архітектори досить часто незадоволені тим, що політика так чи інакше вдирається до їхньої роботи, якщо казати про архітектуру як частину художнього мистецтва. Щоразу, коли архітектор береться за планування будівлі чи простору для загального, публічного користування, це завжди про політику. Урбан-дизайн нерідко розказує людям, що приїхали кудись уперше, про суть місцевого політичного режиму. Як-от про міцну владну вертикаль у Росії або ж про міцну в міжнародній політиці, проте доволі часто безпомічну на локальному рівні владу США.
В одній зі своїх книжок я згадую політичного теоретика Алексіса де Токвіля, який писав про міське планування. Виявляється, він розумів, що те, яким чином побудовано міста, впливає на політичні сили. Добрий приклад — дизайн вулиць у Москві та частково в Києві після Другої світової війни. Таке собі втілення політичних поглядів і смаків у цеглі й цементі. Сталінський ампір багато про що свідчить передусім щодо політики. Так само хрущовки пізнішого часу.
Коли я вперше приїхав до Києва, то зрозумів, що для Сталіна та його адміністрації ваше місто було дуже важливим. До того я побачив кілька міст із забудовою сталінських часів і можу сказати, що спорудження повоєнного Хрещатика — це монумент, ще й недешевий як на країну після війни. Видно, що забудувати саме в стилі, схваленому владою, було на той час важливим завданням. Ще один приклад — Палац культури та науки у Варшаві, такий собі «дарунок Сталіна» місту, яке не знає, що з ним тепер робити. Яким чином розібратися з такою історичною спадщиною — складне питання.
Україна має багато дуже важливих споруд та архітектуру, привабливу для туристів. Водночас у ній та містоплануванні чимало й такого, із чим працювати вельми складно, особливо коли йдеться про символічні й політичні речі. У Варшаві це одна будівля, а в Києві — щонайменше ціла вулиця, якщо не брати до уваги всі ті хрущовки й сталінки, які становлять вагому частку житлового фонду української столиці. Із плином часу вони ставатимуть дедалі менш символічно забарвленими.
Читайте також: Баєт Росс Сміт про сучасні американську міста
Таким чином, свобода архітектора й проектувальника міста від політиків і від суспільства, діяльність задля чистого мистецтва — це утопія?
— Архітектор у певних випадках може діяти вільно від політики. Наприклад, у проектуванні будинків для багатіїв на морському узбережжі, де не йдеться про політичний проект аж ніяк. А от конкурс на створення проекту монумента Революції гідності — дуже політична річ. Одне слово, буває по-різному, але урбанізм і містопланування завжди в політиці. Адже доводиться мати справу з велетенськими територіями, на яких мешкають люди. Коли працюєш із такими теренами, маєш справу з цілою групою власників і доволі часто з такими, що наділені впливом та владою. Тому ті, хто займається урбан-дизайном та містопроектуванням, мають бути не лише митцями, а й особами, які розуміються на політиці, щоб їхні проекти можливо було втілити.
Для розуміння ситуації зі зменшенням простору американських міст ви пропонуєте два терміни — звуження та занепад. У чому саме полягає проблема з міським простором крізь призму цих двох процесів?
— Почати треба з того, що така ситуація нова. Спостерігаю за нею в США. Подекуди враження таке: що ж відбувається? Як так може бути? Ми ж не в часи Стародавнього Риму живемо! Написав свого часу статтю «Міста, що зменшуються, світ, що вужчає». Там я кажу про те, як із розвитком світу міста потроху занепадають. Це те, що чекає Китай років через 10 і чого там бояться. Те саме стосується Японії, Сінгапуру та Латинської Америки. Цю проблему мають вирішувати ті, хто прийде після нас. Додам: у такому світі, де ваги набере Африканський континент.
Мова про два різні поняття. Розкладання — це зникнення, а звуження — втрата розміру. Для Америки проблемою є друге, бо міста зменшуються, втрачають своє населення, стають біднішими. Також усе це різниться залежно від країни. Наприклад, Японія — держава, що зменшується. Щороку вона втрачає близько 500 тис. осіб. Країна не занепадає, але стає меншою, що видно по її містах: вона не біднішає, проте старішає. США натомість стають біднішими. Люди дедалі частіше переїжджають жити до міських околиць. Те, що відбувається із суспільством, як воно себе поводить, позначається на містах. Якщо населення старіє та вимирає, то міста стають меншими. Якщо люди виїжджають — отримуємо той самий ефект плюс зубожіння.
Українські міста — це дещо цікаве. Вони аж ніяк не стають меншими, проте відчутно занепадають. Чотири роки тому я відвідав Херсон. Це приклад міста, яке занепадає. Запитав, чи втрачає воно населення, — виявилося, що ні. Людям там немає куди подітися. Стара індустрія закрилася й не працює вже давно, відбувається статичний занепад. Немобільне суспільство також відіграє вагому роль у цьому процесі. Така ситуація дуже складна й потребує великих зусиль на подолання стану, що склався.
Із найдавніших часів життя міста обертається довкола його центру. Нині ж, коли відбувається масове переселення та перенесення активностей містян до околиць, доводиться казати про занепад міських центрів чи радше про збільшення їхньої кількості?
— Міста без центрів — таке може бути. Так само як центри без міст або міста з багатьма центрами. Наприклад, у ФРН є вилюдніла постіндустріальна зона в Рурі. Дортмунд, Дюссельдорф, Ессен — усе це там. Насправді цілком природно, що в якийсь момент одні території розвиваються стрімко, а інші ні. Відбувається те, що я називаю «клаптиковим урбанізмом»: паралельно в містах спостерігається як розбудова, так і занепад. З одного боку, ми вже не маємо чіткої міської структури, а з другого — з’являється багато відкритого простору, місць для проживання тощо.
Читайте також: Жан-Клод Маркаде: «Мистецтво справді поза часом, проте воно має коріння»
Чи всі ті процеси, про які йшлося вище, вплинуть на рівень тісняви в містах? Якщо так, то в який спосіб?
— Із часом рівень тісняви в містах стане нижчим. Якщо казати про Японію, для якої це нині проблема, то багато що залежить від тамтешньої влади й керівництва. Вони вже сьогодні стримують розростання своїх міст, чітко окреслюють межі, за які ті не мають виходити. Водночас спонукають жителів передмість переїжджати вглиб міста, бо там є ширший доступ як до соціальних послуг, так і до міських комунальних мереж. Зокрема, це стосується політики, згідно з якою осіб похилого віку спонукають переселятися туди, де поряд є центри з надання відповідних соціальних послуг.
США сьогодні намагаються дати раду цілій низці міст, об’єднаних у так званий іржавий пояс, символом якого є Детройт. Які рішення зі сфери міського планування можуть бути дієвими для того, щоб вдихнути в цю зону нове життя?
— Америка була тією країною, яка дуже рано індустріалізувалася. Багато з її міст північного сходу та середнього заходу стали індустріальними центрами ще на початку ХХ століття. То був момент, коли всі економічні та фінансові сили працювали на їхнє благо. Транспортом того часу була залізниця. Більшість американців тоді проживала саме на півночі країни, тому що південь дуже спекотний і вологий. Одне слово, не найприємніший там клімат. Ті сили, що на початку ХХ століття допомагали згаданим містам, у середині століття вдарили по них. Коли головним транспортом стали автомобілі, заводи та фабрики вирішили перенести своє виробництво на міські околиці. Були й такі, що знялися з місця та перенесли свої виробництва на південь США. Отже, міста північного сходу та середнього заходу Америки зіткнулися зі спадом економічної активності, що вилилося в результаті в зменшення кількості населення.
Є дослідження ситуації в цих регіонах, які свідчать, що технологічні та економічні сили, потрібні для процвітання в них, уже ніколи більше не будуть відтворені достатньою для заможності мірою. Ті, хто займається містоплануванням та ухваленням місцевих політик, не мають широкого вибору тих засобів, які допомогли б відновити згадані міста. Дехто перекладає провину за ситуацію із занепадом Детройта, наприклад, на конкретних осіб. Проте насправді проблему зумовила децентралізація, і шукати її вирішення теж треба в децентралізаторських практиках.
Я розмірковував над пошуком рішень для таких міст, як Детройт. У висновках книжки «Дизайн після занепаду» висунув кілька ідей, як можна допомогти згаданим поселенням. Намагаюся бути прагматиком, показуючи можливості цих міст. Мова передусім про таку собі, якщо хочете, нереформаторську реформу. Поза нашою увагою та впливом лишається дуже багато різних сил, і так само з містами. Якщо застосуємо цю ідею до американських міст, що зменшуються, то виявиться, що ми не можемо відкинути ані капіталізм, ані наявну соціополітичну реальність. Водночас є здоровий глузд у політиці та містобудуванні, який допомагає провадити зміни навіть за тієї системи, що вже склалася.
Я виокремив п’ять аргументів, які можуть допомогти змінам трапитися навіть у містах американського «іржавого поясу». Так чи інакше всі вони стосуються різних аспектів містопроектування та дизайну. Передусім ідеться про те, що я називаю «паліативним плануванням». Паліативний — такий, коли не можеш відвернути чи скасувати наслідки негативних змін, проте можеш полегшити важкість цього негативу. Практично так само, як і в ситуації опіки над невиліковними чи важко хворими особами. Що це означає? Повернути комусь його гідність і зменшити за змогою біль, якщо неможливо припинити те, що з ними відбувається. Другий аргумент полягає в тому, що політика міського планування має бути дуже інтервенційною: планувальник повинен закладати якнайбільше видимих змін завдяки фізичним ресурсам, наявним у його розпорядженні. Таким чином, час і розум треба вкладати в масштабніші, більш значущі та видимі проекти, ніж ті, які не володіють такими характеристиками. Це даватиме як політичні, так і медійні плюси.
Третій стосується ухвалення рішень, воно має бути настільки демократичним, наскільки це лишень можливо. Важливо залучати до такого процесу містян, бо вони часто бувають не надто багатими, не наділеними владою, але наслідки міського планування відчувають на собі повною мірою. Планувальникам важливо спілкуватися з мешканцями, чути їх та враховувати їхню думку, бо річ про шанованих членів суспільства, думка яких важлива.
Четвертий аргумент — урбан-дизайн не має бути консервативним і нудним, а інноваційним та проективним. П’ятий пункт зводиться до того, що я називаю «клаптиковим урбанізмом». Урбаністичні форми міста вже ніколи не будуть такими, до яких ми звикли. Більше не йдеться про однорідні, гомогенні міські патерни. Місто може розвиватися одночасно в різних своїх зонах.
Читайте також: Ден Кінкед: «Місто має бути готовим адаптуватися та, хай там що, змінюватися»
Які рекомендації урбан-дизайн має щодо рекультивації екс-промзон у містах? Це виклик для планувальників міст?
— Рекультивація постіндустріальних міських зон, закинутих фабрик тощо — велетенський виклик і завдання сучасного міського планування. Доброю новиною є те, що у світі чимало прикладів міст, які знайшли вдале застосування для колишніх промзон. Наприклад, у Лондоні такі зони використовують для побудови нового житла, бізнесових кварталів, публічних та рекреаційних зон. Нью-Йорк так само рекультивує екс-промзони для зведення житла, різних креативних активностей і мистецьких просторів. У Пекіні та Шанхаї колишні промзони рекультивують як місця для культурних подій та діяльності.
Погана новина в тому, що така модель не універсальна для всіх міст світу. Названим вище це вдалося тому, що в них є відповідна щільність населення та ринкові вимоги, щоб рекультивація екс-промзон відбувалася. Якщо ж мова про Дніпро, то промзона там велетенська, проте немає нью-йоркського рівня заселення, щоб рекультивувати ці території. Ось тут з’являється такий собі карго-культ, коли беруть два чи три вдалі рішення різних міст світу й стверджують, мовляв, ось вона, панацея конкретно мого міста, сліпо наслідують уже втілені зразки. Це не надто чудова ідея. Однакові рішення в міському плануванні неможливі в різних куточках планети. Кожна така ідея унікальна. Тому міське планування має засновуватися на уважній праці місцевих креативних спільнот і спеціалістів плюс самих містян. Наприклад, рекультивація промзони на київському Подолі потребує унікального рішення, а не тупого копіювання вже наявних, які має Шанхай чи Нью-Йорк.