«Браво, українські козаки!». Про полковників Нащубських та історичні традиції боротьби за незалежність України (1920–2025)

У листопаді 1920 року в боях за незалежність України загинув один із цікавих командирів Армії УНР, про якого раніше не вдавалося знайти жодних архівних згадок. Це Максиміліан Нащубський, командир 3-го кінного полку Окремої кінної дивізії. На превеликий жаль, через цілковиту відсутність будь-яких додаткових даних він не потрапив до мого дослідження «Офіцерський корпус Армії УНР» (2007). У подальші роки це змушувало мене прискіпливо звертати увагу на будь-яку інформацію, пов’язану з надзвичайно рідкісним прізвищем «Нащубський».

В інтернеті, в «Енциклопедії сучасної України», можна знайти інформацію про уродженця села Королівка Хмельницької області Івана Францовича Нащубського — художника-різьбаря, якому зараз 67 років. І ось у 2018-му мені стало відомо, що у 92-й окремій механізованій бригаді служить молодий офіцер — Віталій Іванович Нащубський. З 20 серпня 2024 року полковник Нащубський очолює свою 92-гу окрему штурмову бригаду імені отамана Івана Сірка.

Відзнака командира 92-ї окремої штурмової бригади імені отамана Івана Сірка

Унікальна архівна знахідка дала змогу відновити біографію Максиміліана Нащубського, а додаткові матеріали — реконструювати той останній його бій у листопаді 1920 року, який став для Армії УНР переможним.

Командир 92-ї бригади Віталій Нащубський

Я не маю жодних доказів, що комбриг ЗСУ Віталій Нащубський є нащадком командира полку Армії УНР Максиміліана Нащубського. Але в контексті історичної пам’яті вже є унікальним фактом те, що двоє носіїв надзвичайно рідкісного прізвища на чолі своїх частин боронили і боронять Україну від російських загарбників.

Отже, в архівах вдалося виявити заяву Максиміліана Нащубського, написану у Києві 14 березня 1918 року, в якій він звертається до Військового міністерства УНР з такими словами: «Бажаю служити в рідній армії, прохаю мене занести в кандидатські списки».

У заяві Максиміліан Нащубський зазначає, що має 27 років та походить із села Королівка Летичівського повіту Подільської губернії (нині село Ярмолинецького району Хмельницької області). Далі він згадує, що вислужився з солдатів, має солідну кількість бойових нагород, був двічі поранений та двічі контужений на фронті Першої світової війни.

У російському військово-історичному архіві зберігся послужний список Нащубського, який у цілому підтверджує інформацію, викладену в заяві. У документі зазначено, що Максим Пантелеймонович Нащубський походив з селян Подільської губернії, православного віросповідання, народився 21 січня 1891 року (ім’я «Максим» у послужному спискові було написано навмисно, оскільки у Росії тоді вважалось, що «Максиміліан» — це католицьке ім’я). 29 грудня 1912 року він був призваний на дійсну військову службу та зарахований рядовим до 39-го Сибірського стрілецького полку. Пізніше Нащубський був переведений до кулеметної команди, де став молодшим унтер-офіцером. Полк був розташований у Хабаровську, тому на фронт Першої світової війни прибув лише наприкінці 1914 року.

Спочатку 39-й Сибірський стрілецький полк воював на території Білорусі, потім — Волині, і нарешті наприкінці 1916 року перейшов на Румунський фронт. За перші ж бої Нащубський був представлений до нагородження Георгіївськими хрестами 4-го та 3-го ступенів. Як грамотного унтер-офіцера його відправили до Одеси, до кадетського корпусу, де він склав іспит на звання однорічника 2-го розряду. Це давало йому право на отримання офіцерського звання. Оскільки втрати у російському офіцерському корпусі у той час були колосальними, всупереч усім правилам 1 квітня 1915 року Максиміліана Нащубського було підвищено до звання прапорщика — у той час першого офіцерського чину. Такі випадки вважались винятком, оскільки для здобуття офіцерського звання солдати та унтер-офіцери зазвичай відправлялись до шкіл прапорщиків. У подальшому Нащубський отримав виняткову кількість бойових нагород, як для молодшого офіцера з «нижніх чинів»: орден Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість» (до офіцерської шаблі), ордени Святої Анни 3-го та 2-го ступенів, Святого Станіслава 3-го ступеня та Святого Володимира 4-го ступеня, усі — з мечами та бантом. Упродовж Першої світової війни Нащубський двічі зазнав поранення та двічі — контузії, а з кінця 1916 року очолював 6-ту роту свого 39-го Сибірського стрілецького полку.

На фронті Першої світової війни Максиміліан Нащубський перебував щонайменше до вересня 1917 року. Як він опинився у Києві у березні 1918-го — достеменно невідомо. Так само поки що не вдалося встановити його бойовий шлях у складі Армії УНР до осені 1920 року.

Заява Максиміліана Нащубського до Військового міністерства УНР

Зважаючи на те, що в подальшому доля Нащубського була пов’язана з 3-м кінним полком, вочевидь, його військова біографія дотична саме до цього формування.

3-й кінний полк було створено під час Першого Зимового походу внаслідок трагічних подій. У бою під Животовим 26 грудня 1919 року білогвардійці розбили рештки 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Із кінних розвідок піших полків та окремих вершників цієї дивізії і було створено 3-й кінний полк. Першим командиром було призначено полковника Української Галицької армії Гната Стефаніва, з яким полк відбув більшу частину Першого Зимового походу. З 18 квітня 1920 року полком командував ветеран 3-ї Залізної дивізії полковник Вишнівський, а після його поранення під час кінної атаки 9 липня 1920 року — поручик Копилов. З 12 липня 1920 року командиром полку був сотник Любимець. Від 14 вересня 1920 року, після призначення Любимця командиром бригади, полк очолював сотник Забарило. Він зазнав поранення 4 жовтня 1920 року у бою за село Шарки, був евакуйований. Відтоді командиром полку був сотник Максиміліан Нащубський, який отримав смертельне поранення 12 листопада 1920 року.

Після закінчення Першого Зимового походу 6 травня 1920 року 3-й кінний полк належав до Окремої кінної дивізії (принагідно згадаймо, що ім’я лицарів Зимового походу нині носить 28-ма окрема механізована бригада Збройних Сил України).

До жовтня 1920 року Армія УНР пліч-о-пліч з польськими військами тримала фронт проти радянської Росії. Але Польща незабаром вийшла з війни, уклавши з більшовиками мирну угоду (яка у 1921 році закінчилася підписанням мирного договору в Ризі). Перемир’я закінчувалось 10 листопада, але тепер українці залишалися сам-на-сам з більшовиками.

Червона армія перейшла у наступ за кілька годин до завершення перемир’я та сильно потіснила піхотні частини Армії УНР. З резерву було виведено Окрему кінну дивізію, яка в районі містечка Сніткове, сіл Котюжани та Хрінівка кількома комбінованими атаками вщент розбила одну з піхотних бригад 60-ї стрілецької дивізії РСЧА.

Але спочатку події на фронті складалися драматично: українська піхота зазнавала поразки, й їй на допомогу прибула 1-а бригада Окремої кінної дивізії у складі 1-го кінного ім. Максима Залізняка та 2-го кінного Запорізького полків. Сотник Семен Левченко, який служив у піхоті, залишив захопливі спогади про ту атаку української кінноти:

«..там, де ми якраз стояли з кулеметом, на горбках проти Хринівки, розсипалася большевицька піхота і йшла лавами, як око могло захопити виднокруг… Снитків був уже недалеко. Залишивши козаків із кулеметом за рогами двох перших хат і, наказавши підхорунжому боронити дорогу до містечка, я з поручиком помчав до штабу. Начальник штабу стояв на вулиці зі своїм ад’ютантом.

— Пане, полковнику, Хринівка зайнята большевицькою кіннотою. Масу кінноти я обстріляв кулеметом і вона зникла, але за нами йшли лави большевицької піхоти. Десяток моїх козаків з кулеметом я залишив боронити головну дорогу до містечка. Чи маю взяти решту сотні?

Полковник помітно зблід.

— Візьміть решту вищих ваших козаків і чекайте тут. Попередьте командира куреня про ситуацію. Хай обсадить усі дороги з містечка.

Я побіг по людей, віддав наказ начальника штабу, а також відрекомендував мого приятеля поручника, і командир куреня віддав його до мого розпорядження. Тільки що ми вернулись до штабу, як раптом почали сипатись на містечко гранати й шрапнель. Било, напевно, нараз зо дві батареї. В містечку почалась паніка. Під таким інтенсивним обстрілом, начальник штабу віддав наказ евакуювати шпиталь дивізії. І під гранатами, що рвались кожну хвилину, почали виносити тяжко поранених і хворих. Також почав вантажитись обоз. Ми стояли з двома десятками людей і нічого в тому хаосі помогти не могли. Ситуація була цілком кепська. І от у такому, здавалось, безвихідному стані, раптом, десь на тилах, почули ми з поручником брязкіт кінських копит. Так, якби йшла чвалом велика кількість кінноти. В цей час вибіг зі штабу полковник.

— Ну, слава Богу — поміч! — крикнув він нам і пішов на середину вулиці.

Ми поспішили за ним. У цей час ми побачили тісну колону кінноти, що рвала вулицями до нас. Короткі кожушки, сірі шапки з червоними шликами. Окрема кінна дивізія. Попереду летів її командир — генерал І. Омелянович-Павленко (молодший). Він на ходу зіскочив і підбіг до начальника штабу. Я його тоді бачив уперше. Середнього росту, міцно, дуже міцно збудований, енергійний і смілий, з папахою набакир.

— Що у вас тут, полковнику? — питав ще на ходу.

— Большевики прорвали фронт. Частини не відомо де. Резервів майже нема. От, сотник обстріляв кінноту. Певно полк. За містечком — дивізія большевицької піхоти…

Граната, що розірвалась просто в недалекій хаті, засипала вулицю і снігом і залізом. Генерал глянув у той бік. Нічого не сказав начальникові штабу, скочив по-молодецьки на коня. Обернувся до ближчих шерегів кіннотників…

— Дивізія!… До атаки!… Шаблі, списи — геть!

Сам вихопив шаблю, що зловісно блиснула над нашими головами, і рвонув уперед, а за ним летіла якась жива, скажена лавина шабель, списів, кіннотників і коней… Ми всі стояли, як заворожені… Сон це, чи дійсність?… Але ні! Це була таки справжня дійсність! Бо от до нас долетіло, як виття хуртовини, чи якогось гурагану: ва-ва-ва-ва!!! Це було ж: —  слава! — І нараз вибухи і свист ворожої шрапнелі і гранат, як рукою урвало…

Настала тиша на вулицях містечка, тиша, що впала раптом, і тільки часом звідтіль — зі снігових, із позамістечкових просторів: ва-ва-ва!

Евакуація шпиталю пішла спокійніше і весь він витягнувся незабаром до виїзду з містечка. Штабний курінь зібрався до штабу й чекав наказів, але з фронтом зв’язок і далі був прірваний. Не пройшло й двадцятьох хвилин, як Окрема кінна дивізія пішла в атаку, як знову забряжчали підкови вулицею. За хвилину перед усіма нами така картина: кільканадцять кіннотників гнало, як отару овець, з триста, а може й більше большевиків — полонених. Більшість із них були закривавлені… Здорові, рижі московські “ваньки” —  сама піхота. Кіннотники раз-у-раз підганяли, щоб вони швидше йшли, але один із кіннотників, мабуть, зденервований повільними рухами цілої групи, нараз вихопив шаблю:

— Бігом! Бігом, чортові діти! Кричи: “Слава Україні” А ні — то рубати буду!!!

Решта кіннотників і собі вихопили шаблі. Полонені, що було сил, бігли по вулиці й кричали:

— Слава Украінє! Слава Украінє!

Це все було таке несподіване, що викликало загальний сміх. Сміялись козаки, сміялись старшини і сміялись мешканці містечка, вибігаючи з хат. Хтось сьогодні скаже: —  Чи це було на місці — так поводитись із закривавленими полоненими?

Так! Це було на місці! Хижий, невблаганний ворог виганяв нас із решток нашої української землі! Була боротьба, жорстока боротьба, не на життя, а на смерть! І в такій боротьбі не могло бути (й не було!) жодних сантиментів!»

Але це була лише перша кінна атака. Місце 1-ї бригади заступила 2-а — у складі 3-го та 4-го кінних полків. Найсильнішим був 3-й полк Нащубського, який і пішов в атаку на село Хрінівку у голові дивізії.

Свідками цієї атаки стало чимало старшин та козаків, а також французький офіцер, що був прикомандирований до штабу Армії УНР і з власної ініціативи прибув до Окремої кінної дивізії. Один з очевидців, старшина кінно-гірського гарматного дивізіону — т. зв. Азмазівського, за іменем його командира Олекси Алмазова, — залишив про це докладний спогад (нині у Збройних Силах України ім’я генерал-хорунжого Алмазова носить 406 окрема артилерійська бригада):

Відзнака командира 406-ї окремої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Олекси Алмазова

«Кінна дивізія, в складі якої був і наш, як його називали “Алмазовський дивізіон”, одного дня розташувались на відпочинок у розбитім фільварку. Десь недалеко було чути гарматні стріли. Був сірий морозний день. Козаки померзли і щоб загрітись бігали, штовхали один одного і тупали ногами. Раптом у двір ускочив якийсь старшина й, ставши “струнко” перед командіром дивізії, почав щось йому говорити. Роздалася команда: “По коням!”.

Полки почали шикуватись у дворі. Во всі сторони полетіли післанці, щоб зібрати всю дивізію до купи. З протоколом влетіла на двір друга батарея нашого дивізіону; вона перед тим займала позіцію на околиці села. За де кілька хвилин дивізія вишикувалася чотирикутником. Командір дивізії оголосив, що зараз приїздить французький полковник із командуючим армією дивитися нашу дивізію. Не встиг іще він цього сказати, як у двір вже вїздив командарм зі штабом. Серед старшин ми побачили старшину у французькій військовій формі.

— Дивізія струнко, право глянь, панове старшина! — подав команду сильним голосом командір дивізії і галопом підїхав до командарма з рапортом.

Дивізія стояла нерухомо, очі всіх були направлені на командарма, який користувався в армії любовю всіх без винятку.

— Доброго здоров’я, козаки! — привітав нас неголосно командарм.

— Слава Україні, слава! — як один гукнула вся дивізія.

Командарм звернувся до дивізії з короткою промовою, кажучи, що ми бачимо перед собою представника славетної французької армії, він, чувши багато оповідань про Українське військо, приїхав персонально з ним познайомитись. Француз стояв коло командарма і перекладник увесь час, щось шепотів йому на ухо; певно, перекладав промову командарма. Закинчів командарм свою промову словами “Vivent la France!”.

— Слава! Слава! …а…а! — залунало в воздусі й за цим криком не було чути, що в цей час казав, тримаючи руку біля шапки, француз.

Нарешті, коли “слава” почало трохи втихати, ми почули, як француз крикнув “Viventla Cosagues!”.

Крики “слава” залунали ще з більшою силою, й не замовкали доти, поки командири із французом і зі штабом не виїхав із двору.

Вслід за ними й дивізія почала витягатися із двору, ідучи ночувати в слідуюче село. По колоні було чути пісні, козаки раділи, що скоро стануть на відпочинок і навіть коні, як би почувши, що незадовго буде й тепла стайня й овес, ішли жвавіше.

Раптом по колоні почулась команда: “Наліво кругом, ристью руш!” — і вся дивізія, повернувши, пішла швидкою ристью.

— Куди ми йдемо? Оце тобі й відпочинок! — гомоніли до всіх боків.

Стало чути гарматні стріли; вони все наближались. На зустріч стали попадатись козаки, хто з рушницею, хто без неї.

“Ранені”, — догадався я.

— Якої дивізії? — крикнув хтось.

— Київської, — відповів оден із ранених, — там його така сила, що ми нічого не можемо зробити.

Гармати ревіли вже зовсім близько за декілька хвилин ми побачили біля якогось вітряка шість гармат Київської дивізії, вони гарячково били “біглим вогнем”. Ми минули цю батарею й все тою ж ристью вскочили в село. В ньому було майже порожньо. Проскочивши село, дивізія раптом зупинилась на його околиці. Батареї почали ставати на позіцію.

Зовсім недалеко попереду було видко маленький ланцюжок людей, який дуже швидко підходив до нас. То були рештки розбитої Київської дивізії. Зараз же за ними насувались величезні лави ворога.

Полкові кулемети нашої дивізії вискочили наперед і ставши поруч із першою батареєю почали строчити по ворогові.

Ми не встигли ще “відкрити вогню”, як біля нас уже почали тьохкати кулі: большовики нас угляділи.

Але батареї “відкрили вогонь” і на наших очах большовики зупинились та почали помалу посуватись назад.

Дивізія спішилась і стала по-під тинами й хатами, ховаючись від куль. Командір дивізії із біноклем в руках вичикував менту, щоб кинути кінноту в атаку.

Такий мент наступив дуже швидко: большовики, збентежені кулеметним та гарматним вогнем, припинили свій постійний наступ.

— Третій полк в атаку, — скорше догадались ніж почули ми.

Й дійсно, дуже важко щось було почути за таким страшенним ревом гармат і тріскотнею кулеметів.

Третій полк вискочив із села й під ворожим вогнем почав розгортатись для атаки. Наші кулемети раптом змовкли. Частину їх галопом повезли на ліве крило. Гармати били не перестаючи. Обслуга коло гармат працювала з найбільшою скорістю. Батареї повинні були не дати ворогові скупчитися для зустрічі кінної атаки.

Сонце сідало: в його червонім промінні блиснули шаблюки й кінний полк з криками “слава” кинувся в атаку.

— Друга гармата на передок, вперед! — роздався голос командіра батареї.

Й гармата понеслася за кіннотою. Решта гармат замовкала, лише у вечірньому воздусі було чути, що поволі стихав крик “слава”.

Енергійна атака кінного полку рішила участь бою. Большовики не витримали натиску кінноти — побігли, і таким чином київська дивізія була врятована від цілковитого розгрому. Большовики в паніці, кидаючи рушниці, втікали від кінноти. Але це не спасло їх від гострих козацьких шабель. Майже всі вони були порубані, в полон не брали — полонених нікуди було подіти.

Зовсім пізно у вечорі поверталась дивізія старою дорогою вже остаточно на ночліг. Настрій у всіх був піднесений.

— От це здорово, просто таки з «параду» в бій, — балакали козаки.

— А не знаєш де подівся той француз, що дивився нас? — запитав хтось- — Йому слід було подивитись на цей бій, він був ніби то продовженням того параду.

— Та француз, кажуть, і бачив бій. Він виліз на телеграфний стовб і звідти дививсь на атаку. Він був разом з командармом. Подивиться, кажуть, у бінокль, а потім починає плескать у долоні й кричати: “bravo les cosaques ucrainiens!”. Дуже був задоволений нашою атакою.

Потім уже цей бій ми в приватних розмовах инакше й не називали, як “бій з французом”».

Цікаво, що в радянських джерелах ми знаходимо підтвердження запеклої атаки української кінноти та поразки російської піхоти. В офіційному рапорті 60-ї стрілецької дивізії про це йшлося:

«Кавалерія супротивника вже силою до 2000 шабель (насправді в усій Окремій кінній дивізії на той час було лише 600 шабель — прим. Я. Т.) знов пішла у наступ на Обухов — Хринівку, але, маючи значні втрати від артилерійського та кулеметного вогню, повернула назад. Спішившись, супротивник знов повів наступ та зайняв північну околицю лісу, що на південь до с. Обухів. Накопичившись у лісі, супротивник кількома густими шеренгами кинувся на с. Хринівку та, попри комбінований вогонь піхоти, артилерії та кулеметів, зім’яв роту, яка знаходилась біля кладовища с. Хринівки та став охоплювати лівий фланг 540 полку. Під обстрілом батареї “на картечь” супротивник продовжував тиснути наші частини, примучивши їх відступити у східному напрямкові. У цьому бою нами було покинуто дві гармати…»

В офіційній реляції Армії УНР результати цієї другої атаки подані більш розгорнуто:

«Недобитки ворожі відійшли на схід, а одним полком на м. Копайгород. Наслідками цієї успішної акції Окремої кінної дивізії нами взято в полон понад 600 полонених з котрих 538 і 539 полки в повнім складі при 2 справних гарматах з замками і панорамами, 8 кулеметів та тачанках з кіньми, 300 гарматних і до 100 тисяч рушничних набоїв. Наша кінна дивізія понесла втрати забитими та раненими до 20 людей та 30 коней, з котрих ранено Комполка 3 кінного Сотника Нащубського, Хорунжого Назаренка та Поручника Дядика»

У наступні дні піхота 60-ї стрілецької дивізії РСЧА зазначала ще однієї нищівної поразки — від Кінного полку ім. Івана Мазепи, внаслідок чого наприкінці 1920 року була розформована (принагідно згадаймо, що у ЗСУ ім’я гетьмана Івана Мазепи має 54-та окрема механізована бригада).

З огляду на абсолютну перевагу в силах червоній армії після 11-денних упертих боїв удалось витіснити війська УНР на територію, зайняту поляками. 21 листопада 1920 року Армія УНР була інтернована у польських таборах. Але збройна боротьба, партизанська та підпільна, точилася до 1924 року.

Вважається, що Максиміліан Нащубський у кінній атаці 11 листопада 1920 року дістав поранення, внаслідок якого помер у наступні дні. Але не виключено, що ця інформація в Армії УНР була розповсюджена навмисно. Від сіл Котюжани-Хрінівка до його рідного села Королівка була невелика відстань. Не виключено, що важкопораненого командира полку відвезли додому, а село невдовзі було окуповане радянською владою. Можливо, з часом знайдуться точніші дні про це.

Символічно, що нині незалежність України від того самого ворога боронять командир 92-ї окремої штурмової бригади Віталій Нащубський, а також з’єднання, які мають історичні традиції, пов’язані з Українською Народною Республікою.