На жаль, чи, можливо, на щастя, в мене дуже погана пам’ять. Плутаю роки, обличчя, забуваю людей, без яких, вважала, не зможу жити. Легше згадувати, коли маю документальне підтвердження, скажімо, фото. В мене воно є – саме 19 серпня 1991-го.
У день путчу та «Лебединого озера» я залізла на танк. Геройство в цьому було відносне – справжні танки їздили в Москві, а в Києві вся редакція газети «Коза», тобто «Комсомольського знамені», сфотографувалася біля Т-34 поруч із комбінатом преси «Радянська Україна». І це фото пішло у свіжий номер.
Втрачати нам було нічого – за повернення радянських часів ми б усі опинилися, принаймні, без роботи, бо і партію, і комсомол критикували нещадно. Але, як не дивно, не було ніякого страху, напевне тому, що вперше кожен із нас відчув, як насправді далеко та Москва. Це, мабуть, передалося й керівництву держави – таке почуття незалежності варто було підтримати й підтвердити. Тому, коли ми вже були готові до переходу преси в підпілля та писання між рядків, жах перетворився на жарт.
Путчисти залишилися в анекдотах, а Україна саме так, як мала б, повільно й упевнено – після країн Прибалтики й до Білорусі – оголосила про свою незалежність. «Це бренд, – стверджував тодішній редактор «Кози» Володимир Кулеба, – ми маємо взяти його першими, інакше потім усі його візьмуть». Чи тоді ще слово «бренд» не вживали?.. Як би там не було, «Коза» стала «Незалежністю». Інших претендентів на це слово не знайшлося – навіть горілки такої не випустили. Хоча, напевне, така назва аж ніяк не для горілки… Та й не для газети в посткомуністичні часи, але це вже сумна історія наступних років.
А тоді, десь із вересня 1991-го, почався найцікавіший час – за лічені місяці всі хотіли від усіх відділятися, створювати партії та рухи, зокрема, комсомольці відділили себе від заборонених комуністів і оголосили про альтернативні молодіжні організації та реформаторські з’їзди. Доки я вирішувала, чи знищити квиток, де було досить багато «Сплачено. ВЛКСМ» (бо партійні більшість моїх старших знайомих показово палили), чи залишити на згадку, найдалекоглядніші комсомольці усього колишнього СРСР без особливої реклами вибудовували банківську систему. Не буду стверджувати, які саме гроші були першим сплаченим внеском тих, хто й сьогодні керують банками – кажу ж, маю погану пам’ять.
А ще того літа моя старша донька навчилася читати. В три роки з маленьким хвостиком. І я ходила страшенно горда і всім розповідала про це.
А в редакцію привезли югославські жіночі чоботи, три пари на майже сотню працівників, і я виграла одну пару з трьох. Але вони мені чомусь не сподобалися, і я подарувала своє право купити їх співробітнику – для тещі. Ой, як мене всі лаяли за легковажність, за невміння влітку думати про зиму. Тепер цей колега олігарх. А я й досі не думаю, що скоро буде зима. Ну, пам’ять погана…